І тоді Тонька буквально починає розриватися між ментом, Петьком і собою, щоб хоч когось одного врятувати оди смерті.
І тоді вона біжить знову до слідчого, щоби той посадив її швидше в камеру, бо це краще, аніж лежати з ним на слідчому столі – а мент був хитрий і зрозумів, що тоді в нього над Тонькою буде менше прав, і тому він знову і знову кладовив нещасну жінку на письмовий стіл, на якому ж і виписував міру пресічення у вигляді простої розписки про невиїзд із містечка. І нещасна Тонька змушена була просто показувать чудеса сексу, аби хоч якось того мента заохотити, щоби він, гад, бува не взяв і не спалив взагалі той‑дой нещасну криваву ганчірку, підписану лічною кров'ю свого чоловіка. І хитрий мент починає впотреблять її все дужче й дужче, при цьому користуючись цим – а розписку чоловіка все більше й більше при цьому не віддавать.
А тим часом лікарі‑хірурги почали вже нитками зашивать нещасно розкроєного Петра, бо до нічого іньчого, окрім дірки в животі, викликаної ножицями, вони в нього не знайшли. Але щось насторожило їх; певно, професійна інтуїція.
– Що таке? – думають вони, відчувши її.
І вирішили перевірить глибше, ніж було їм положено і дозволено діркою од ножиць.
І що вони там побачили? Не лише клаптики шифону чи одо тюля, а вони побачили там перш за все ще один гострійший гнійний апендицит, готовий щомиті розірватися і вбить свою жертву, гострійший навіть за оті дорежимні ножниці, ладні щомиті згубить свого власника. Тоді лікарі, не змовляючись, перш, аніж зашити живота нещасному пацієнтові, взяли і про всяк випадок херургічним методом ліквідували ще смертельнішу небезпеку, яка була надвисла над ним.
Тут вривається Тонька в палату і почина голосить:
– Петю, Петічку мій, що ж я зробила над тобою, що взяла і вбила тебе ось оційою власною своєю рукою!
На що він одкриває свої очі і починає ними говорить:
– Ні, бо ти оційою рукою ріжучи мені живіт, тим самим як знала, що в мені всередині сидить смертельніша хвороба, ніж твоя, яка не піддається ніякому діагнозові, окрім удара ножницями, аби її, кляту, там хоч якось побачити.
І починає пояснювати їй, бо вона нічого не хотіла розуміть, а саме: що якби не ці гострющі ножиці, то й її чоловік у той же роковий для нього день одразу помер од внутрішньої секретної хвороби, яка тільки й ждала слушну хвилину, щоб його за це убить.
– Ти моя кохана і змогла спасти за це точним ударом ножиць в саме моє глибоке місце у животі, яке було дуже небезпечне у значенні життя, – плакав він, заспокоюя її, щоби вона не плакала.
Після цього він написав їй пальцем ще одну розписку на новому клаптику про все, і вже після того ніякі судові процеси не змогли їх розлучить, незважаючи ні на якісь такісь криваві папірці, зберігаємі назавжди в залізному сейфі внутрішніх справ.
У ніч на 8 березня
Ну, гаразд, ну кохання, ну нехай хоч секс, бо довго по радіо ведуться суперечки, хто за кого важливіший, бо раніше там балакалося про любов чи дружбу. Но при чому тут горілка?
Який у ній сенс, коли поруч є багато інших гарних речей? Од одсутності яких стражда не одна жінка й не друга, бо всіх їх заміняє проста, здавалося би в усіх відношеннях, пляшка. От він являється, як чіп, і ти до нього говори, а він сере догори, тобто шукає очицями, де б упасти й вирубацьця; може, це й і краще, бо у Надьки, так той, як припреться, то цілу ніч, ціліську ніч – ні, не сексує, а меле по тисячі раз про одне і те ж: який сука у нього прораб.
Ну? А мій як припреться – гуп! – і готовченко, хоч рубай його, хоч розчленовуй, отак у прихождій і падає, і чуть зонтік не ламає, старовинний, довоєнної роботи – мені од бабусі остався.
