Адже ось хоча б і Данило: здоров'ям і силою не вражає, але освоїв бухгалтерську справу і має на хліб та молоко; у теплі, в добрі, молотом не махає, а сім'ю утримує. Так би й Колі, але його доводиться постійно підштовхувати до навчання.
– Та казали вірша вивчити, – у відповідь на наполегливе запитання Марії жалібно занив школяр, дістаючи зі заплічного мішка буквар, – ось: "Реве та стогне Дніпр широкий".
Він не любив учитися, але знав, що тітка не відчепиться, а значить, доведеться цілий вечір зубрити. Хлопчик узяв книгу і поплентався до кухонного столу, де робив домашні завдання.
Засмучений зайнятістю брата, Петя, проте, сумував недовго. Користуючись тим, що увага матері зосереджена не на ньому, пацан схопив старий потертий віник, який стояв біля печі, сунув його між ніг і почав, розмахуючи вільною рукою, шалено носитися в такому вигляді по сусідній кімнаті та кухні, зображуючи вершника на коні.
– Даню, допоможи нам вивчити віршик, – звернулася Марія до чоловіка. Вона до часу приховувала від дітей свою неграмотність, потай сподіваючись разом із ними освоїти хоча б ази. До вчення жінка ставилася відповідально, навіть благоговійно, а тому, помітивши витівку сина, навіть зраділа: нехай бігає, аби не заважав.
Данило поведінку дружини вважав правильною і тому, хоча й без особливого ентузіазму, але зайшов на кухню, сів разом з "учнями" – Колею та Марією – за стіл, і почав виразно раз за разом читати та перечитувати вірш Тараса Шевченка, який складався з трьох куплетів. Після п'ятого прочитання Марія запропонувала влаштувати змагання:
– Колю! А давай, хто перший запам'ятає вірш та розкаже без помилок?! Переможець отримає два шматки пирога, який спекла бабуся!
– Давай, – відгукнувся учень, і всі з подвоєною старанністю продовжили зубрячку.
– Реве та стогне Дніпр широкий… – Данило пішов по шостому колу. Декламування йому неабияк набридло, але він стоїчно підігравав дружині, яка вкотре виявляла казна-звідки набуті педагогічні таланти.
– Ану, Колю, спробуй розповісти вірша! – запропонував Данило племіннику. У його серці теплилася надія на якнайшвидше закінчення "уроку" та заслужений відпочинок. Але Коля швидко її розвіяв, застрягши на другому рядку вірша.
Робити нічого – довелося продовжувати навчання. Сьома спроба вдовбати в голову горе-учня класику української поезії не обіцяла бути останньою... Але тільки-но Данило дочитав до кінця, як Петя підбіг до столу й рішуче заявив свої претензії на бабусин пиріг:
– Мамо, мамо! Давай мені пирога! – закричав він, смикаючи матір за полу халата.
– Та відчепись ти, йди грайся! Не бачиш, ми з Колею вчимо вірш! – шикнула Марія на сина. Але той не відставав:
– Я знаю віршик. Два шматки пирога – мої! Ти сама казала: хто перший вивчить вірш, тому – два шматки бабусиного пирога.
Марія здивовано і з підозрою глянула на хлопчину. Вона весь час сама намагалася запам'ятати вірш, але була ще дуже далека від цього. Навіть перший куплет знала не твердо, не кажучи вже про решту.
Першим від шоку оговтався батько сімейства, оскільки раптові слова сина повністю співпадали з його бажанням якомога швидше лягти на ліжко. У той же час подив та підозра брали і його: адже син був зайнятий своїми витівками і, здавалося, зовсім не звертав уваги на те, що відбувається за столом.
– То ти що, знаєш весь вірш? – обережно спитав Данило сина.
– Знаю! А хіба ти ще не запам'ятав? – випалив хлопець.
Данило відкрив рота, щоб відповісти, але не встиг сказати жодного слова.
– А я знаю! Ага! Слухайте! – і Петрик із викликом розповів вірш без жодної запинки.
Батьки були вражені. Данило вважав себе досить грамотною людиною. Свого часу він закінчив церковно-парафіяльну школу, а пізніше успішно займався самоосвітою і, завдяки природній кмітливості та завзятості, доріс до вмілого бухгалтера. Але запам'ятати такий вірш мимохідь, граючись, чуючи лише уривки фраз?.. Ні, такі вершини були для нього недосяжними. Батько зі змішаним почуттям радості, гордості та здивування пильно глянув на сина. Він уперше побачив у цьому шалапуті спадкоємця, який перейняв кращі риси від предків і був потенційно здатним перевершити найсміливіші його очікування.
– Марусю, а давай віддамо Петю до школи: нехай ходить разом із Колею, – рішення прийшло до Данила одразу. – Він молодець, розумник, упорається. А потім мало що трапиться – всяке буває.
Марії шкода було відпускати малюка від себе, але вона, як і чоловік, була збентежена здібностями, що відкрилися в сині. Жіночим чуттям мати розуміла, що їх треба використовувати та розвивати. Крім того, не маючи в дитинстві можливості здобути освіту, вона мріяла про кращу долю для своїх дітей. І в цьому світлі пропозиція Данила виглядала логічною і правильною. Жінка трохи помовчала, важко зітхнула.
– Петрику, хочеш піти завтра до школи разом із Колею? – запитала Марія сина, заздалегідь знаючи відповідь.
– Хочу, хочу! – хлопчик стрибав від захоплення.
