І воно правда, — думає після таких розмов Васанта, — воно правда. Чому якась там одна випадкова жінка має більші права на чоловіка за іншу? Мала якийсь час, а тепер він звідти утікає. І може й друга правда — краще щось, ніж нічого. Все одно, роки проходять безслідно, і навіть "гомо-приміґеніюса" з буйною чуприною не буде…
Але ж так нудно — сидіти віч-на-віч у хаті.
— Може б ми коли зібралися до театру? — питає Васанта.
— А та, з римським профілем, що скаже мені, як побачить?
— Ну, от! А ще хочете мати два мешкання.
— Їйбогу, тільки одне! Хочеш, я скажу їй сьогодні, що вже з мене досить її "тателе" й "мамеле"?
Та Васанта лякається. І навіть не відпочити від цього простацтва? Занадто вона цінить свою самостійність. Хай буде здалека, але хай буде. Принаймні, поки його зв’язки через "римський профіль" дозволяють йому брати переклади й відносити їх зробленими під маркою Семена Кучерявого.
XXIII
В неділю нема куди подітися. В садах повно святкових людей, на вулиці навіть і поплакати не можна.
Мар’яна задихається. Не мати до кого слово сказати! Нудить і сумує — вік-вічний під гнітом самотности.
Теорії, що підкріпляли її досі в горі безлюдности, тепер марні. Натиск волі тепер не рухає колеса бадьорости та самоцінности. Забуто бібліотеку, забуто й мови. Час, розбитий на години та секунди, для Мар’яни не час, для неї повинен бути він безмежний. Тиждень роботи, в якій тільки руки механічно працюють, приносить ще більше спустошення. Мар’яні треба безоглядно чогось досягати — тоді вона горить. А ці поділки на аритметично дрібні частинки розбивають Мар’янине ядро. Хто ж винен, що почуває себе вона рибою, вихлюпнутою з глибинних вод на сушу? Із зусиллям дише, доведеться сконати. Хто винен?
Мар’яна винна, її вдача безоглядна й незахищена застережливістю. Всі вони знають секрет — не дати себе цілком, а Мар’яна того не вміє…
То так і гинути?
Але на цій крайній точці, при думці про загибель, завжди виникає в ній дивна впертість. І не бачить дороги, але наказує собі: ні, вперед! Іди й переступай через власні рани, твердо ступай кроком. "Роби через не хочу!" Так казав їй колись батько і це була добра рада… І коли вона навчиться не любити нікого?
Мар’яні хочеться людей любити, знаходити хоч щось у них, захоплюватися ними. В ім’я тих щирих Славиних допікань шукає вона цю товаришку. Полюбуватися на її б’ючку життєрадісність, посміятися разом, як то Слава купила курку, а вдома роздивилася, що перекупка обдурила. "Чортова баба! Дві лапи є, а де ще дві?"
Та Мар’яна не може любити нікого. Вона для Слави тільки присмака до обіду, а для неї Слава — цілий обід. Вона хапає повну ложку, а це гірчиця, — й на очах стають сльози.
Тому, хоч у неділю й нема куди піти — не піде навіть "через не хочу" до Слави. Щоб потім почути: "Ти часом буваєш така похмура, що з тобою дуже тяжко!"
Від цього всього — спустошення й відчай підкрадаються із страшними очима. Мар’яна ладна зараз кричати з тисячею знаків оклику. Тільки даремно. Кричи, скільки хочеш! Ніхто не чує.
Злости нема, є тупість. Мар’яна почуває себе, найвірніше сказати, людиною закінченою. Все скінчилося, як ще тільки починалося.
Душить її оце важке почуття. Почуття викінчености. Триматися фабрики, — такий рефрен. Ну, що ж, поганяй! І фабрикою треба радіти, бо хапаючись за вітер, не перебирають. А Мар’яні це рівнозначно засланню. Робити не те, що хочеш, хіба це не жорстоке заслання?
