Чудасій

З маленьких латочок землі, що їх міська рада кожної весни розділювала поміж службовцями, люди, користаючи з вільного дня, збирали врожай: викопували картоплю й буряки, зрізали капусту, стягали з посохлого гудиння гарбузи. Тут і там горіли вогнища, біля яких сиділа діт­вора й пекла картоплю. Назустріч нам попалося два вози, запряжені худими й сумними шкапами, що ледве переби­рали ногами, згинаючись від тягару накладених мішків; дехто віз свій врожай на ручних візках, на тачках, а були й такі, що несли мішки попросту на плечах.

Проходячи мимо однієї латочки, побачили ми двох хлопчиків, так років по 10-12, що аж пріли, стараючись покласти тяжкого мішка на маленького возика.

— От їжаки, — показав на них Олекса рукою, і облич­чя його розплилося в теплій усмішці.

Потім, нічого не кажучи, він звернув з дороги, пере­стрибнув рів і побіг до хлопців.

— Стійте, стійте! — закричав. — Струнко! Говорить старший помічник молодшого командира! Вам хто дозво­лив такі тяжкі мішки підносити?

Хлопчики покинули мішок і стали, ні в тих, ні в сих, здивовано дивлячись на Олексу.

— Я вас питаю, хто вам дозволив такі тяжкі мішки підносити?! — ще раз удавано-грізно гримнув Олекса і став проти дітей, взявши руки в боки.

— От іще вопрос на запитання! — сердито бовкнув з старший хлопчик. — Ми самі собі дозволили.

— Так?! А як ви попереломлюєтесь, то мені за вас доведеться у в'язницю йти? — питав цілком поважно Олесь.

Діти ще якусь хвилину подивилися на незнайомого, що втручався в їхні справи, і зрозуміли, що той собі з них кпить.

— Ет, дядю , не беріть нас на понта, бо ми не дурні, — ображено сказав більшенький: — за таке до в'язниці не садять.

Ми з Костем підійшли зовсім близько й з цікавістю дивилися на цю сцену.

— Як не садять?! — продовжував жартувати Олекса. — Садять. Що ж це, у вас старших нема?

Старший хлопчик обтер зіпріле чоло й відповів ба­сом:

— Є старші. Тільки ж користи з них, як з козла мо­лока.

— Ов! А то чому так?

— Та бо сестра оце ногу звихнула, як мішки з возика зносили, і мама лишилася з нею вдома. А ми мусимо тепер удвох... Не лишати ж тих мішків у полі, бо ще якась хо­лера покраде вночі. Самі знаєте, який тепер світ настав...

Я й Кость усміхнулися, але Олекса й далі лишився цілком поважним.

— Ага, так... — кивнув він головою. — Ну, то слухай­те моєї команди: беріть зараз же свого трактора і — бігом марш! — на дорогу! А ми вам мішки поносимо. З наван­таженим возом у рові може статися катастрофа, розумі­єте?

— Та я розумію, — відповів більшенький, — і сам би так зробив. Тільки хіба ж з тим шмаркачем поносиш міш­ки аж до дороги?

Молодший образився й уже хотів запротестувати, але Олекса не дав:

— Ну, ну, їдьте вже!

Хлопці вхопили візок і потягли його до дороги, а ми взялися до мішків. Їх було три: два з картоплею, а один з капустою. Я з Костем підняли мішок з картоплею, а Олек­са сам — мішок з капустою і понесли.

Візочок був маленький, так що мішки довелося по­ставити сторч. Олекса, який перейняв на себе всю коман­ду, поправив щось коло дишля, обмацав колеса, обійшов візок довкола, оглянув його господарським оком і став, широко розвівши руки.

— Красота! — сказав, моргаючи на мішки, і засміяв­ся. — Галя і Ніна!

— Ну й порівняння у вас, Олексо! — скривився Кость.

— А що? Може, погане порівняння? — загарячився Олекса. — Ось подивіться: оце — Галя — мішок з картоплею: рівна від гички до дна; а оце — Ніна — мішок з ка­пустою: тут стирчить і там віддувається. Ц-ц-ц!..

