Аякже, сам спорядив посланця до запорожців. Як годиться, з листом. — Виговський підвів очі горі й, пригадуючи, прочитав напам'ять: — "Прошу, щоб ви, кінні й піші, панове кошовий суддя, осавула, панове курінні отамани і всі купно Коша Запорозького товариство до нас у Чигирин на раду козацьку прибували…"
Пушкар задоволено погладив вуса.
— Так, так, добре писано, пане Іване. Отож, скоро будуть і запорожці. Хіба ж далеко — три дні їхати. Бо без них і рада — не рада.
— Істинно говориш, пане Мартине, — підтакнув Виговський.
— Атож. І самого Хмельницького обирали на Січі. Із Запорожжя йшли у світ всі гетьмани українські, з Коша Низового Запорозького.
Пушкар вийшов надвір, а сотник повів коня до Військової скарбниці — вузької кам'яниці з широким металевим засувом і трьома замками на дверях. Біля входу стояла варта — шестеро сербів-найманців, які корилися одному Ковалевському. Підскарбій відімкнув замки, двома руками відсунув засув, і козак-полтавець зняв з луки мішок з грішми, поніс усередину.
Пушкар сидів під розложистою древньою липою, сонечко гріло старі кості. Ні, без козаків-запорожців раді не бути. Приїдуть його приятелі кошовий Павло Гомон, курінні Яків Барабаш та Іван Сірко, вип'ють вони козацького напою, згадають минувшину, бої під Пилявою, Збаражем, Батогом, Білою Церквою… Полтавці й Запорозький Кіш живуть як брат із сестрою. Бувало раніш, прийдуть запорожці з наскоку на татарські улуси і, дивишся, за тиждень-другий вони в Полтаві, пропивають здобич у полтавських шинках, обдаровують приятелів-полтавців кримськими сап'янцями, турецькими пістолями, частують волоськими горіхами і кавою. Весело!
А то візьмуть з собою козаків Полтавського полку — і Ворсклою, а тоді Дніпром, через пороги, які тільки запорожцям і підкоряються, гайнуть аж на Чорне море. Хвалити бога, домовився Хмель з султаном, і варта пропускає козаків-купців аж у Дарданелли, і ті статечно везуть у човнах полтавську шкіру, вовну, біле-пребіле полотно, олію, зерно і крупи, ікру та копчену рибу, міняють їх у турецьких портах на свинець, скло, вино, на турецьку зброю і кінську збрую, на барвисту тканину заморську — червоний, як кров, адамашк, малиновий, ніби ранкове сонце, атлас, блакитний, під колір весняного неба, оксамит… Гарно!
А як повертаються живі-здорові, несуть полковникові дарунки і полтавські козаки — за те, що відпустив на промисел, — і гості-запорожці за те, що брама міська завжди для них навстіж.
Люблять Пушкаря запорожці! І він їх — бо й сам колись гуляв на Низу і там узяв до рук полковницький пернач і держить його з честю.
Ось вони поспішають до нього, сам Яків Барабаш, приятель старинный, веде Кіш Запорозький. Хлопці — всі як один! Але що це — де поділося Чигиринське подвір'я?.. За спиною полтавські мури, під рукою Пушкаря… козаки не козаки — якісь гультяї, дейнеки, а зі степу на них суне татарська орда, зі спини чиїсь найманці-німці беруть у лещата полк Пушкаря, і вже Кіш Запорозький вертає назад, чує — несила, кидає полтавського полковника; зникає у куряві, збитій кінськими копитами, приятель Барабаш, і марно волає йому навздогін Пушкар… А козаки навколо полковника якось дивно, ніби уві сні, поволі рухаються, не годні боронитися від татарських стріл, і Пушкареві здається, що вони геть усі п'яні. Один з тих гультяїв заносить шаблю над полковницькою головою… стинає її, але Пушкар і без голови живе: бігає серед козаків, намагається вишикувати п'яне військо й дати відсіч татарам і німцям, замість голови в нього гарбуз з прорізаними вустами й очима, і, звичайно, хто ж послухається такого опудала? Пушкар озирається, бачить того гультяя, що волочить його голову по землі, і хоче крикнути: "Стій, сучий сину, куди тягнеш?" Але безсилий гарбузовий язик запікся, і він мовчки дивиться десь збоку на свою зморшкувату, в рубцях потилицю, як волочать за сивого оселедця голову Мартина Пушкаря, і плаче гарячими слізьми з тієї наруги… А серед татар, сербів і німців на дебелому коні… писар Виговський, і йому несуть голову Пушкаря.
…Полковник побачив, що сидить на гетьманському подвір'ї живий-здоровий, перехрестився, поторкав вуса — на місці, мацнув себе по голові. Надрімається ж отака потороча!
Нечиста сила десь бродить поруч і морочить християнську душу. Привиділося ж отаке — буцімто приятелі-запорожці покинули його при лихій годині! А писар Виговський до чого тут? Тьху у твою бісівську личину!
А приятелі Пушкаря нудилися без військового діла на дніпровському Низу — на своїй Січі — й не гадали, що старшині й полковникові в Чигирині ввижаються химери, які незабаром здійсняться…
Ловили собі рибу, їздили на села по хліб і крупи, ладнали козацькі чайки до нових походів, а по доброму літньому обіді спускалися до Чортомлика, лягали в затінку верб і осокорів і балакали про всяку всячину. За високим земляним валом весело виблискувала на сонці церква, виднілися стріхи довгих хат-куренів, невелика річка Чортомлик сонно переганяла воду до Дніпра, схованого у плавнях. І тільки повіви вітру доносили до Січі запах, великої ріки, що манила до себе, обіцяла бентежні походи, ночівлі просто неба на землі, криваві пожежі в ногайських улусах і кримських фортецях.
