Історія цілком неймовірна, і він ніяк не повірив би в неї, якщо б перед ним не стояв Марко у своїй власній особі. Він подумав, чи не сниться йому те все і, забажавши провірити свій стан, незамітно вщипнув себе в ногу. Але ні, це була дійсність.
Умовилися, що Маркова тайна залишиться в роді Івана, що її будуть передавати від батька до сина, від сина до внука, Марко міцно стиснув руку друга. Був вдячний йому за те, що побратимом став йому тепер цілий рід, цей рід, що йшов з невідомих глибин давнини, торкнув його і зв'язав його долю з долею Опанаса і Катерини, Юрка і Семена, з долею цілих генерацій близьких йому людей.
Іван з дружиною і малеч, що росла в роді, стали йому тепер одинокими друзями. Він почував себе з ними наче серед власної родини і ця свідомість рятувала його не раз у гірких годинах його роздумувань.
Свого власного роду Марко не знав. Хоч розшукував за предками, не міг віднайти ніякого їхнього сліду. Пам'ятав тільки, що малою дитиною жив у селі біля Чернігова, куди одного разу забрали його батьки на відпуст. В пам'яті малої дитини залишилося враження з цього міста, обширні будинки і крамниці. Опісля, пробуваючи переїздом в цьому місті, Марко аж ніяк не міг захоплюватися малим містечком. Дитяча уява звичайно небагато має спільного з дійсністю, тож і Чернігів залишився в пам'яті Марка як казкове, чудесне місто.
Він розвідав тільки, що його сім'я переселилася кудись на схід і замешкала в якійсь оселі над Дніпром. В роках, що слідували, пропадали люди, горіли села і так по його роді не залишилося й сліду. В чужому якомусь селі пригорнули його чужі добрі люди.
Рідко бував Марко на рідній землі. Приїздив тільки тоді, коли його забували знайомі, коли час викреслив з пам'яті людей його завжди молоді риси лиця. Гонений ляком, щоб не відкрили його трагедії, цю несамовиту ненормальність у природі, Марко не загрівав місця і на чужині. Заглиблювався часто у студіях, які давали йому змогу забути про себе, здобував різні знання і великий життєвий досвід. В час французької революції був цирульником в полку генерала Бо-напарте, оглядав піраміди Єгипту, в Гамбурзі шанували його як поважного купця, і в його магазинах стояли міхи товарів, позначених знаками далеких заморських країн. Будував дороги крізь скалисті гори Іспанії, обпливав африканський суходіл, переживав бурі біля рогу Доброї Надії, знав особисто Котляревського, слухав перші концерти Бетговена, був співтворцем перших українських фабрик.
Бачив, що дрібна праця тисяч людей дає певний ґрунт для майбутніх поколінь. Бажав збагнути великий закон про доцільність родів і націй, врешті теж і його власного незмінного життя.
Такі думки, хоч приходили часто, все-таки мало змінили його вдачу. В душі він все ще був давнім Марком. Його цікавили здебільшу особисті справи, і він все ще не міг зрозуміти, людей, які для інших і ради інших жертвували собою.
* * *
При лоєвих свічах сиділи грачі. Була пізня ніч і повітря налягало важким чадом горіючого лою та люлькового диму. Жовтуваті мерехти світла відбивалися на розписаних порцелянових вазах з Севру й Майсену, золоті, голубі і червоні барви мляво оживляли темні стіни кімнати, виложеної бордовими тапетами і чужоземним деревом. Світло падало на великі каріатиди, що підтримували стелю. Здавалося, вони не різьблені, а живі таємничі істоти, призначені долею, невтомно напружували м'язи і невільничо тримали на могутніх плечах цілий тягар стелі.
Віце-губернатор Фундуклей кинув карти на стіл і великою хустиною витер важке грубе лице. Тепер уже міг із спокійною резиґнацією приглядатися грі трьох інших партнерів. Його очі ковзалися по золотих дукатах, нагромаджених посередині стола. За них ішла хвилююча, але спокійна назовні гра.
— Божевілля, — подумав, обраховуючи вартість золота.
— Дама пік? — спитав граф Орлов.
— Тримаю! — відповів Марко.
— Приймаєте?
Штабс-офіцер Грішков стягнув з пальця грубий перстень з брильянтом, витягнув руку на середину стола й обертав ним поволі до світла над нагромадженим. Його пальці непомітно дрижали, а він сам не відвертав очей від райдужних поблисків брильянту.
— Дозволите? — спитав Марко.
Штабс-офіцер Грішков поклав перстень на стіл. Марко поглянув під світло на камінь.
— Дві тисячі! — сказав Марко.
— Згода! — роблено байдужим голосом відповів штабс-офіцер.
Фундуклей, який не брав участи у грі, пильно поглянув на грачів.
— Іду! — сказав граф Орлов і прикрив свої карти рукою. "Чорт", — подумав про Марка.
Орлов на той час був шефом жандармів, і його цікавила постать цього чужинця. Марко, як казали, приїхав у Київ, щоби вкласти свої капітали в цукроварні, і скоро найшов вступ до найкращого товариства царських чиновників і земських багатіїв. Сидів тепер спокійно, наче з каменя, і, здавалося, золото величезної вартості не робило на нього ніякого враження.
Грачі взяли карти.
— Ас каро, — сказав Грішков.
Після цих слів поклав карти на стіл і роблено байдужим зором вдивився у світла жирандолі.