Хлопчики. заїхихотіли, Кость жартівливо кинувся на Олексу, стараючись вхопити його за чуба, але я стояв, вражений цим порівнянням, як громом. Раптом пригада­лася мені Галя в брунатному костюмі й Ніна в облиплій ясно-зеленій сукні — дослівно, як два мішки!

Поки я так стояв і переживав наново всю сцену, Олек­са з Костем вернулися по третій мішок.

— Дядю, та ми ж не довеземо всіх мішків за раз! — запротестував молодший хлопчик.

— А я вам поможу, — сказав Олекса.

— І не влізуть всі мішки на цю коробку, — додав старший.

— А ми їх примусимо влізти! — знову сказав Олекса.

Хлопці, вже інтуїтивно вгадавши в незнайомому "дя­ді" свого приятеля, дивилися на нього закоханими очима й дивувалися, як то може такий гарно одягнений чоловік, не жаліючи ні рук, ні одежі, вовтузитися коло мішків і обі­цяти їх тягнути на візку. А Олекса, захопившись робо­тою, здавалося, не помічав нікого біля себе. Попробував так, попробував сяк — і остаточно два перші мішки, лягли в потрібній позиції, залишивши зверху вигідне місце ще й для третього.

— Ану, Павле, — наказав Олекса, — беріть ще її цей! Так... А тепер — р-а-з-о-м — гоп!

Ми зробили "гоп!", але старий, перетлілий мішок не витримав і тріснув, раптом спорожнивши своє нутро.

— Е-е, одна "Галя" роздерлася! — вигукнув Олекса з досадою і почав чухати потилицю.

Хлопчаки весело зареготали з цього жарту, а мені стало зовсім погано. Рип капустяного листя чомусь точно нагадував істеричний шепіт Ніни, а тріск мішка — остан­ній Галів вибух проти сестри. Дійсно — "роздерлася"!

Я не міг встояти на місці, відійшов набік і закурив.

— Нічого, дядю, — пересміявшись заявили діти, — у нас є запасний мішок.

І вони живо кинулися збирати картоплю.

Олекси, Костя і тих двох дітей цілком вистачало, щоб скінчити з несподіваним клопотом, а я тільки поміг ще раз висадити мішок на верх і спитав:

— Ви справді поїдете з дітьми, Олексо?

— Ясно. Вони ж самі не довезуть. Та й трактор їхній — річ музейної давности. Може попсуватися десь на до­розі. Інженера треба буде шукати. От і придасться мій диплом. Ц-ц-ц!..

— То й ми підемо з вами.

— Ет, ще яку єрунду придумайте! Хочете, щоб на нас ціле місто зглядалося? Ні, ви вже йдіть собі туди, куди маєте йти, а я й сам з цими помічниками дам раду. Поїха­ли, козаки!

Олекса вхопився за дишель, хлопці підштовхнули з­заду — і візок покотився в напрямі міста, а ми з Костем пішли далі вперед, де обабіч дороги потягнулося велике капуснисько міського радгоспу.

— Що там сталося? — спитав Кость по довгій надумі.

— Ет, таке дурне, що навіть не хочу говорити! — від­махнувся я.

— Ні, ти таки скажи! — настоював Кость. — Я ж... Ми ж... Зрештою, ти ж розумієш...

Перше, ніж почати оповідати, я добре подумав. І, ко­ли говорив, старався бути якомога спокійнішим і об'єк­тивнішим, обмежуючись до самого переповідання фактів, і то злагіднених, наскільки лише було можна їх злагіднити. Нічого не сказав про колір дівочих одягів і про всякі свої інші асоціяції між дівчатами й мішками, тим більше не висловлював ніяких своїх міркувань і вражень.

Кость слухав мене уважно, не перебиваючи ні словом, і тільки, коли я скінчив, рішучо сказав:

— Вертаймося!

— Зайдемо? .

— Сьогодні — ні! Зрештою, ти — як хочеш...

— Я також не маю охоти сьогодні туди йти...

Кость подивився на мене значучо й зідхнув.

