А коханки після Руслани за ці роки, звісно, були. Невже дійшло до сотні? Чи більше? Треба порахувати колись. Аж самому цікаво стало. Ще книжку напише "Сто коханок у моєму житті".
53
Орест Бориславський помітив, що чим більше він пише, тим менше його тягне до горілки. У покійного батька було навпаки. Здавалося, той, якщо не вип'є, то й нічого написати не може.
Тепер з-під його пера щодня виходило по декілька коротких оповідань. Сюжети були з життя, але коли Орест починав писати, ще не знав, чим закінчиться та чи інша розповідь. Ніби хтось невідомий водив його рукою і скеровував думку в потрібне русло.
Він писав на окремих аркушах паперу, а коли тих оповідань назбиралося декілька десятків, вирішив переписати до зошита. З'ясувалося, що це новий етап роботи, зовсім не подібний на перший. Спочатку писалося легко й невимушено, слова з'являлися нізвідки й ніби самі по собі. А коли переписував, то зрозумів, що створене напередодні або нікуди не годиться, або потребує серйозної переробки. Інколи виходило зовсім інше оповідання, відмінне від первісного задуму, й Орест усвідомив, що коли знову переписуватиме це ж оповідання, то може переробити його до невпізнаваності, і третій варіант буде зовсім не схожим на два попередні. Звісно, самовдосконалення – річ чудова, але так можна самого себе завести в тупик.
Якось за цим заняттям – переписуванням оповідань до зошита – його застала мама, яка несподівано завітала в гості. Мабуть, вона хотіла переконатись, чи син не п'яний і чи не зникли книжки з чоловікової бібліотеки. Орест так захопився роботою, що відразу й не почув, як мама своїм ключем відімкнула двері. Аж коли вона з'явилась у спальні, де він писав за батьковим столом, Бориславський відчув себе злодієм, якого застукали на гарячому. Він заметушився, закрив зошит, намагався сховати написане від мами. Але вперше за багато років йому чомусь стало соромно. Він зніяковів і сказав:
– Ось творчістю зайнявся. Хочеш почитати?
Мама нічого не відповіла, лиш уважно подивилась на сина і присіла до столу.
Пішла вона десь через дві години, хоча зазвичай її візити до Ореста тривали хвилин п'ятнадцять і закінчувалися сваркою через його пиятику і крадіжки книжок із чоловікової бібліотеки. Мама прочитала декілька оповідань, професійно й автоматично зробила зауваження, вказуючи на помилки, бо працювала вчителькою української мови та літератури, й Орест відразу їх виправив. А потім вони розлого розмовляли на різні теми. На прощання обійнялись, як у старі добрі часи, й Бориславський помітив, що в маминих очах заблищали сльози. Мабуть, він напише про це оповідання. Це були сльози щастя і надії.
54
Після від'їзду Віолетти до Києва військовий комісар у буквальному розумінні цього слова відчув порожнечу в душі. Ще на роботі він так-сяк тримався, постійно думаючи про дружину, а приходив додому – і відчай хвилями накочувався на нього. Військовий комісар раніше ніколи не думав, що не зможе жити без Віолетти. Коли вона була поруч, він, здавалося, й не помічав її, ніби все так і мало бути, вони не могли існувати одне без одного, а повинні були зійтися в одній точці часу й простору. А тепер виходило, що при живій дружині, яка поїхала до Києва, і сам військовий комісар не може перебувати у цій точці часу й простору. Йому потрібно змінити свій часо-простір, й бажано переміститися поближче до Віолетти. Але це виявилось неможливим. Служба змушувала його залишатись у Дрогославі, а Віолетта не збиралася сюди повертатись.
Військовий комісар так і не зрозумів, чому дружина поїхала до Києва. Якщо не довіряла місцевим лікарям пологового будинку і хотіла народжувати в столиці, то до цього урочистого моменту ще далеко. Звичайно, вона не робитиме аборту, бо відколи вийшла за нього заміж, народження дитини стало для неї її найсокровеннішою мрією. Він теж не очікував уже, що Віолетта завагітніє, й змирився з долею, що житимуть без дітей. Але коли це сталося, дружина кинула його фактично напризволяще. Чому?
У перші дні вони телефонували одне одному. Минуле ще міцно зв'язувало їх. Особливо такі розмови були потрібні військовому комісарові. Чоловіки взагалі більш вразливі до змін, ніж жінки. Якщо Віолетта морально готувала себе до від'їзду в Київ, то її чоловік виявився не готовим стійко перенести цей удар.
Потім телефонні розмови стали рідшати. Віолетта вже не була їхнім ініціатором, а військовий комісар ще довго думав, телефонувати дружині чи ні. Він поволі приходив до тями. Непомітно для себе став усе більше й більше вживати алкоголь. Це затягувало його, а військовий комісар виявився слабеньким, щоби чинити цьому спротив.
А потім сталося те, що й мало статися. Одного разу після чергової пиятики у військкоматі він прокинувся і зрозумів, що поруч лежить його працівниця. Від самого початку перебування військового комісара у Дрогославі було видно, що не є байдужою до нього.
Відтак думки про Віолетту не стали такими дошкульними й болючими, а відчуття того, що в нього буде дитина, починало гріти душу.
55
Коли померла дружина, він став пити. Якщо раніше міг собі дозволити добряче залляти за комір десь раз на тиждень, то тепер пив щодня. Відчував, що горілка не бере його, скільки би не вливав в себе. Ніби щось супротивне їй було в його організмі, тому й не п'янів.