— Пас! — промовив граф Орлов.
Він з жалем глянув на золото,
— Тримаю! — спокійно відповів Марко.
Грішков узяв поволі карти зі столу і перегорнув їх ще раз Орлов порушився нетерпеливо. Золоті лапаті еполети заблищали узористою мережкою. Фундуклей вперто глядів на Грішкова.
Грішков затиснув уста.
— Три тисячі, — сказав. — Плачу до двадцять чотирьох годин. Гаспада є свідками.
Він глянув на Марка і нервозно усміхнувся, полискуючи зубами.
— Грішков! — кликнув граф Орлов.
— Ваше превосходітєльство! Жандармське слово честі даю! Це гра. Або це золото моє, або завтра плачу три тисячі!
Марко витягнув годинник;.
— Третя тридцять ночі. Згода!
Грішков кинув карти, Марко розгорнув свої. Золото було Маркове. Граф Орлов зірвався з крісла.
— Нечуване! Рідко можна бачити таку гру. Скільки цього буде? Марко не відповів.
— На сьогодні скінчили? — спитав Фундуклей.
На нього налягла важка втома після напруженої гри і непроспаних нічних годин.
— Очевидно! — погодився штабс-офіцер Грішков.
Граф Орлов співчутливо глянув на нього. Марко відпровадив гостей до фаетонів.
— До завтра, — сказав до Грішкова. Цей дзенькнув острогами, не сказавши ні слова.
* * *
Другого дня Марко приймав у себе гостей. Весело гомоніло товариство, тільки сам господар сидів мовчазно, а його лице було блідо сіре й кам'яне. Завжди переживав він такі хвилини, коли на нього напливали спомини, і перед його очима ставали минулі події його життя. І тепер піднялася завіса біологічного забуття, він ловив спомини за споминами, наче б побоювався, що знову темінь огорне давні картини і перерве мережі його багатого минулого.
Коли він по роках вернувся з чужини, завважив, що не багато змінилося в його місті. Крім людей. Ще далі існувала там на закруті вулиці крамниця з усяким добром щоденного вжитку, тільки дім осів глибше в землю. Ось швець латає чоботи і його зігнуту постать докладно можна бачити крізь відкриті двері. Як тоді, перед п'ятдесяти роками. Все залишилося те саме, тільки швець інша людина. Ті самі хати, чисті й чепурні серед мальв і кущів бузку, або інші з брудними вікнами, з занедбаним довкіллям.
В залі похилялися світла від руху гостей і гомону голосів. Марко брав участь у розмовах, але якось нецікаво й рідко. Хто з гостей був його другом, не дивувався йому, бо знав, що час від часу напливали на Марка хвилини, в яких він ставав мовчазним, і напівнеприявним. І звикли. Марко цілком не оправдував себе, забував приязні запити чим-небудь. То ж думали про нього різно, найчастіше дивувалися, що Марко молода людина, а такий чудний і незвичайний. Хтось голосно сказав:
— Мабуть незабаром прийде.
— Так, — відповів Марко і глянув на годинник, але голос у нього був без барви, наче б тільки його уста сказали те слово. Справді, у той час він ширяв думками далеко поза дійсністю.
Глянув на товариство. Гості, цю зібралися в його домі, були світлі й відомі постаті. Найголосніше гомонів Пантелеймон Куліш, жвавий, їдкий письменник. Своїми заувагами —й дотепами про знайомих викликував вибухи сміху і безжурної веселості. Проти нього сидів Навроцький, молодий юнак, що переклав твори Гете і читав їх недавно Маркові. Він із захопленням глядів на Гулака, що знав говорити по-німецькому, як родовитий німець та ще й до своєї собаки говорив по-німецькому. З Гулаком Марко досі не був знайомий, чував тільки про нього. Це був справді дуже культурний юнак, а з тим чудний непоправний ліберал.
Марко всміхнувся, коли його зір спочив на постаті земського чиновника, його друга Івана, який одиноко знав тайну його трагічного життя. Тоді згадав Марко наново останні десятиліття, в яких світ мінявся, люди родилися й вмирали, а роки віддалювали події в ті чудні райони неіснування, яким надали таку просту назву — минувшини.
До нього говорили, він відповідав, брав участь у розмовах, але в душі подивляв Івана, що цей так всеціло може віддатися цим товариським розвагам і цим дивним людям.
Його охопила знову велика потреба самотності. А все ж не бажав уже, як раніше, тікати кудись на кінець світу. Завважив, що круг його рідної землі починає його зв'язувати невидними силами і притягати до рідної атмосфери і до рідних людей. Чомусь ця думка сповнила його глибоким вдоволенням. Мабуть такі настрої були причиною, що він погодився віддати свій обширний дім для товариства на, прохання Івана. Сьогодні було їхнє свято, вони приймали поета, молоду віком людину, але визначну серцем і натхненням. Марко звернувся саме до Білозерського, взяв його під руку і хотів поговорити про старого Котляревського, коли служащий зголосив поета.
* * *
Тарас Григорович увійшов скорим юним кроком і зразу створив атмосферу щирої безжурності. З Марком привітався так сердечно, наче з давнім знайомим, глянув тільки допитливо на нього.
— Багато чував про вас, — заговорив до професора Костомарова, — і дуже радий бачити вас між нами.
Звітавшись зі всіма, Тарас сів до столу і налив собі філіжанку чаю.
— Справжній ямайський! — сказав весело, глянувши на пляшку.