Он, міл, добр і умьон. і; Звернулась до мене:
ь! — Теперь і школи будут, Петро... Россія возро-*.дітся новая, светлая.
' В мойому мозку заворушились думки радісні й Б тривожні, незрозумілі, неясні. Бо незабаром ходили Б вже чутки, що царем буде не Михаїл, а Родзянко.
Потім гору взяв Керенський... і розгубився не тільки я, а й Лариса Федоровна. Як же їй не розгубитися: руські салдати не схотіли воювати з ворогами. Вороги будуть топтати Росію ногами, як їм схочеться. Вона була тривожна.
Були тривожні і дні. Вулицею ходили без еполет салдати, стали трамваї, гули в унісон заводські гудки... Сніг сипався собі спокійно з неба, і дерево, будинки й люди, що, як неприкаяні, ходили вулицею, все неначе вдягалось у білу простиню, в ніжну, пухову, холодну.
гі коли зелено продзвеніла весна, сонячно прошуміло літо — зашаруділа й стала, як мідь, червона мідь—осінь. Задумалась, глибоко задумалась осінь.
Лариса Федоровна теж задумалась. Вона стояла біля вікна мовчазна, вся в чорному, і крутила вдумливо в руках своє віяло. Вона була струнка і вперта. Міцно стулені губи й високе кругле чоло надавало їй величности. Вона дивилася у вікно і вдивлялася в осінь. Щось було зачароване в цій осені.
Вчителька переглянула в кожного малюнки, хотіла загадати й ще щось малювати, але раптом і сама підійшла до вікна. На вулиці чувся шум. Стільці під нами загуркотіли, ми всі схопились, і собі до вікна: салдати вели офіцера й пана, заю: шених кров'ю, зривали з офіцера еполети, обох били прикладами, куди попало. Вчителька тихо, наче сама собі, сказала: революція. Я Лариса Федоровна закрила долонями очі, трохи постояла, потім мовчки повернулась од вікна й пішла. Ми всі з зацікавленням дивились на вулицю.
Одного дня Лариса Федоровна сказала:
— Дєті, через ,двє недєлі я умру. Кто будет хорошо себя весті, тому я оставлю в завєщаніє подарок.
Всі загукали;—не треба вмирати, не треба!
— Нашей родінє, дєті, прішла гібель, я не могу етого винєсті.
І як ми не любили Ларису Федоровну, все ж таки нетерплячо чекали її смерти. Таке було цікаве слово "завєщаніє".
Не минуло й двох тижнів, як Лариса Федоровна вмерла. Вона оголосила собі голодовку й тихо, без болю, без нарікань попрощалася з революцією.
Льоліна мати роздавала дітям "завєщаніє": грамофон, меблі, гроші, олівці, книжки. Мені готовальню, олійних фарб, кілька зошитів для малювання й для писання і листа до Льолі.
Я, попереду, ніж дати Льолі листа, прочитав: у нім говорилося про моє майбутнє, про мою обдарованість і що вона, Льоля вже не маленька, нехай вона, Льоля од мене не одвертається. То нічого, що в мене руки нема й що я бідний. Нехай вона, Льоля згадає Горького, Шевченка; або Кнута Гам-суна.
Я ладненько заліпив конверта, знову й знову в мене виринули почуття до Льолі.
Листа одніс не зразу. Пішов до Реальної комерційної школи й викликав Льолю. Вона вийшла байдужа й красива од гордости. Навіть не відповіла на моє привітання. Ніби я їй щось зле заподіяв. Прочитала листа, але хмарно усміхнулась, глянула мені в ноги, насмішкувато крутнулась і пішла. Я не знав що робити, і гукнув їй услід:
— РІ коли ж реванш?—у відповідь почувся дзвінкий, тонкий, злючий регіт.
