Нас поділили: німці осібно, ми осібно. Дивізійників повели до командира. Нас було п'ять, а охорони 20 красноармейців. Отже, було ясно: напливав крапля по краплі наш кінець.
Ми стали перед хатою. В ряді. З хати вийшли якісь командири. Один з них підійшов до нас. Інші приглядалися нам, як до якихось левів у зоологічному парку.
Я завжди в житті старався робити добре враження. То ж і тут, обсмикнув блюзку, поправив шапку й підтягнув штани.
Один з командирів підійшов до мене й визвірився:
— Ну?
Я не знав, що відповісти. Тому всміхнувся тільки й спитав:
— А що нового в світі?
Я справді, цікавився, що діється. На фронт уже віддавна не доходили ніякі вістки, тим більше не знав я, що діється по той бік світу.
Командир витріщив очі й відкрив рота:
— Ну, чого? — спитав я його, щоб допомогти немові. — Совєтський Союз ще існує?
— Атвєді!
Мене відвели й поставили під яблуню. Я глянув на галузку. Була непридатна. Затонка. А позатим повіяв вітер, клав по полях стигле збіжжя й тріпав листям дерев, як би нічого не діялося. Я зірвав яблуко й почав їсти. Бо що робити? Стало мені цілком ясно, що світ, як банька, а люди, як мухи. Подумав, що з таким, певне, смаком їв яблуко й Адам. А фіґовий листок у дійсності завдячуємо яблукові.
Випитали: хто, де й звідки, та записали. Опісля відвели в стайню.
— Щоб бодай один наш був між ними, — застогнав якийсь голос, — то, може, поміг би. А то самі москалі.
— З Вязьми, — додав другий голос.
По-полудні вивели знову. Площа була повна війська, готового до відходу. Посередині стояв стіл. За столом командири.
Один з них встав і підійшов до нас. Мав шапку з червоним отоком. Почав щось гарчати, голос виходив десь з живота, а слова були в хмарі часникового смороду. Іржав, як кінь, рохкав, як свиня. Ті, що за столом, дивилися байдуже на нас, на село, на поля.
— Ви бандіти! Ви націоналісти! — кричав енкаведист. — Батько Сталін...
— Урааа! — крикнуло військо.
— Кричіть: ура! — заревів до нас енкаведист.
— Батько Сталін...
— Урааа! — крикнуло військо, а ми теж.
— Батько...
— Ура! — крикнули всі. Я кричав, як навіжений, бо думав: треба зискати на часі.
Комісар поглянув гостро на колони вояків.
— Батько Сталін... — почав. Тепер усі вже мовчали.
— Батько Сталін знає, що ви сволочі і бандіти, ви — петлюрівці, дивізійники, партизани — вот, хочете знищити Савєтской Саюз! Тому вас повісимо!
— Урааа!
Це крикнув я. Я, Селепко Лавочка. Настала страшна мовчанка. Комісар глянув на мене й на командирів, а один з них сказав:
— Ґаварі, товаріш. Ето круґом дурак!
Комісар говорив про це й те, до нас і до війська, що в лавах, звичайна собі пропаґанда. Про нас говорив, що ми бандьори, що означало щось страшне, що ми вороги прогресу й совєтського народу, а вкінці, на доказ правди своїх слів спитав:
— Напримір, чому вас учили націоналісти?
Поглянув і тикнув пальцем на мене.
— Ти ґаварі!
Що я міг сказати? Я мовчав. А він:
— Что? Трудний вопрос? Да?
— Ні, не трудний, — відповів я — тільки відповідь трудна!
— Ґаварі, ґаварі, не бойся!
Це було зозулине яйце, яке він нам підкидав. Але нас слухало військо.
— Вчили: стріляти вправно й ненавидіти москалів, як чортів!
Командири заревіли, закричали:
— Вон! Геть!
Нас загнали назад, у стайню. Я стогнав, бо бік болів від удару прикладом. Це вже був кінець, крапка, могила. Ніхто не говорив, панувала тиша. Знадвору чути було сварку командирів.
