подумки.., щоб не дратувати свекруху.
Коли вони перевезли Кариславині кросна і Сивер їх полагодив, радості Вишні не було меж. Вона стільки всього намислила! І що натче першим ділом, і з яким узором – адже такі кросна! Лляної куделі від Десені доволі залишилося з минулих літ, а їй хотілося сукна. Мала купити вовни, адже прагла, щоб у них із Сивером були свити, вкриті не конопляним платном, а вибіленим сукном. Минулої п'ятниці на торговищі пообіцяв їй один мерт з Сохачевого, що наступної середи, коли гостюватиме в Коропі, у сватів – бондаря Некраса і кривої Дібровки, – привезе їй півпуда білої вовни.
Сивер днями пропадав у лісі, тож Вишня вперше після їхнього злюбу наважилася сама сходити в город. Некрас жив неподалік Летяги і Вишня сподівалася, що, коли їй повезе, то ще й побачиться з Новицею, перекинеться з нею хоч кількома словами. Їй часто ставало соромно, що у своєму щасті вона забула про подругу – єдину в Коропі, з ким донедавна тільки й могла поговорити, розповісти одна одній про свої жіночі біди й печалі.
Сохачанин не приїхав – ні серед ранку, ні ополудні. Вишня, чекаючи, двічі пройшлася повз Летяжин двір та Новиці не побачила. За третім разом вона наткнулася на Летяжиного сусіда – шевця Скурата і в розмові, що зовсім випадково між ними зав'язалася, взнала про смерть Новиці. У неї перехопило подих, вона аж поточилася, мало не впавши. Притиснула до грудей обидві руки і так стояла, дивлячись на шевця.
– Убив він її, – стиха говорив Скурат. – Не зізнається нікому, упир, та тільки я знаю, що вбив мою Новицю.
– Твою?! – здивувалася Вишня. – Чому твою?
– Любилися ми з нею... Від Купайла любилися... – Скуратове лице аж тремтіло. – Знала б ти, як дітиська мої любили її! А цей упир!.. У-у-у! – він стиснув у безсилій люті кулаки.
Звістка про смерть Новиці ошелешила Вишню і вона непевною ходою, забувши вже й про вовну, рушила до Десениного житла, де просиділа без світла і в холоді, плачучи за єдиною своєю подругою, аж до самого надвечір'я. Скоро мали прийти з лісу Сивер з Величком і їй треба було поспішати. Лугові ворота були недалеко, через посад йти чи не вдвічі далі, тож Вишня, витерши сльози, швидким кроком вийшла з города і по льоду протоки рушила додому. Сніг влежався, на луговому просторі вітер поздував його місцями до самого льоду; посадські, перевозячи потроху з лугу своє сіно, проторували по Коропу санний слід в об'їзд города і йти по ньому було легко. Зграйки посмітюхів, що вишукували собі поживу серед розтрушеного з саней сіна та кінського кізяку, злітали перед нею в повітря, щоб знову опуститися до Дажбожого столу, коли пройде людина.
Нагла смерть Новиці не йшла Вишні з голови. Авжеж, знаючи Летягу з оповідей подруги, повірити, що усмар вбив свою робу, було зовсім неважко. Сама по собі людська смерть звичне діло. Мруть старі, мруть малі. Гинуть в чужих землях козари, часом гинуть у лісі ловці. Гинуть жони, пішовши в ліс по губи, чи ягоди – коли від ведмедя, коли від гадюки. Минулого літа своя ж корова ковирнула рогом дочку купця Ходоти – і немає більше Русави. Смерть людська не в дивину.
Ще перед злюбом з Сивером Вишні не раз приходила в голову думка про власну смерть. Життя її тоді було порожнім, похмурим та нікчемним: жодної радості, окрім ткацтва, не було в ньому. Часом, коли Ізбора особливо їй дошкуляла, Вишні навіть бридкі вужі на тому світі видавалися не такими огидними, як свекруха і тоді вона була готова радо зустріти власну смерть. Кличуть смерть хіба що такі старі та немічні, як Десеня. Вона ж свою не кликала, але була готова померти хоч завтра – а заради чого було їй жити?