IX
Готовальня мені згодилася. Я, крім української гімназії, відвідую вечірні технічні курси. Я прагну Знань, Я рвусь учитись, охопити все, що тільки можливо. Та й можливість учитись у мене зараз є. Я маю бібліотеку, фарби для малювання, папір, олівці, а найголовніше, мати ставиться до мене краще. Я ж носив їй гроші з "дитячого очага". Вона навіть до?волила мені жити окремо, щоб ніхто не заваджав мені працювати. Живу в чулан-чику з віконцем на вулицю. З дощок змостив стільця. Обмотав це все газетами, а замість крісла в мене була діжка. Яле хто знає, що це діжка? Вона накрита шматком килима, і вийшло навіть чудове крісло. Я сиджу на ньому й пишаюся. Я чому мені не пишатись? Поперше, мені ніхто не заваджає працювати, подруге, ліворуч і праворуч мене повні стіни книг. На столі величезний каламар, що подарувала Лариса Федоровна. зошити, книги, газети й готовальня. Я її так розчинену й поклав. Стіни обліплено власними малюнками.
Я вперто працюю, з захопленням. Я роботи в мене бага-ато! Прямо з гімназії йду на курси. Вдома повторюю лекції. Я стаюкультурноюлюдиною. Вчу німецьку й французьку мови.
Приходжу з курсів, дивлюся на матір і думаю: яка вона темна? Вона навіть не знає, що таке "кес-кесе", або "вас іст дас". Ще гірше—вона не знає, що таке перпендикуляр або гіпербола. Я вільно можу повернути її в коефіцієнта. Ях, як хороше все знати!
Я приходжу до свого кабінету. Сідаю в крісло. Трохи думаю, обдумую дещо, потім починаю працювати. Мене цікавила кожна новина. О, як мене цікавили революційні події. Я перечитую комуністичні газети до однієї літери. Я напружено стежу за військовими подіями. Я події ці гудуть, ревуть, ревуть біля нашого села. "Зміна влади" — в місті стали за звичайне явище. В мене од боїв розвивається романтизм. Мені хочеться стати героєм якоїсь армії, скорити якусь іншу армію, стати на чолі чогось величезного, могутнього.
Я полюбив революцію. Яке чудове ім'я—революція. Яке могутнє ім'я. Звалити царат, розігнати кривавих володарів— це не жврт. Слово: революція— жіночого роду. Це одно з оригінальних жіночих імен. Я малюю революцію в особі жінки. Стоїть велична, струнка, неодмінно струнка велична жінка з прапором у руці, дивиться в далину, як сходить соние. Біля неї ковадло, біля ковадла молот, плуг і рушниця.
Я пізно лягаю спати й довго не сплю. Я люблю думати. Я люблю коли "невідома" так яскраво, виразно з'являється до мене, простягає мені обидві руки, потім тихо, поволі відходить од мене, і я-йду за нею. Іду. Обходжу чудові міста, села, яких нема в житті. Я люблю йти за нею і вдивлятися в новини, що пливуть переді мною. Мені подобаються її рухи й постать, її величність, але я не знаю ї ї.
Я не знаю її імени. Я ніколи не чув її мови. Я знаю тільки те, що вона тріюмфальна, як настрій у соняшну погоду, як найкращий тон музики, вона невловима, як воля, і міцна як революція. Як революція? Яга. Революція. Це вона. Це революція. Це вона менеманила в далину, в соняшне. Вона! Вона це—нечисленна сила трудящих, вона мвгніт, що притягує до себе, скупчує, як залізні частини— люд праці.
Це вона. Вона стала на ввесьзріст, простягнула мені руки, пішла. Я хочу впізнати її, я гукаю їй: скажи, скажи, як зрозуміти тебе, як піймати, де ти зупинилася, де...
Я розплющив очі: день. Заклопотаний білий день.
Стаю членом комуністичної організації, і мені стає ясно. Революція більше, все більше дає мені про себе знати. Я бачу її в кожній рішучій постаті, в праці, у всьому прекрасному, в палкому слові, в любові до життя, до мистецтва, бо вона... Скрізь революція...
Живу я з н е ю нерозлучно. Де не ходжу, що не роблю, скрізь її бачу в молодості. І як приходить ніч, мене опановують думи. Вона приходить юна й пругка, мені стає радісно.
