Одночасно ж домовилися, що польський табір вирушить під охороною козаків, щоб "не набігти по дорозі лиха".
14-го травня Кривоніс і Криса прибули до поляків. Як описує сучасник, [7] обидва сотники приїхали на добірних конях і самі були зодягнені в барвисті дорогі шати та в бойові панцирі. Козаки негайно перебрали гармати й від'їхали. Почалися приязні розмови з закладниками, а згодом і бенкет з нагоди замирення. Бойові дії закінчено. До польського табору стали прибувати козаки Хмельницького, ніби в гості. Поляки не жаліли ні вин ні горілки, щоб тільки заспокоїти повстанців. Але по якомусь часі виявилося, що закладники зникли, а згодом почали розходитися й "гості".
Тоді Потоцький вирішив відступити без уваги на те, що трапиться. Але козаки, помітивши рух і поготівля в польському таборі, не дозволили полякам рушити з місця. На другий день не було ніяких бойових дій і козаки не появлялися в степу. Цим скористалися поляки, щоб вирушити в похід: склали невеличкий табір із 40 возів та ввечері при світлі смолоскипів вирушили в напрямі Княжих Байраків. Невеличкий, загублений серед безмежних степів таборик просувався безшумно на північ. Кожний там знав, що добра не ждати, і тільки прислухався до вісток про ворога. Так короткими словами описує один з-поміж поляків-сучасників ті настрої, що панували тоді в польському таборі.
Угорські гусари кінця 16-го ст.
Незабаром поляків обскочили татари, але вступати в бій не наважувалися. А раннім ранком, коли польський табір прибув до Княжих Байраків, там уже були козаки. На очах у поляків козаки підвели гармати й розпочали бій, що закінчився повною поразкою поляків. З табору мало хто вийшов. Багато згинуло, решта ж попала в полон до козаків або татар. В полон попали — поранений Потоцький, Шемберґ і Сапєга.
Хмельницький перевів реорганізацію своїх сил, що зросли приблизно до трьох тисяч козаків; головну увагу присвятив артилерії: зараз після бою дістав з Січі гармати і з ними вирушив проти головних польських сил.
Завваження. Ця перша збройна розправа молодих сил Хмельницького визначається не так бойовою тактикою, як заскоченням поляків і зручною дипломатією Хмельницького. Вождь козацьких сил зв'язував поляків на протязі двох тижнів зачіпними акціями, не даючи їм змоги ні рушитися з місця, ні подати вісток до головних сил. Це завдання — відтяти молодого Потоцького від його батька — перейняли на себе в першій мірі татари, що обсадили польський табір довкруги і не пропустили ніодного післанця. Самі поляки не були ніяк зорієнтовані про сили Хмельницького. Поляки були певні, що з українського боку проти них стоять тисячі луговиків та запоріжців. Ця думка знаходила підтвердження в повній мовчанці недалекого Кодаку.
Вирішення для Хмельницького могло прийти тільки в разі переходу на його сторону "водного" відділу реєстровиків. З хвилиною, коли це сталося, Хмельницький міг уже бути певним перемоги. Тепер він уже не зволікає і використовує час. Зніяковіння і переляк у поляків він ще посилює твердим запитом: "Хочете миру чи ні?" А час відіграв саме тепер велику ролю: паніку, яка огорне поляків після Жовтих Вод, слід скріпити негайним наступом на головні сили Потоцького, який так бездумно злегковажив собі Хмельницького. Кожний зайво втрачений день був корисним для поляків, що могли б опанувати в себе паніку та підтягнути ще більші сили.
Хмельницький виявився неабияким психологом, коли зумів так зручно використати недосвідченість молодого Потоцького і його слабодухів-старшин. Логіка тодішньої війни казала, що замиритися повстанцям в тому часі, коли ворог морально й матеріяльно розбитий, — означало б нечувану легкодушність. Тимбільше, що 17-е сторіччя не відзначалося моральними засадами лицарськости. Головно поляки ніколи не дотримували умов капітуляції повстанців: як правило віддавали на муки й смерть повстанських провідників і старшин. При тому ніраз не оглядалися на свої обіцянки й на умови замирення. Томуто й говорили козаки до старшин, коли були змушені піддаватися: "Хай твоя голова, отамане, за наші стане!" — знаючи наперед, яка доля їм суджена.
Жовті Води мають теж велике політичне значення: тут вперше в історії по стороні Хмельницького станули реєстрові козаки без різниць соціяльного стану й віровизнання. До минулого належали вже часи, хоча б з-перед десятка років, коли Остряницю розбили війська Каліновського — в більшості реєстрові козаки і драґунські українські полки. Тоді з Каліновським проти Остряниці йшов теж сотник Богдан Хмельницький. Це було 1638-го року. А вже 1648-го року той таки Богдан Хмельницький об'єднує довкола себе всіх — цілу українську націю.
Все те було незрозуміле полякам. "Русі вірити не можна" — казали. А без "Русі" власне й не дуже було ким воювати. Рівночасно дуже добре зорієнтувалися в вартості такого об'єднання й інші держави Европи. Зацікавлення подіями в Україні непомірно зросло. Відтепер Хмельницький уже не мав труднощів з наладнанням дипломатичних зв'язків: до нього стали прибувати турецькі, голляндські, французькі й австрійські посли, нав'язувалися політичні й торгові стосунки, а враз із тим стали зарисовуватися військові та політичні союзи дальших років війни.