А потім злюбилося у них із Сивером та так, як вона навіть уявити собі не могла. А потім непразною стала. І в щасті своєму, забуваючи потроху про зло, що гуляє світом, зачинившись у власному дворі, серед людей буваючи хіба що з мужем на торговищі, Вишня, коли казати правду, нечасто згадувала Новицю. Бо Новиця жила в тому лихому світі, що завдав Вишні стільки горя. Згадувалося погане – разом із ним, траплялося, спливав спомин про єдину подругу. Такої миті майне думка, що слід було б якось побачитися з Новицею, проте згадаєш, що та підневільна роба, яка сама собі не належить, згадаєш бридкого Летягу, а там Ізбору, не проти ночі сказати, – і все, немає жодного бажання йти за ті осоружні стіни: хай, колись, може...
А тепер уже не стрінуться. І сором пече ланіти, досада на себе гризе душу – вона раніше й помислити не могла, як це дошкульно буває, коли провина сидить всередині людини.
Вишня дійшла вже до повороту русла, де наїжджений санний слід піднімався на лівий берег Коропа – на луг, а тому далі вона мусила йти хай і по злежаному снігу, але не торованим шляхом: тільки інколи траплявся чийсь напівзаметений слід – певно, давній Величків. Йти стало важче і Вишня уповільнила ходу. Ошую, там, де мала бути її рідна Сосниця, Божич-Молоде сонце опускався в холодні сіверські сніги. Ще трохи і сутінки накриють землю. До їхнього двору було якихось півтораста сажнів – з-за валу вже виглядав напівзаметений тин.
Пустка була навкруги. Ніде ні душі. Лише чийсь великий сірий пес без поспіху йшов лугом до протоки, трохи навскіс, немов хотів перестріти Вишню. Пес?! Вона похолола: вовк!! Ноги пом'якли, стали важкими та неслухняними. Вишня, трохи нахилившись уперед, зиркнула назад з-під руки – ще один ішов прямо по її сліду. Скільки разів чула вона страшні розповіді про людей, з'їдених вовками! Мало не щозими хтось та й гинув найстрашнішою смертю, котра тільки і є на білому світі. Бути розірваним ще заживо, з'їденим – так, що родичі жодної кісточки твоєї не знайдуть, не спалять і прах в могилу не схоронять – від жаху волосся на голові ставало дибки...
Бігти? Хто не знає, що втікати від вовка – лише пришвидшити власну смерть, бо коли жертва кидається навтьоки, це тільки розпалює в ньому жагу вбивства? Серце опускалося кудись вниз, горло невидима сила стиснула мов обручем, подих Вишні перехопило: жодного порятунку.
Вона йшла тим же кроком, майже нічого не бачачи перед собою. Під свитою в неї висів, як годиться, невеликий ніж, його можна було б витягти через пройму за ремінець, але що може вдіяти жона з одним лише ножем проти двох сіроманців?!
Вона йшла тим же кроком і до двору залишалося менше ста сажнів. Але й вовки були вже в якихось двадцяти сажнях: один ззаду, інший тримався ошую, від лугу. Ось-ось зачиниться небесна брама і тільки на луг опустяться перші сутінки, як вони, осмілівши, кинуться на неї.
От і скінчилося твоє життя, Вишне... Щойно ти про смерть згадувала – ось вона! Прийшла, коли вже й не ждали. Коли ти взнала нарешті, що то є щастя. Невчасно... Хай би вже наступної зими – хоча б дитя лишилося...
Згинути за сотню кроків від власного двору. Лише сто кроків.
Не судилося тобі довго жити, Вишне...
Сиверку!.. Ладо мій!.. Де ти?!.. Гину!!..
Хіба що десять сажнів до вовка. Той, що йшов слідом, забирає тепер одесну – відрізає від двору... А ошую – останній зблиск над лугом..
Прощавай, ладо мій!!!.. Бач, як воно вийшло... Нещасливу полю...
Дужий удар в спину одразу ж збив Вишню з ніг.