– Тільки у школі на уроках так стрибати не можна. Потрібно тихо сидіти та слухати вчителя. А він розповідатиме багато цікавих віршів, казок, історій, навчатиме тебе читати, писати і рахувати. А ти його повинен слухатися. Добре?
– Добре, добре!
– Ну і гаразд, ну і молодець! Бери свій заслужений пиріг, та не забудь пригостити Колю, – усміхаючись, примовляла мати.
Але в її очах стояли сльози.
Завантаження у вагон
1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.
Петро лежав у посадці в тіні великого дуба, байдуже спостерігаючи за видозмінами молочно-білої хмаринки. З безформної маси вона раптом почала перетворюватися на птицю, яка розправляє крила і рине до сонця, але не завершивши цієї перебудови, хмарка набула форми величезної акули, що розкрила неосяжну пащу.
Символічними видавалися ці перетворення саме тут, у Гуляйполі, центрі української безмежно-анархічної свободи. Хіба міг припустити Батько Махно якихось двадцять з невеликим років тому, на що перетвориться його столиця?! Але факт залишається фактом: сьогодні це – маленький гвинтик у розладнаному радянському державному механізмі... Ще один протитанковий їжак на шляху німецької військової армади...
І все ж, з іншого боку, чому саме в Гуляйполі знайшлася людина, яка виявила співчуття і сприяння долі абсолютно незнайомих, чужих для неї людей?
– У колону по три шикуйсь! – сержант держбезпеки Ароськін намагався віддавати команди якнайголосніше. – Приготуватись до посадки у вагони.
Щойно посильний від військового коменданта повідомив про скоре прибуття потяга, в якому перевозили ув'язнених, і сержант робив усе можливе, щоб не упустити свій шанс та позбутися, нарешті, непомірних фізичних поневірянь і морального вантажу відповідальності.
Петро глибоко вдихнув, затримав на мить у легенях повітря, потім зробив різкий видих і ривком підвівся. Люди копошилися, як у мурашнику, намагаючись зайняти, з їхньої точки зору, вигідніше місце в колоні, але молодому чоловікові хотілося довести до логічного завершення свої роздуми про роль випадковостей та закономірностей у житті. Тому він прилаштувався у першій ліпшій ділянці строю і знову переключився на історико-філософський екскурс.
Команди Ароськіна до певного часу служили лише фоном для яскравих картин революції, громадянської війни, індустріалізації, які одна за одною мелькали в уяві... І тільки пронизливий гудок паровоза, що прорвався крізь наростаючий гул механізмів, повернув Петра до суворої дійсності. Коли потяг зупинився, колона рушила до місця завантаження. З жалем Петро виявив, що перебуває у хвості строю, а отже, зможе влізти у довгоочікуваний вагон лише в останніх рядах.
Брязкіт засувів, що відкриваються, змішався з розпорядженнями військового коменданта і відчайдушними криками охорони. Коли відсунулися ворота вагона, Ароськіна охопив сумнів: на самій кромці підлоги, щільно притиснувшись один до одного, стояли люди. Спроби їх потіснити, зроблені підлеглими сержанта, не призвели до бажаного результату.
І тоді до справи долучилися два амбали, які були завбачливо надіслані на допомогу комендантом. Спрогнозувавши проблемну ситуацію, останній виділив для завантаження ув'язнених найдосвідченіших своїх людей. Несамовито матюкаючись, вони почали багнетами тикати в спини тих, хто стояв скраю вагона. У відповідь хвиля людських тіл, вивергаючи брутальну лайку, якимось незбагненним чином колихнулася всередину, звільнивши деяке місце. Тут же до зони посадки під'їхала підвода, і зеки, по черзі залазячи на неї, перебиралися, підштовхувані військовими, на незайняту площадку вагона. Тих, хто щойно заліз, чекала доля попередніх: спочатку їхні спини приймали удари прикладів, а за кілька миттєвостей – і уколи багнетів. Тому нові "пасажири" зі шкіри геть лізли, аби не забаритися біля входу, відчайдушно проштовхувалися всередину, завзято працюючи ліктями і всім тілом.
Проте навіть така жорстока технологія не дала змоги вмістити всю групу Ароськіна. Як не намагалися охоронці, все ж таки п'ятеро людей, серед яких опинився і Петро, ніяк не могли втиснутися в середину вагона.
Коли у відповідь на черговий укол багнетом один із ув'язнених несамовито закричав і вивалився назад на підводу, хапаючись за закривавлений бік, амбали змінили тактику. За їхньою командою охоронці почали потихеньку засувати ворота, а здоровили з кожним таким рухом докладали максимум зусиль, щоб запхнути чергового в'язня у простір біля внутрішньої поверхні воріт. Ще один плюс такого способу полягав у тому, що "пасажир" сам усіляко чіплявся за край воріт, тим самим беручи участь у своєму завантаженні.
Нарешті черга дійшла й до Петра. Він був передостаннім, але щілина між воротами та стіною вагона становила вже менше метра. Петя кілька разів із силою вдарив чоботом по ногах людей, які стояли біля кромки воріт, і зміг поставити на п'ятачок, що звільнився, одну ногу. Потім він ухопився обома руками за край воріт, і відштовхнувшись другою ногою від підводи, зробив відчайдушне зусилля, щоб прослизнути всередину. Але марно: хоч у перший момент і вдалося трохи відтіснити спресовану людську масу, утриматися на відвойованому плацдармі не було ніякої можливості – натовп видавив його назад.
Завантаження арештантів у вагон
– Давай ще раз так само, але тільки після того, як я кольну, – тихо пробурмотів один із організаторів завантаження на вухо Петрові.