Чому не вистачає слів для крику серця? Вона ж не для цього прийшла у світ, щоб сікти штифти для манометрів!
XXIV
"… Так затишно з богами й так порожньо без них… Якнайбільше їх треба і то — старих…"
Васанті крізь дрімоту щось таке верзеться, нібито прочитане, нібито вона розмовляє з Мар’яною.
Ще хвилина… "Як то гарно було вдома. Неділя. Святом кожен куточок дихає, кожна хвилина сяє. А тепер — оці бездарні "вихідні дні", ніякого свята не відчуває людина, ніякої відміни від будня"…
І все ж, хоч Васанта й не йде на роботу, і "вихідний день" не розкошанська неділя, а відчуває її. Така вже людська природа, що мусить сьомий день святкувати, з богами, чи без них. Сьогодні вона не працює.
Щоб не дати собі "розклеїтись", Васанта почала пильно прибиратися. Спочатку зробила гімнастику, перегинаючись своїм гнучким торсом аж у дугу, так що руками сперлась об підлогу. Потім підскочила й тримаючись руками підлоги, ноги випростала догори, голова при землі. Казали їй колись, що вона закопує незвичайний дар — гнучкість свого тіла. Була б досі знаменитою акробаткою. Але вона не шкодує й тепер. Їй більше до душі гра інтелектуальних сил. Втім, цю звичку тренуватися й відчувати радість гри м’язів вона плекає й досі.
Струнка, тонка, висока. Діяна. Вона має особливу, оригінальну красу, — так їй часто кажуть. Втім, Васанта дотримується своєї думки. Обстрижене смоляне-лиснюче волосся, густе, важке й тверде, стріпується все разом, як вона повертає голову — це так… Може навіть розріз очей… але овал! Що знайшов той маляр, що переслідував її, аж поки не намалював? Тоді відчепився. Казав — різьблений раз у віках овал. А Васанті здається — який простий, круглий, невиразний! Як корж! Васанта ненавидить свій овал, свою вульґарну рум’яність, якої й зігнати нічим не можна.
І вона сіла біля дзеркала — навести трохи брови, щоб ушляхетнити своє безвиразне обличчя.
Отже, сьогодні неділя. Кожне має свою компанію, а її десь розлетілася. Як не візьме себе в руки, то розкисне. І тоді, в глибокій депресії, ще раз захочеться накласти на себе руки. Почне верзтися усе те, що вона гонить від себе, вирине знову невіра в свої сили, безнадія, оце теперішнє бездоріжжя… Ні, треба хоч зовнішні шори міцно тримати. За зробленою посмішкою все ж хоч якась подоба внутрішньої освітлює дух. Хто це казав? Здається, це Мар’янин афоризм.
Навела брови. Так… А що?.. А що, якби так підчервонити трохи уста, злегка? Поправити трохи їх? Подивитися, чи гарно їй.
Але Васанта зразу ж відкинула цей по дум. Вона колись ненароком зареклась будь-коли класти на уста фарбу. Не знати, чому вирвалося їй: "Ти будеш фарбувати губи, а я — ні!" Тепер мусить дотримуватися свого зароку, хоч тоді були ще зелені обидві, шістнадцятилітні.
Проте, таки шкода, що вона Кучерявого прогнала. Хоч він і "гомо-приміґеніюс" але от би прийшов, знову словесні рапіри і відчуття, що таки вона, Васанта, перемагає, увіч глумиться над партнером. А він дурнувато посміхається і також почуває себе добре. От і було б з ким згаяти день. Не думала б про своє в повітрі становище, про свої безплідні заяви, безконечне очікування й оббивання порогів.
І так безцільно вбирається Васанта, чепуриться. Мусить хтось бути, що милувався б нею. Тільки той грубіян гадає, що вже як дав роботу, то й купив.