Мовчки дійшли ми до того рогу, звідки наші дороги йшли в різні напрямки, мовчки попрощалися й розійшли­ся, ні про що не умовляючись.

Я майже не спав ту ніч. Звечора довго сидів і курив одну цигарку за другою. Потім, коли ліг, обертався з бо­ку на бік і все пригадував собі подробиці минулого дня і багатьох інших днів, що тепер виринали переді мною в особливо яскравому світлі. В деяких моментах жаль і теп­лота обзивалися в моєму серці до Галі, в деяких, навпаки, вона видавалася мені зовсім чужою й антипатичною. А все це, разом взяте, мучило. Кажуть, що, коли людина почи­нає питати себе, чи вона любить дану особу, то це є пев­ним знаком, що не любить. Але я не ставив собі ніяких пи­тань. Просто один раз любив, другий раз бридився її — і це гнітило.

Нарешті, так десь по півночі, я заснув. Приснилося мені, що стою посеред їдальні в Кітлінських і намовляю Галю йти зі мною на прогульку. Галя стоїть нерухомо, як пень, тяжка й байдужа, не кажучи ні "так", ні "ні". Про­бую взяти її за руку — рука безвладна й холодна. З дру­гого боку підбігає Ніна, й кричить: "Вона не піде! Вона мені обіцяла, що не піде без мене!" Я стараюся відштов­хнути Ніну і тягну Галю до себе. Ніна пхає мене і тягне Га­лю на свій бік. Ми починаємо борюкатися, а Галя раптом тріскає, і з неї сиплеться картопля. "Що ви зробили з мо­єю Галею?!" — верещить Кітлінська, вбігаючи до кімна­ти. "Це не Галя, це — мішок з картоплею!" — кричить Ні­на.

І від того я пробудився.

— Фу, яка ж нісенітниця! — думаю мляво й засипляю знову.

На другий раз побачив себе й Галю на лавочці в пар­ку. Світить осіннє сонце, а з дерев тихо злітають на землю жовті метелики. Глибока ніжність заливає мою душу, і я обіймаю Галю та починаю її палко цілувати. Але, замість ніжної дівочої шкіри, уста мої натрапляють на шорстку тканину кропив'яного мішка. Придивляюся, здивований, і бачу, що мішок ворушиться і трясеться від сміху, а крізь прорізані дірочки визирають з нього темні Галині очі.

І я знову прокинувся, змучений, аж зіпрілий від сну.

Так було кілька разів. І тільки коли годинник на місь­кій башті вибив третю — я заснув спокійно.

За звичкою прокинувся перед сьомюю. Встав, розпа­лив примус, постелив ліжко, умився і почав готувати сні­дання. Настрій мав препоганий.

Несподівано хтось постукав. Я відчинив і немало зди­вувався, побачивши Костя.

— А це що? А ти звідки? — спитав я, поглядаючи на його зарошені черевики.

— Звідки? — перепитав Кость, втомлено сідаючи у фотель. — От і не вгадаєш: ходив на капусту дивитися.

— Що? На яку капусту?

— На яку? На звичайну, радгоспівську, ту, що ми вчо­ра бачили...

Я вже відразу догадався решту й мовчав.

— Ні, знаєш, — гарячково заговорив Кость, — той Олекса обсерватор і психолог, яких мало на світі! Ми от уже більше пів року до тих дівчат ходимо, любимося з ними, розмовляємо цілими годинами, але якось ні я, ні ти досі не помітили, що вони — просто два мішки. Так, два мішки, тупих, безтямних, егоїстичних! Ти... вибач, може, я тебе образив?

Я не відповів.

— Не знаю, — продовжував Кость, — може, Галя й не така... Але от Ніна — це мішок, та ще й злобний до то­го! При нашій суперечці тоді вперлася і тільки скрипить, як капуста: "Ні, ні! Нізащо!" Ох, який же я був сліпий! Або от і з оцим перепрошенням... Зімліла від злости, що не по її вийшло, з розпуки і наперекір сестрі погодилась перепросити, а не з переконання...