БІЙ ПІД КОРСУНЕМ
(25-го — 26-го травня 1648 р.)
Під городом Корсунем вони станом стали, під Стебловом вони солод намочили;Ще й пива не зварили, а вже козаки Хмельницького з ляхами бардзось побили.
(З вірші)
Після Жовтих Вод. Після відходу частин польських військ під Жовті Води Потоцький залишився під Чигирином, очікуючи вісток про перемогу своєго сина над Хмельницьким.
Таки зараз же поляки взялися до праці над земляними укріпленнями. Потоцький ніяк не думав, що ці фортифікації будуть йому потрібні для оборони перед козаками: перемогу над повстанцями, досі — на його думку — незорганізованими якслід, уважав зовсім певною. Земляні роботи однак наказав таки виконувати з двох причин: поперше, щоб військо не стояло бездільно та не деморалізувалося, подруге ж, хотів забезпечити свій табір перед якимсь несподіваним наскоком довколишніх повстанців. Села з дня на день порожніли і всі, хто лише мав змогу, зникали і побільшували число озброєних загонів по лісах та Дніпрових плавнях. Сільські повстанці, неозброєні й невишколені як-слід, не становили для Потоцького поважної небезпеки, але все ж таки і їх несподіваний наскок на непідготований польський табір міг стати неприємним у наслідках.
Числовий стан польського війська не був великий, але ж якість його була добра. Міхаловський подає, що Потоцький командував трьома тисячами кварцяного і двома тисячами допоміжнього війська; Яскульський записав загально — чотири тисячі люда. Бемацький подає, що в таборі було понад 2 400 вояків, а Машкевич, який брав особисто участь у бою, нараховує аж… 60.000! Це приклад того, які розбіжні дані находимо в оцінках подій 17 ст. Інші польські історики подають ще такі числа й оцінки сил польського війська:
Рудавський: 4 000 легкої кінноти і 2 000 панцирних, — усе добре й досвідчене військо;
Єрліч: 6 000 кварцяного війська й панських відділів;
Корзон: 1 040 гусарів, 1 170 панцирних, 2 000 панських відділів.
У проводі полків і з'єднань хоругов стояли досвідчені полковники і командувачі: Сєнявський — полковник гусарів, Балабан, Денгоф і ще полковники (ротмістри) панцирних: Коморовський, Олдаховський та інші.
Насправді ж бойовий стан польського війська під Корсунем вагався в межах 6 000 люда, як не враховувати сюди кількакратно вищого ще числа чурів і обозної служби.
Польська артилерія була доволі сильна. Усіх гармат було 18, з того вісім у розпорядженні самого Потоцького, чотири в полку Денгофа, чотири у Сєнявського, а дві в інших піхотних відділах. Припаси харчів і паші буди достатні і достосовані до плянів польської кампанії.
11-го травня 1648 р. Потоцький одержав від команданта Кодаку Ґродзіцького вістку про перехід відділу, що плив Дніпром, на сторону Хмельницького. Лист був датований днем 9-го травня. Стріли, що їх було чути від сторони Жовтих Вод, в тому часі були вже затихли. Після тих днів очікування лист від Ґродзіцького і ця нагла гробова тиша від степів — кинули жах на польське військо. Усі відчули, що йти вперед на підмогу уже запізно, чекати ж теж не доцільно.
Потоцький розглядав цю ситуацію як дуже поважну. Почалися воєнні наради, а одночасно припинено земляні роботи. Якихнебудь надій на допомогу не було. Одинокий, хто, міг би був помогти, це Ярема Вишневецький, але й його допомога прийшла б уже надто пізно. 13-го травня рішено завернути на захід. Відступали помалу, все ожидаючи вісток від під'їздів, висланих на Жовті Води, та від Вишневенького. Але під'їзди не верталися і поляки у повній непевності вирушили спершу на північ, — мабуть, назустріч сподіваним військам Вишневецького, — але згодом завернули на захід. Вишневецький це одинокий маґнат, що й не рушився був на заклик ліквідувати повстання Хмельницького. Дещо тут прояснює цю справу те, що після Корсуня Хмельницький післав Вишневецькому листи й подарки. Те, що Вишневецький не брав участи в перших боях, слід приписати дипломатії Хмельницького, який зумів на деякий час спинити Вишневецького від встрявання в справу повстання і спонукати його до якоїсь ближче невідомої ще співпраці. Мабуть, амбітному маґнатові йшлося про те, щоб усі інші його суперники ослабли й скривавилися в боях. Тоді він міг би сам відігравати більшу ролю в житті держави. Ледви чи рахував він на якесь становище в новобудованій козацькій державі. В тому часі українська державність щолиш зарисовувалася в задумах гетьмана, і назверх ще ніяк не проявлялася.
Мабуть, Хмельницький незабаром і сам перестав рахуватися з Вишневецьким як з партнером до співпраці. Хмельницький використав його й кинув тоді, як після Корсуня майже все військо Вишневецького розбіглося: дехто перейшов до козацьких частин, а інші ради наживи до — татар.