Лежали долічерева на гарячому піску в самих штанях, смалили люльки, хвацько спльовували у воду. Хтось неголосно наспівував:
Та немає ліпше, та немає краще, як у нас на Вкраїні,
що немає ляха, що немає жида, не буде ізміни….
Двоє новоприйнятих січовиків ще не освоїлися, і це видно було з того, як вони кепкують один з одного, намагаються піднести себе в очах товариства, принизивши приятеля.
— Тю! — казав один, худий і жилавий. — Дурний ти… Мав грунти, худобу, татову хату, садок — і втік на Січ.
— А ти чого ув'язався за мною? По тобі найкраща дівка на селі побивається. Вона варта й хати, і ґрунтів. То на мене ніхто не дивився, і я дременув, — червоніючи, відказав пухкощокий парубок.
— Чи не від пана полкового осавула Курочки? Показав йому дулю й перелякався?
— Я б йому показав ще, де чорти козам роги правлять, якби не забрався той Курочка з села. Ач, який пан знайшовся!
Старі січовики почали прислухатися до розмови "синків".
— А чого йому треба було у вас, хлопці?
— Приїхав з десятьма козаками і показав універсал пана гетьмана, за яким буцімто має володіти селом, землями, ставками, — захвилювався рожевощокий. — Хотів, щоб робили на нього панщизну двічі на тиждень, щоб рибу давали і мед. Та ми народ бувалий. Вчитали і того універсала й показали Курочці на поріг. Пан гетьман і словом не прохопився про нашу послушність Курочці.
— Мій батько наклав головою під Берестечком, щоб я тієї шляхти і близько не видів, а тепер його син має робити на старшину? Не діждуться!
— Старий Хмель не забув, хто йому допоміг Україну визволити, хіба з самими реєстровими козаками впорався б? — докинув січовик Михайло Стринджа. — Правильно зробили, синки, що того Курочку потурили.
— Старий Хмель, царство йому небесне, недурний був. Старшина напосідала на нього, щоби роздавав їй села і містечка, то він декому й відписав якесь сільце, за послуги Військові, відчепіться, мовляв, бо знав, що на місці нового пана стрінуть гарячими пирогами, то він і губи обсмалить.
Таке мовив курінний отаман Яків Барабаш, нетерплячий, верткий, задом аж ямку у піску витовк, — не лежалося й не сиділося на місці.
— Еге ж, осавула Курочка обіцявся вернутися із сотнею козаків і порахуватися з грамотіями, — скривився парубок.
— А ти і злякався! — показав йому язика земляк.
— А ти?
— Я пішов на Низ, щоб ніхто вдома не гриз! Товариству сподобався жарт.
— Правильно вчинили, хлопці. Молодим нема чого сиднем сидіти. Світу побачити треба. А де ж, як не з козаками? — сказав курінний Барабаш. — До нас усякого люду прибилося. Один — від злиднів, другий — від ситого життя, третій — від лихої жінки.
Товариство засміялося.
— Від лихої жінки не тікають, а у плуга її впрягають. Що то за чоловік, що жінки боїться? Нам таких не треба!
— Ляси точимо — язики гостримо. Та не козацьке це діло. Он кримчак нас заждався, — дивлячись на дніпровські плавні, пробурчав Михайло Стринджа. — Був гетьманів наказ — рушати на Крим, щоб не з'єдналися бусурмани з поляками. Чого сидимо?
— А ти вже й ложку з видельцем за халяву сунув.
— Гетьмана і без нас оберуть. Нехитре діло — горлати на раді.
— Споконвіку водиться, що без січового товариства гетьмана не. наставляють. Потерпи ще трохи, Михайле. Ти ж знаєш, я сам такий, місця під собою не нагрію… — сказав Барабаш.
— Вам би у полках сидіти, — гнув своє Стринджа, — та в руки полковникам і гетьману зазирати, коли гроші за службу платитимуть.
— Хто там платить козакові? Не чували такого, хоча й служили вірою й правдою, — перевернувся на спину літній козак Марко Корсунець. — Кому платять у Війську, знаєш?
— Не знаю і не потребую того, бо своїми руками добуду собі й харч і одежину. Це ти в нас козак полковий, — відказав Стринджа.
— Був. Через те і пішов на Січ, що три роки платні не бачив. Живи собі як знаєш, бо хіба за старшиною нам стане грошей? Один генеральний писар Виговський отримує тисячу злотих на рік, та обозному Носачеві чотириста, та судді Лісницькому триста, а там ще бунчужний, булавний, хорунжий, писарі, полковники з полковою старшиною… Простому козакові ніц не лишається.
— Кажуть, по Переяславській раді прислав цар Військові тридцять тисяч злотих, щоб кожному козакові роздати по півзолотого, і посланець хотів царську волю виконати власноручно, але гетьман забрав ті гроші в скарб.
— А колись обіцявся платити і рядовому козакові тридцять злотих.
— Добре чужі гроші рахуєте, пани-молодці, — почувся над козацькими головами спокійний голос.
— Батьку кошовий отамане! Сідай до товариства, викури люльку, погомони з нами.
Кошовий Павло Гомон опустився на пісок.
— Гарно лічите, дітки. Та забули, скільки то грошей укупі буде, як платити кожному козакові тридцять злотих. Ану хто у лічбі спритний, поскладай усе. Одних полковників на Україні двадцятеро. А кожному Хмель обіцяв по двісті злотих. Сорок полкових осавулів, їм подай теж по двісті, двадцятеро полкових хорунжих і писарів, їм по п'ятдесят злотих, триста сотників — по сто злотих, та козаків раєстрових біля шістдесяти тисяч.