Правда, одна хороша якість, що на похміляку дуже буває прокидається совість.
– Ну чого ти нажрався, як та свиня?
– Дак друзі, – каже.
– Друзі? До вони ж приходять до тебе тіко після халтури. Як вони знають про її?
Мовчить. Бо думає. А крить нічим.
– Вони тобі хоч раз по халтурі помогли? Га? – питаю. – Хоч раз попрали твої засрані штани, га? І це називається друзі. Хоч раз їх висушили? Да вони тебе дружать лише за бух. Хоч раз вони тобі хто виставив?
Тут його очі прокидаються.
– Було, – каже, й починає загинати пальці, які на одній руці й кінчаються.
– А ти їм? Ану підрахуй, до в тебе рук і ніг не вистачить.
– Тре пивка, – тіко й одно на умі.
– Молока з їжака, – кажу.
Отак я його пробираю, доки совість в його ще не вивітрилася; як вип'є чифіря, дак уже не до совісті, а до роботи. До я навмисне його робочі брюки замочила, нехай дума, шо знув увісрався, нихай по дорозі досушує й думає, що для нього важливіш – горілка чилі жінка, яка його ще ні разу до всиру за всю жизь не довела була.
І от знову я держуся за лижу, стою на балконі, виглядаю. Ні, не од кохання чи любові, а через бульвар, бо темний такий, що хоч бери в ньому й граб – як іде мій ідіот п'яний, до чого такого б не пограбить, питається? Легка нажива, яка при цьому нічого не тямить, бери в нього, скільки хоч, й і не треба і бить, не то шо вбивать – він і так нічого не тямить, гірше за мертвого.
Шо я вже серйозно починаю думать чи не накривати йому й друзям у себе в хаті, бо це ж не жарти, за яку копійку й закатруплять бува.
Отак раз стою й крізь темряву бачу, як воно там хитає дерева, хапаючись, як його, гада, там крутить між рослин, бо він збивається щораз із курсу.
Що не зтямилася, як ухопила лижу й кинулася, підкрадаться навіть не стала була, бо воно йому хоч темно тут, хоч світло – однак нічого не бачить, – шо я присвітила йому раз‑другий лижою по плечах чи по шиї, чи ще по куди, – і ходу.
На ранок лапа себе, стогне.
– Шо таке? – питаюся.
– Грощі, – шепоче він, – грощі пропали.
– Ах‑ах, – кажу, – грощі. – До щастя, шо ти сам живий. Бо тоді б грощів треба було ого‑го на похорон скіко.
– Да, – каже він, – це точно.
– Де ж це тебе так? – хочу ніжно торкнути його за гематоми, а він шарахається.
– Біля "Поплавку", – бреше навздогад. – Да, точно, там напали. Бандою нападали, чоловіка три було, нє, п'ять...
– Чого ж це, раніш ніхто не займав?
– Злочинність, – насилу видушує крізь гематоми, – дуже зростає, що вже й біля пивнухи людині проходу нема.
– Ах‑ах, – кажу, – це злочинності од вас, алкашів, проходу нема.
Він кривиться, наче од болю, бо совість не всю пропив.
– А жінка жде, а вона хвилюється, – кажу. – А вона напекла‑наварила. І шо? Ти з розбитою своєю підлою мордою хоч би покуштував?
А він?
– Пивка, – каже, – не осталось? Бува?
Пивко в холодільніку я за зеленню ховала.
– Ні, – кажу, – для безсовісних, – кажу, – не осталось. От би ти жінку любив, як нада, дак би й не тіко пивка, а і що хочеш, – кажу.
Натякаючи, що є речі набагато цікавіші, ніж напицьця – натякаючи, що в нього молода дружина, скіко год іще до пенсії.
– Да, – шепоче він і тягнеться побитими губами до заварного чайничка. – Друзі, це друзі, много ти понімаєш.
Не встигла я сказать: "Може б, ти їх усіх краще сюди приводив?" – а він отак одним духом і висюрчав той чайничок. Одяг мокрі труси й брюки, потяг їх на роботу сушить у транспорті.