Друзі на пиятику завжди знаходилися. Коли була живою дружина, відганяла їх від нього. Тепер вони самі знаходили його. Йому було байдуже, з ким пити. Хоч з дідьком. І гроші тепер не мали для нього жодного значення. Навіть зробив чудесне відкриття. Сьогодні ти ставиш – завтра тобі. Й не обов'язково ті, яким ти ставив учора. І гроші вже не мають жодного значення. Маєш – ставиш. Не маєш – ставлять тобі. Процес триває. Не переривається ні на день.
Інколи йому приходила до голови думка, що якби він не запав на сусідку, то дружина була би живою. Її смерть – покарання йому. Ніколи не задумувався, чи кохав дружину. І якби зараз сказали йому, що кохає Лесю, покрутив би пальцем біля скроні.
Картав себе, що несправедливо поступив з нею, коли після смерті дружини порвав будь-які зв'язки. Коли бачив, гордовито відвертав голову. Не вітався. Не хотів бачити. І хотів бути з нею. Навіть горілка не зупиняла цього пориву. Лише пригальмовувала.
Розумів, що це дурня, коли сусідку звинуватили в тому, буцімто хоче і його квартиру, крім своєї. Звісно, що плітки. А дітей куди? В інтернат? Та він буде ходити голий-босий, але діти із квартири нікуди не підуть. Розумів, що треба заткати рота язикатим сусідкам, які плескали про це, але мовчав. Вперто мовчав і не розумів, що з ним відбувається. За інших обставин давно би вже поставив на місце цих старушенцій.
Діти росли самі по собі. Діанка десь брала модні шмотки. Не задумувався, звідки це в неї. Все більше за характером і статурою ставала подібна на свою маму. Інколи йому здавалося, що має випробування до кінця свого життя: бачити копію померлої дружини. Бачив, що біля неї постійно крутяться хлопці, зачув якось запах тютюну, щось сказав їй на це, але донька навіть не удостоїла його відповіддю. Й справді, що з п'яним говорити?
Колись прокинувся десь о другій ночі. Пішов на кухню пити воду, бо палило. На душі було тривожно. Сам не знав чому, але заглянув до спальні. Діанки на ліжку не було. Вона приперлась десь о годині четвертій. Він заснув, а коли прокинувся, її вже не було, пішла до школи. Мав багато що їй сказати. Не сказав. Ні того дня, ні в наступні. Лише пив усе більше й більше. І не п'янів. Ніби всюди, де бував, йому наливали воду. Інші п'яніли, звалювалися під стіл, а йому хоч би що. Можна було збожеволіти. Але й цієї ласки Бог не надсилав йому.
56
Іван тверезів з кожним днем усе більше й більше. І не тому, що перестав вживати алкоголь. Не пити взагалі було неможливо. Інакше збожеволієш. Донецьк на очах перетворювався не просто в російське місто, яким, за великим рахунком, було й за України, а в путінське, в його найбільш огидний радянський відповідник. Але, мабуть, він погано пам'ятав ті часи, бо хоч щось українське, принаймні назовні, в радянському Донецьку було. Тепер у нього нещадно викорчовували все, що бодай хоч трохи мало дотичність до українського.
Мабуть, з цим йому можна було змиритися, бо Іван, росіянин за походженням, ніколи не відчував себе українцем. Він просто закохався в українку, від неї до нього перейшла любов до української пісні, донька в нього теж була українкою, схожою на матір не лише зовнішньо, а й душу мала українську. Він з цим жив і не вважав чимось іншим, чужим для себе. Тепер цього нема. Дружина і Марія змушені переховуватись у селі від "оплотовців", він сплутався із Зоєю, фіфочкою, на яку б у найкращі свої часи навіть не глянув. Але найбільше йому дошкуляло те, що нагору полізли ті пияки й наркомани, яких він свого часу обходив десятою дорогою. Тепер вони були з автоматами, плескали його по плечу й казали щось на кшталт того, що настане райське життя.
Якось зранку Іван їхав у трамваї на роботу. Ну, робота – це гучно сказано. Як такої, роботи у нього вже не було. Зранку хлопці збирались, аби дізнатися від начальства, коли запрацює їхня шахта. Формальною причиною зупинки було те, що на подвір'я під час робочого дня залетів снаряд. Довбануло добряче, в конторі повилітали шибки. Добре, що ніхто не постраждав. Потім мало не зі всього міста ходили дивитися на воронку. Знавці казали, що це шальний снаряд, випадковий. Хтось несміливо зауважив, що ополченці стріляли, бо там, звідки прилетів подарунок, військ київської хунти не було. Одним словом, плели різне. Але це вже не мало принципового значення. Задля безпеки трудящих, як казали, шахту зупинили. Ніхто не знав, коли вона запрацює знову. Начальство лише розводило руками. Воно зрідка з'являлось у своїх кабінетах. За їхню мовчанку і нічогонероблення власник платив їм. Так гомоніли між собою шахтарі. На рядових працівників йому було начхати. Шахтарі розуміли, що власник всі зусилля, мабуть, скерував на копанки. Вкладення коштів туди було мінімальним, податки платити не треба, можна обійтися малими силами й такою ж мізерною сумою грошей, що йшла на оплату праці. Але на цих ритуальних ранкових зустрічах робітники про це не говорили, боячись, що хтось може донести.