Зимород, отець Рикуша, плавив крицю сам. А вже при синові його з'явилися в коропській верві перші кричники. Важко й сказати, як воно так вийшло. Хтось із пришлеців, підрядившись до котрогось коваля плавити крицю, не дурним виявився мужем і замість сидіти склавши руки, чекаючи наступного ряду, почав копати по болотах червону землянисту руду і виплавляти її у зробленому з глини горні. Коли мало не щотижня зростав коропський посад, ковалям роботи було стільки, що рук не вистачало. Тож готова криця пішла нарозхват. Так ото й повелося. І вже коропським ковалям братися за виплавку криці якось і не з руки стало. По городищах, – в Сохачевому, чи Жорновках, – там було, як раніше. Там ковалі зневажливо дивилися на коропських – лінивці, трутні. Хіба то коваль, що купує крицю, замість плавити її самотужки?!
Зате коропські ковалі тільки в бороди посміхалися: мовляв, нехай буде й так, нехай нам гірше буде. Бо кричники (проста ж здається, справа) один поперед одного крицю пропонують. І якщо Нянько першим почав свою переплавляти двічі, аби вона кращою, ніж в інших була, то згодом за ним взялися робити те ж саме і всі інші. Хоча попервах збиралися Нянькові ребра переламати, щоб не був надто розумним та не збивав ціну.
Криця першої плавки ніздрювата і вся з домішками глини, погаслого вугілля, навіть перепеченого в скло піску. Коли її потовкти та переплавити ще раз – домішок стане куди менше. А коли зробити те двічі, то ковалі в гарячу пору з руками відірвуть. Бо чим криця чистіша, тим ковалеві роботи з нею менше. На свого меча Рикуш не пожалів купити в старого вже Нянька аж цілий пуд криці; привізши по першому снігу до себе в кузню, відібрав з неї кращу половину і тільки переплавивши втретє, заходився творити залізо та уклад.
Хто не коваль-хитрець, тому і невтямки, як з однієї й тієї ж криці сотворити зі Сварожою поміччю м'яке податливе залізо і твердий, різучий, дзвінкий уклад. Адже ніхто з простих смертних, не ковалів, не знає, що коли грієш у горні розковану з криці смугу до білого, сліпучого сяйва, засунувши її глибоко в розпечене вугілля, то отримаєш м'яке залізо, а коли смуга лежить поверх вугілля, що міниться, палаючи нестерпним жаром, то жовтими, то синіми язичками Сварожича – виходить твердий уклад.
Та й то зовсім-зовсім не все. Намислив Рикуш зробити з Сиверового вуца не осердя свого меча, а навпаки – два його гострі леза, розсікши витягнений в смугу вуц навпіл по ширині та зваривши з п'ятьма іншими смугами: двома м'якого заліза і трьома – укладу. Замисел ковальський був у тім, щоб до трьох складених разом смуг укладу додати з країв по одній смузі того вуцу, всіх їх зварити докупи, а потім отриману широку смугу накрити з обох боків двома смугами м'якого заліза. Навіщо? Е-е-е... Бо в м'якому залізі легко буде доли вискоблити! А тоді вже сточити зайве, навести спуски, відпустити клинок, загартувати його, остаточно наточити так, щоб лист сухий на льоту розсікав – і буде меч-кладенець[464] – усім на заздрість, ковалю Рикушеві на славу!
Розпечений до білого, шматок криці кується легко: з кожним ударом молота він стискається, услід за окалиною відлітають зайві, чужі залізу домішки, неоковирний ніздрюваний шматок під ударами спочатку стає схожим на коржа, потім витягується в смугу; кілька таких розпечених смуг згодом зварюються докупи, смуга щоразу після цього стає більшою, коваль складає її утроє, вчетверо і знову проковує, вибиваючи домішки, роблячи смугу все щільнішою, твердішою, в'язкішою.
Рикуш від Святок грався з майбутнім своїм мечем: хіба ж, роблячи щось звичне, став би він так випещувати кожну смугу? А тут робив усе без поспіху, милуючись; ледь тільки починав під ручником вчуватися опір заліза – не лінувався зайвий раз покласти поковку до горна: коли запхнувши її вглиб, на самий спід, а коли залишивши на поверхні, під зводом, чи ледь-ледь заглибивши у вугілля.