Ех, лижі‑лижі, скільки ви мені грошей зекономили, бо кожен раз, як він вип'є з друзями, – так і гематоми, шо потроху він почав вменшати оберти, тобто друзі вже й почали на нього сердитись по телефону.
– Слухай, – кажу йому якось під совість, – а може, це тебе дружки так? – показуячи йому на добрячі ґулі на лобі.
– Да як ти!.. – обурився він так, що мало похміла не вилетіла. – Да ти ж хоч розумієш, бабо, що ти мелеш? Да як у тебе на таке язик піднявся? Друзі – це друзі, запомни!
І вже зубами цокотить об чайничок.
– До ти хоч раз піди в міліцію, та побої зніми, бо тебе там, під "Поплавком" ще бува вб'ють. Де ж твої дружки, коли тебе босяки коньчають? Шо під ніч прийшов і перший раз в житті сам обісрався – просто посеред бульвару, всю темряву обісрав, а боо... Не стала мить, не стала сушить, нехай сам вдягне і сам полюбується своїм голим тілом, у що воно вступило.
Дак шо? Нишком заштовхав у кульок, тихенько у лижний костюм всунувся і втік, не попрощавшись; що я потім ті брюки насилу розрила в сміттєбаку знайшла, да й то по запаху. Насилу одмочила, насилу одіпрала, й почепила поперек коридору досушувать, нехай прийде й мордою туди побачить і зна.
Усе потроху почало налагоджуватись, навіть поновилися дискусії дружби ізо сексом, бо я ж іще майже не пенсіонного віку.
– Пенісіонного, – нарешті пожартував він, чого шість год не було.
Що він отак босими ногами на балкон чалап‑чалап, цигарку отак смок‑смок, а коли дим розвіявся з перед очей, то він раптом там на лижу отак луп‑луп; щось дивиться на їй й почина отак із мукою пригадувать – я так була вся злякалася була, що випалила:
– А пивка? Отам у холодільніку за зеленню, любимий.
Що він і курить забув, не те, що лижі.
Довелося ті лижі в кладовочку ховать і забувать – до такої їх міри, що він почав од сім'ї одбивацьця. До такої міри, що вже дружки його почали приводити додому під двері ставити – ясно, що переживають по‑людськи, аби його не прибили хулігани, й не ліквідірували для них джерело горілки. А той і радий, що його уважають.
Ну, ясно, нащо чоловікові сім'я, як тут не матюкнуться людині, навіть руками не помахать, не полаять прораба чи майстра там, чи диспетчера, чи навіть і профкома, бо це культурна кватиря, а не "Поплавок". До такої його міри, що вже не тіко халтури, а й із зарплати почав пропивать.
– Який смисл? – питаюся. – Ув тій горілці? Гірка, гидка, лучче, чим з дружками тиняцьця, пішов би куди в культурне місце.
– В куди?
– Ву бібліотеку, наприклад.
Шо він на мене отако подивився, наче на бібліотеку.
– Скіко ж його мона пить?
– Бо ти глупа, – каже, – бо ву горілці така польза, шо тубі не пойнять.
– Яка?
– Бо горілка, – каже, – це єдиний ув світі харчовий продукт, у якому повністю нема ніяких консервантів!..
Було, правда, шо я один раз не вдержала свою гордість і кинулася була до тої пивнухи. Не зважаючи, що я бібліотекар, а таки переступила через все в собі і пішла. І що? Нема його там, навіть дружків нема.
Отоді я прийшла вся зла, сіла перед дверима і отак до ночі – і тут чую, як дружки його так тихо хихотять, так єхидно ставлять його під двері, і так підло дзвонять – і бігом‑бігом по сходах.
Я одкриваю, а він одразу отак падає, як в'язанка лиж, мордою в парасольку, що мало не зламав – і морду, і зонтік.
І шо? І лежить отак і хоче захропіть.
"Ну й лежи", – зо зла думаю, а потім думаю, ще брюки обгидить, а ти потім, як дура, на смітнику їх шукай і одстіруй.
І труси.