— Радять, що з нами зробити, — сказав один із селепків.
За якийсь час відкрилися двері, й один солдат сказав другому:
— П'ять бандітов! Почислі!
Цей порахував і обидва вийшли. З їхньої розмови виходило, що приходить зміна полків. Мені прояснилося в голові:
— Хлопці, — кажу — одні відходять, інші приходять. Є нагода втекти. Тільки як?
І ми почали радитись тихо, пошепки.
Це сталося просто. Вночі Юсько за нашою поміччю, власними руками видер дошку, і по годині ми виповзли один за одним ген аж за село. Я повз перший. Коли здалося, що вже не було небезпеки, я встав.
— Ну, і куда, товаріш? — почув раптом голос вартового.
Сам не знав, як це сталося. Я скочив на нього, вхопив автомат, і прикладом гепнув його по голові.
— Ходім скоро, хлопці, — зашепотів я — поки прочуняється... Маємо вже зброю.
— Куди? — спитав один із селепків. Це дійсно було питання. Я відчув себе в ролі командира, перший раз відчув, що не йду за іншими, а веду за собою інших.
— За мною! — відповів я самовпевненим голосом і ступив уперед.
Пригадалося, що москалі напали на нас з півночі, отже, треба йти на південь. Глянув на зорі. Великий Віз тут, треба йти в протилежному напрямі.
Вибралась за село, йшли по-під лісом. Перевірив зброю. Набоїв не було багато, два, чи, може, три. Десь недалеко пролунали поодинокі постріли, їм відповіла машинка. Я скрутив трохи в сторону й наскочив на московську заставу. Думали, що це свої, може, зміна, бо дивилися на нас спокійно.
— Руки вгору! — шепнув я так гостро, як міг, і наставив дуло автомата. Роззброїли заставу й пішли далі з полоненими. Ніч була чудова. Десь вибухали ракети й тоді ми ставали, наче стовпи. Натрапили на дорогу. Здаля видно було в світлі ракет дерева й хати.
Підходили обережно й поволі. Там, у селі, певне, військо, але хто? Ми ледве пленталися, були голодні й змучені.
— Стій!
— Рятунку! — крикнув я, пізнавши своїх. Нас обступили.
— Це я, Селепко Лавочка!
Хтось підійшов і наблизив своє лице до мого.
— Селепку! Ти звідки?
Ми обнялися, розцілувалися. Пішли в село. В сотника я зголосив прихід хлопців і полонених. Один з них був москаль, другий наш. Рано стояв уже з нами, в одній лаві, в нашому однострою із золотим левиком на рукаві. Ми рушили вперед.
Мабуть 21 липня 1944.
Цей день був такий хаотичний, що я думаю собі: не було так, то годі сказати, чи це було так.
Ми проривалися. Не можу сказати, як воно було, бо з селепківської перспективи ніколи багато не видно. А цього дня то певне й з перспективи генерала була темна, чорна ніч. То ж не знаю, чи воно тривало коротко, чи довго.
Коли ми дійшли до рівного поля, до шляху й до якихось хат, нагло появилися з одного боку панцері, а з другого обстріляли нас з-поза хат. Ми кинулися на землю. Одне крило провадив поручник Чучкевич, середину, де я був, хорунжий о. Левенець, а хто далі, не знаю. Хтось біля мене вистрілював п'ястуки. Панцері почали горіти. На нас посипалися ґранати з мінометів і всяке інше залізо. Гук був такий, що навіть не чути було, як дзвонило в ухах. Уже зник навіть страх. Мабуть не було часу боятися. Ми бігли, падали, стріляли. Я був би й ще щось зробив, якби був на те час і спокій. Довкола ревло, блискали вогні, свистіли відламки й кулі, тягнулися дими.
Тільки раз я подумав собі: нема чого журитися! І так усім відомо, що кожний мусить раз умерти! Врешті, вірю, що доля якось змилосердиться наді мною.
