Навколо нього зібралися військові, вони кричали, штовхали його, направляли на нього гвинтівки... Зрештою, їм довелося виконати наказ молодшого лейтенанта та розстріляти нещасного.
У черговий раз подолавши бажання впасти й одним махом закінчити муки, Петро рвонувся до наступного ув'язненого, котрий безвольно уткнувся обличчям у сніг. Коли Петя перевернув бідолаху на спину, змішане почуття гніву, жалості та протесту захлеснуло розум: перед ним лежав Іван Федорович, його найкращий друг, наставник, який став хлопцю за час спільних поневірянь, як батько.
– Вставай, Іване Федоровичу, вставай! – крикнув Петро в припадку люті та з усієї сили сіпнув товариша за пальто. – Не можна зупинятись – це смерть! Вставай!
– Все, Петю, я видихнувся, більше не можу… Ти йди, ти молодий, сильний, ти дійдеш. А я витратив свій ресурс, пальне закінчилося, я замерзаю й усе одно помру. Кинь мене – рятуйся сам, – Лі-Щербаченко, який завжди розраховував тільки на свої сили, і тепер не хотів нікому бути тягарем.
– Ні! – загарчав Петро, як ведмідь, вигнаний мисливцями з барлогу.
Зі сльозами на очах, він в оберемок схопив цього непоказного, але такого дорогого йому чоловіка, накинув його на спину й поволік.
Лють надала Петрові нових сил, на якийсь час мозок відволікся від думок про замерзаючі кінцівки. За кілька хвилин Іван Федорович вивільнився з Петіних рук та знову спробував іти самостійно. Щоправда, це у нього погано виходило, й далі він ішов, підтримуваний Петром.
Незважаючи на титанічні зусилля, Петіне тіло все більше замерзало. Хлопець начисто втратив чутливість пальців ніг та рук. Відморожені й обморожені онімілі кінцівки відмовлялися підкорятися. Ниючий біль поширювався по них все ближче і ближче до тулуба, з кожною секундою все наростав і наростав, неначе лавиною захльостуючи тепер уже весь організм, стукаючи молотом у скронях, паралізуючи розум та волю.
Залишалося ще близько кілометра шляху, коли Петя піймав себе на тому, що в пікові моменти особливо нестерпного, знущального болю свідомість періодично покидає його: він ніби провалюється у небуття, відключається від дійсності, і тільки тіло вперто продовжує працювати як пристрій-автомат, який приводиться в рух невидимою, захованою всередині пружиною. Коли хлопець у черговий раз виринав із трансу, виявлялося, що він усе ще йде на чолі групи й тягне свого друга.
Періоди напівсвідомості ставали дедалі частішими та тривалішими. Певної миті молодик зовсім знепритомнів і без тями плюхнувся в сніг. Відразу після цього товариші по нещастю, котрі, керуючись якимось стадним інстинктом, слідували за Петром, як за ватажком, ніби по команді теж безпорадно повалилися додолу.
Охоронці, що рухалися у хвості ланцюжка, хоча й були тепло одягнені, але також геть-чисто вибилися із сил, оскільки по черзі тягли свого вимоклого в ополонці товариша. Покинувши всілякі спроби погрозами та побоями змусити ув'язнених іти вперед, вони давно полишили кожного зека на самого себе; адже всі чудово розуміли, що ті, хто відмовиться рухатися, приречені замерзнути й померти.
Але тепер, коли всі шестеро в'язнів, які тільки що пересувалися, безпорадно розпласталися на снігу, військовики зрозуміли всю критичність ситуації. Виконання наказу молодшого лейтенанта опинилося на межі зриву і треба було за всяку ціну змусити людей іти далі.
Блискуча ідея спала на думку червоноармійцю – помічникові Петі по витягуванню людей із ополонки. Він виглядав менш стомленим порівняно з іншими та зберіг іще здатність хоч дрібку розмірковувати. Його пропозиція була простою до геніальності: треба повідомити людям, що вдалечині вже видніється Тавда.
Так і вчинили. Бажаючи довести до розподільчого пункту хоча б ув'язнених, які залишилися в групі, особісти почали тормошити кожного з них, кричати їм про близькість порятунку й показувати на будівлі, що нібито проступають крізь хуртовину. Військовим було дивно спостерігати, як люди, котрі вже махнули було рукою на своє життя, отримавши лише примарну надію на порятунок, раптом починали оживати та з останніх сил намагалися підвестися. Ці лежачі крижані брили, до свідомості яких ледве доходили, хоч і неправдиві, але такі бажані слова про близький порятунок, усім смертям на зло вставали й ішли вперед.
Раніше Петра почувши звістку про можливість скорого порятунку, Іван Федорович зібрав останні сили, метнувся до друга та почав шалено хльостати хлопця по щоках.
– Петю, Петю, вставай! Ми вже майже дійшли! Вже видно Тавду! – ці слова друга, що долинули ніби звідкись іздалеку, повернули Петра до дійсності.
Він підвівся, і йому здалося, ніби насправді крізь стіну снігу на віддалі видніються нечіткі обриси будинків. Зібравши в кулак усю свою волю, хлопець кинувся до рятівних будівель, однак пройшовши кілька метрів, упав, оскільки нечутливі ступні та щиколотки не слухалися. Але зчепивши зуби й ричачи, Петро поповз уперед. Він то вставав і, перемагаючи біль, ішов до мети, то падав та ліз рачки, то в нестямі тяг за собою товариша.
Простір і час перемішалися в свідомості Петра, перетворившись на якісь хаотичні уривки безладних, потопаючих у снігу мелькаючих кадрів. Перша більш-менш оформлена думка з'явилася в його заіндевілому мозку тільки тоді, коли він, лежачи на підлозі якоїсь хати, вдихнув тепле повітря і почув поруч слова Івана Федоровича.