Згадавши про роботу, вона трохи бентежиться. Здається, що не встигне вона вчасно перекласти, може б справді поділитися з ким? Мар’яна охоче взяла б. Це був би досконалий привід помиритися. Друзі не пам’ятають зла. І тепер знову вони однакові. Так доля їх веде, щоб не відставала одна від одної, щоб котра не вирвалась наперед.
Однак, сама перша чи піде вона до Мар’яни?
Поки Васанта вбиралася, плян підіспів. Вона йому просто накаже. Телефонна будка на розі, телефон у нього на столі.
За годину висока, ставна, струнка як Діяна, сиділа Васанта в човні з Кучерявим і кепкувала з нього, що не має самолюбства й прийшов. Після того, як вона його прогнала.
XXV
"Прощай, світе! Прощай, земле, неприязний краю! Мої муки, мої люті в хмарі заховаю!"
Мар’яна відчуває втіху оновлення, співаючи не яку, а саме цю пісню. За нею наверталася відразу "Для всіх ти мертва і смішна…" Олесева, але Мар’яна ще й ще вертається до Шевченкових слів, бо в них було джерело її дивної онови. Наче з тими дієзо-бемольними звуками відходили від неї люті муки пригноблення, вступала в силу ясність думки, гострість сприймання, радісне відчуття своєї незвичайности, великої долі й неповторности.
В ці дні великої повноти Мар’яни знов бачить світ і себе в особливому, відкритому тільки їй одній, сенсі. Вона наче разом із Тарасом з-за хмари споглядає цю дивовижну Мар’яну, що заплуталася в безвихідному лябіринті сучасности, а звідти, з височини, дуже добре все видно.
Тарас тільки із неприязною землею прощався і далеко від земної атмосфери не відлітав. "А ти, моя Україно, безталанна вдово, я до тебе літатиму з хмари на розмову…"
Мар’яна ж відірвалась від земної атмосфери, вщерть виповненої змістом, від своїх сільських родичів, і опинилась у стратосфері, в світі порожньому для неї, у місті, сама. Закон притягання не діє, бо ж світ міста — безповітряний простір. Закони міста для Мар’яни не чинні. Місто не неня, а мачуха Мар’яні. Мабуть, не до цієї мачухи Тарас звертався, просив: "Прощай же ти, моя нене, удово-небого! Годуй діток. Жива правда у Господа Бога…"
Ця удова-небога й сама не має тепер чого їсти, не то що нас годувати. Сама її земна сфера висаджена в повітря.
А Мар’яна — ошаліла комета між світами, що її, за зухвалу сміливість шукати власну долю-дорогу самотужки, покарано трьома карами.
Що перша кара — замість прогулянок по століттях і тисячоліттях, приставлено її вимірювати міліметри для манометрів. Що друга кара — благословення самоти обернене на люте пригноблення. Що третя кара… ах, добре їм усім говорити, Славі й іншим, вони не знають психіки того, котрий завжди без грошей! Бо якби Мар’яна мала за що поїхати в екскурсію на Кавказ, то напевно повернулась би без сліду пригноблення і нудьги.
І Мар’яна з гнівною експресією на останньому рядку далі співає найвідповіднішу їй сьогодні пісню.
Порадимось, посумуєм,
поки сонце встане,
поки твої малі діти
на ворога стануть!
Пливе човен по Дунаю
один за водою.
Пливе човен, води повен —
ніхто не спиняє,
може б спинив рибалонька,
та його немає.
Гойдається сюди-туди,
аж серденько мліє!
Без весельця пливе собі,
куди вітер віє...
Т. Шевченко, "Човен"
Частина 2
І
І досі ще нічого Мар’яна не знає про того "не такого, як усі" вродливця із очима великими й затаєно тужливими. Він працює в цьому самому цехові, але по обідній перерві невзабарі скидає свого синього робочого фартуха й о другій годині відходить. Без фартуха він стає дещо звичайніший, а проте не такий, як усі оці смертні, на виду в яких не написано жадної думки понад буденність.
Адже ж є іще студенти тут — всі вони не мають цього повіву тонкости й загадкової нетутешности.