І змилосердилася. Правда, я поміг їй дещо: підсунувся і до о. Левенця, якого, як відомо, не зачіпають кулі.
Тут я побачив, як добре зробили, що не зробили з мене ні старшини, ні навіть підстаршини. Я не знав би, що робити. А вони давали накази, не ховалися й ішли перші, тоді, коли ми, селепки, не раз боялися виставити голову. Врешті, хто може знати? Якби ми мали срібні нараменники, можливо, теж вдавали б відважних.
Ми з о. Левенцем влізли в якийсь рівчак і лежали. Отець духівник поправив ручні ґранати й сказав мені:
— Йде завжди про те, щоб на війні не робити собі нічого з того, чи ти згинеш, чи ні. Це є, запам'ятай собі, старе правило всіх вояків світу. Бігом, хлопці, бігом! — закричав раптом і рушив наперед.
Після кільканадцяти метрів ми знову лежали на землі.
— А ти знову тут? — здивувався о. Левенець. — Отже, іноді можна набрати долю. Тоді вийдеш з кожної халепи цілим!
Далі ми розлучилися. Я влетів у яму, просто на голову якогось селепка. Сидів і дихав, бо що було робити? І голови не вихилиш!
Я чув, як мій сусід дрібненько трясся. Глянув на нього. Він на мене:
— Чогось трясуся, — сказав.
— Або що, — кажу — є наказ, може, що не вільно трястися?
Селепко помовчав.
— А в моїй родині ніхто ніколи не трясся.
— Це не має значення. В мене теж ніхто не трясся, а я, приміром, як є в кіні або в театрі, завжди трясу ногою.
— Але мені це неприємно. Може хто-небудь подумати, що боюся.
— Ніхто не подумає. Трясися спокійно далі!
— Рушай уперед! — почувся крик. Ми вискочили. Наказував поручник Козак. Але враз знову посипалось на нас. Козак закляв страшенно. Я чув слова "холера" і якась "мать", опісля все загубилося в громах вибухів. Цей Козак такий старшина, що й за десять років буде від нього ще пахнути МҐ 42.
Ми добігли до шляху, і я вскочив у рів. Сховався за скриньку, що лежала біля мене. Коли втихло, підніс голову. Ще вибухло з два рази. Замовкло. Я глянув на скриньку й захолов. Це була амуніційна большевицька скриня, а на ній напис крейдою: "Слава Україні!" Я поторгав її. Була важка, отже, повна.
Потім почулися крики: вперед! вперед! Я ірвонув щосили. Всі бігли. Стріляли вже наші машинки. Знову почали вибухати ґранати. На дорозі побачив авто, в якому сиділи Чучкевич, о. Левенець і хорунжий Ґвоздецький; о. Левенець показував напрям, але скоро всі троє повискакували, бо повітря обважніло від большевнцьких куль.
Враз сипнули наші ґранатомети. Якась підмога. Ми перебігли горб і вскочили до ліса. Там було вже багато наших, що вирвалися з кітла. Збиралися з усіх сторін. Брудні, обдерті й зарослі, але всі озброєні.
Година відпочинку.
— Рушай! — гукнув хтось, і ми пішли. Потягнулися за старшинами. Взяли поранених, які могли ще йти, спираючись на нас. Я оглянувся. Горіли авта, хати. Лежали вбиті. Було вже тихо.
Вийшли в лісі на поляну. Бачу, що старшини не знають куди йти. В той момент загуркотіли літаки.
— Це німецькі! — сказав Козак, — але зразу посипалися кулі. Літаки почали обстрілювати нашу поляну. Всі кинулись до лісу. Тільки Чучкевич вибіг на середину й почав махати хустинкою. Один з літаків знизився й перелетів понад самими деревами. Літун пильно приглядався до Чучкевича. А цей махав руками, підскакував, робив знаки, аж я розреготався. Але літун зрозумів. Перелетів кілька разів в одному напрямі, тобто подав нам, куди маємо йти.