Льоля? Я давно забув за неї. 1 який я був перед нею чудний. Ні гордости в мене не було, ні муж-ности. Вона мною нехтувала, як хотіла, а я корився й терпів. І як я міг так низько падати? Мені соромно за себе. О, як хотілося б мені зробити їй зле... Реванш! Яж ось коли ми заграємо партію.
Я йду з комсомольської роботи додому. В мене багато обов'язків, завдань, і я поспішаю. Я поспішаю додому: відпочити, побачити її. Я скучаю за нею. Я її так люблю. В неї голубі очі. Так, голубі. Чому ж голубі? Яга! Це тому, що голуба далина.
Приходжу, лягаю в ліжко й зажмурюю очі. В_о н а ,сідає поруч зі мною. Пестить мені чуба й каже:
— Бідний, як ти стомився.
Яле дарма. Я кладу біля себе чистого паперу, олівця й думаю. Надумав і пишу.
Я вранці біжу до редакції газети "Боротьба".
Редактор підніс на мене голову й блиснув своїми окулярами з золотим ободочком. Це був лагідний погляд.
Я подав йому вірша, і його губи під кругленьким пухким носом усміхнулися.
— Це ви?
— Що?
— Це ви написали?
— Я.
— Я, знаєте, поганенький вірш.
[ — Тю, думаю, на тебе. І мовчу. Я він далі: — ; Яле...— він трохи подумав,— але ми його видру-. куємо. Ви, на мою думку, писатимете не погано, і Колись вам за цього вірша доведеться червоніти. Я тому...— він знову подумав. Ще роздумає, думаю, собі.— Я б вам радив не підписуватись під віршем власним прізвищем. Так, знаєте, як небудь Шпичка, або Колючка. Ну, вроді цього. Я?
— Та добре, тільки Шпичка й Колючка мені не подобається.
— Ну, Малий, Новий, Чалий... Я?
— Та... хто зна...
— Стійте.ЛЗт що: ви сам якого походження?
— Я? Дуже бідного,— кажу, наймит.
— Значить, ні землі, ні хати, нічого такого нема?
— Нема.
— Чудово. Голодранець? Голий, Голайда. Га? Бідний? Голота?
— Ну, нехай буде Голота.
— Гаразд,— редактор закреслює Мельник і пише Петро Голота.
Другого дня сонце ще тільки думає сходити, а я вже стою біля дверей редакції "Боротьба" й чекаю, поки наклеють на стіну на товстому синьому папері газету. На такому товстому, що ви візьметесь за один краєчок газети й перед вами буде триматись уся газета, як бляшана, як шмат шкури для підметок.
Чекаю. Довго чекаю. Нарешті вивісили. Дивлюсь— мого вірша нема. Іду додому. Другого дня теж нема. Нема і третього. Біжу до редактора.
Кругле лице з круглим носом підводиться з-за столу, блиснувши своїми окулярами:
— Ну, що?
— Товаришу, Бондар...— я задихаюся.
— Слухаю.
— Нема вірша... мого, й досі нема, чого?
— Нема, кажете, вірша,— промимрив він, байдуже нагнувся і щось пише.
-— Чого досі нема? — питаю. Він тяжко зідхнув.
— Вашого вірша... ех, товаришу Голото. Вашого вірша ми передали до журналу "Єлисаветський Боротьбист". Він сьогодні вийшов і ваш вірш є. Ідіть і журнал одержите.
Ох, і чудний же оцей редактор. Завше вимотає своєю інтригою всі жили, а тоді зразу порадує. Біжу до редакції. Одержую журнал. Читаю:
Вперед
Геть, ворог наш, тікай з дороги, Творить шлях правди не мішай, Вперед, убогий та голодний, —З червоним прапором ступай! Вперед, вперед, не бійся бурі. Не бійся смерти, ні біди. Нас безліч, нас безмежне море. Товариші. Ідіть сюди!
Я навіть зразу не помітив, що вірша вдесятеро скорочено.
Який чудовий вірш! Він зараз наче кращий. Це ж його читатимуть сотні, тисячі... У мене один примірник журналу.