– Ми дійшли, Петю! Дякую тобі, – прошепотів друг, дивлячись у вічі Петра; по його обличчі текли сльози.
– А ти не вірив, – злегка посміхаючись, відповів Петя. Потім трохи піднявся на ліктях і побачив лежачого поряд ледь живого охоронця, що провалився під лід разом із ув'язненими. Обличчя Петра стало жорстким та навіть злим. – Не дочекаєтесь! – видихнув він, після чого його голова безвольно впала на підлогу.
Як згодом виявилося, це була остання фраза, яку сказав Петро, перш ніж втратив свідомість на довгих три доби.
Провідування хворого Колі
1933 рік, лютий. Томаківка.
В лікарню хлопчик летів, немов на крилах, не розбираючи заметів і не звертаючи уваги на мокрий сніг, що бив у лице та потрапляв за комір. Тривога за брата й порушене табу разом спонукали до прояву якісь приховані, але потужні механізми організму. Стресова ситуація вимагала вирішення, і хлопцеві підсвідомо хотілося, щоб це сталося швидше.
"Колі потрібні сили, щоб перемогти хворобу!" – одночасно виправдовував та підбадьорював він себе.
Стурбований такими думками, Петя зайшов у будівлю лікарні, звично перетнув коридор. І тільки тоді зрозумів, що не знає номера палати. На секунду він забарився й одразу ж почув позаду себе строгий голос:
– Молодий чоловіче, куди це Ви прямуєте? Вхід до інфекційного відділення суворо заборонений!
Від несподіванки хлопець розгубився. Обернувшись, він побачив санітарку тьотю Віру, яка, мабуть, сьогодні чергувала в лікарні.
– А, Петю, це ти! – усміхнулася жінка, впізнавши онука колишньої лікарняної кухарки. – Здрастуй! Ти до кого прийшов?
– До брата, Колі. Я приніс йому поїсти, – затараторив хлопчисько, намагаючись витягнути згорток із кишені. Той ніяк не хотів пролазити у вузький отвір, чим ще більше привів хлопця в сум'яття.
– Не поспішай, – повільно промовила санітарка. Твердим рухом вона припинила марні спроби хлопця, відвела його руку вбік та сама витягла вміст.
Пакет був солідний. Вигляд жирних плям, котрі проступили крізь газету, а також якийсь незрозумілий, одночасно затхлий і хлібний запах пробудили у Віри звірячий апетит. Кілька сильних спазмів, що послідували один за одним, різонули живіт. Жінка поспішно віддала згорток Петрові й відійшла осторонь.
– І де ти взяв стільки їжі? – задала вона питання, яке терзало її мозок.
– Це моя та Коліна порції за два дні наперед, – твердо промовив підліток. – Зараз братові вони потрібніші.
– Не впевнена, – ледве чутно, собі під ніс пробурмотіла санітарка, а потім зволоженими очима подивилася на хлопця.
– Пропустіть мене, будь ласка, до Колі, – почав благати її Петя, – він захворів тому, що мало їв. Нині йому потрібно багато їжі. Будь ласка, тьотю Віро! Я завжди йому в усьому допомагав; коли брат мене побачить і поїсть – то відразу одужає, – продовжував скиглити наївний хлопчина.
– Гаразд, ходімо! – ніби стріляючи з гвинтівки, різко промовила медикиня. – Тільки дивись, у палату не входити: постоїш на порозі, поговориш трохи – і все!
Статна жінка та верткий хлопчина йшли лунким темно-коричневим коридором. Їхні кроки віддавалися в якихось несподіваних місцях. Віра пройшла до палати, де лежав Коля, поклала згорток на тумбочку біля його ліжка.
– Ось, Колю, твій брат прийшов тебе провідати, – тихо сказала санітарка, – але заходити до палати йому заборонено. Тому він постоїть у дверях.
Вона суворо глянула на Петю, і цим поглядом насилу втримала хлопця від його бажання кинутися в обійми до рідної для нього людини.
Коля напівлежав блідий, важко дихаючи. Його очі блищали у бездонних очницях якимось глибоким прозорим світлом. І без того довгий ніс ще більше загострився. Вилиці, котрі різко виділялися на обличчі, утворювали з підборіддям чіткий рівносторонній трикутник, підкреслений синюшними губами.
– Колю, я приніс тобі поїсти, – з порога випалив Петя. – Там хліб та сало! – Він показав рукою на тумбочку, ступив уперед, однак зупинився, згадавши домовленість із санітаркою.
Через кілька секунд до Миколи почав доходити сенс сказаного, він повільно повернув голову до тумбочки. Вигляд і запах згортка розбурхав у голодній хворій істоті звірячий інстинкт споживання їжі. Зібравши всі свої сили, бідолаха простяг руку, вчепився у згорток та взявся гарячково розмотувати його. Далі відкусив хліба й став жувати. Ще не прожувавши, Коля вп'явся зубами в сало і довго смикав його, перш ніж зміг відокремити шматочок. Не в змозі більше тримати тіло у напрузі, він із повним ротом відкинувся на подушки, заплющив очі та блаженно усміхнувся, не забуваючи тим часом інтенсивно працювати щелепами.
– Як ти себе почуваєш? – запитав Петя.
– Не дуже: болить у грудях і кашель. А як справи в школі?
– Нормально. Декілька чоловік хворіють, а в усьому іншому все як завжди. – Петро не став говорити братові про те, що пару днів тому одна з хворих однокласниць померла.
– А яка зараз погода? Я бачу, знову пішов сніг? – Коля взявся за наступну порцію хліба із салом.
– Так, сніг іде, але він мокрий.