Купець, що як і решта його людей, скучив за свіжим м'ясом, послав Сивера, усім відомого своїм везінням ловця, та тамтешнього провідника Додара на лови.
Сивер узяв лук зі стрілами, Додар довгу міцну линву і двоє завзятців, дарма, що були стомлені дорогою, подерлися схилом угору. Коли дістались верху, аргалі, очевидно помітивши двох людей ще раніше, вже покинули попереднє місце й переваливши за гребінь, знову стовбичили, мов нічого й не сталося, на ще крутішому схилі, справжньому бескиді, дивом утримуючись на майже непримітних виступах скель. Ловці налічили їх десятків зо два, в дорослому було добрих п'ять, коли не вісім пудів м'яса, тож хто б зневажив такою здобиччю?
Скрадаючись за гребенем, провідник із Сивером обережно наближались до баранів, сподіваючись, що їм вдасться підібратись на відстань, достатню для вдалого пострілу. Коли ж це Додар притримав Сивера за плече й очима вказав на щось попереду них. Обоє завмерли: ірбіз – сніговий барс, велетенська плямиста кішка гір, крався у тридцяти сажнях попереду них і був уже якраз над стадом аргалі. Гострий зір Сивера навіть на такій відстані помітив, як ірбіз, мов той домашній кіт, готувався до свого вирішального кидка на здобич: припавши до скелі, почав похитуватись, приміряючись, товстий, довгий хвіст в нетерплячці ворушився туди-сюди, а тоді враз, мов камінь з пращі, барс вилетів з-за гребеня і стрімголов безстрашно кинувся вниз, на баранів.
Дарма, що ті виглядали дебелими й мали велетенські, закручені вбік роги – в одну мить з дивовижною спритністю сипонули навсибіч. Коли б хтось сказав Сиверові, що здоровенні важкі барани можуть так легко триматися на гірських урвищах і не просто триматися, а мчати, спираючись у стрибку на ледь помітні виступи завбільшки, як людська долоня, він нізащо не повірив би. Але й ірбіз, аж стелючись по скелі, плямистою блискавкою мчав за обраним аргалі, так само незбагненним чином не зриваючись у прірву. Вочевидь він добре знав, що діє, бо гнав жертву до урвища якраз під ловцями, й ледь тільки аргалі, відвертаючи від прірви, на мить уповільнив швидкість, як барс, зрізавши в великому стрибку кут, тут же опинився на спині барана і вп'явся зубами в його загривок.
Надто непевна й хитка опора була під ногами жертви, тож аргалі, не втримавшись, разом із ворогом зірвався зі скелі й полетів униз. П'ятьма сажнями нижче починався кам'яний осип і обоє, так і не розчепившись, з розмаху гримнулись об схил, покотилися по ньому вниз – ірбізові зуби та кігті, мовби й не сталося нічого, міцно тримали барана – а коли осип закінчився, аргалі відчув під ногами надійну твердь. Він одразу ж спробував, ставши дибки, скинути з себе барса, проте не втримався й тут і обоє знову покотились униз, до ще одного прямовисного урвища.
Сивер у неймовірному захваті дивився на цей відчайдушний гірський двобій – нічого подібного у своєму житті ще не бачив. На самім краю другого бескида барс намагався щосили втримати свою жертву, але баран, зрозумівши, певно, що вирватись йому вже не вдасться, зібравши останні сили, раптом рвонув прямо в провалля – зі своїм заклятим ворогом на плечах! Тепер вони пролетіли вже добрих десять сажнів і впали не на осип, а прямісінько на гострі уламки: жоден не ворухнувся після падіння – два тіла так і лишились непорушно лежати внизу.
– Доріжемо! – кинув Додар і взявся готувати свою линву.
До самого низу її не вистачило, тож вони довгенько помучились, перш, ніж таки спустились до загиблих одчайдухів. Попри два таких падіння, в обох ще теплилось життя і добивши барса каменем та перерізавши баранові горлянку, щоб спустити кров, ловці почали небезпечний підйом нагору. Добре, що в Сивера вже був досвід лазіння по скелях і голова не крутилась від висоти – підняти нагору чотирьохпудового ірбіза та мало не вдвічі важчого аргалі виявилось роботою на межі їхніх з Додаром можливостей.
Вони дісталися гребеня перед самим заходом сонця, а ніч в горах настає мтттєво. Знизу вже давно їх гукали й два інших провідники піднімались на допомогу: спустившись до каравана у напівтемряві, знеможений Сивер на Фрейварові розпитування тільки рукою махнув: "Завтра..." і не ївши, повалився спати.
Згадки про минулі літа все рідше й рідше спливали в Сиверовій пам'яті, бо жилося йому вже не минулим, а щоденними трудами й клопотами, за котрими не було ані часу, ані потреби щось там згадувати, порівнюючи минуле з теперішнім. Спогади найчастіше приходять до людини, коли сум тисне на неї усвідомленням незворотності минулих непоправних втрат чи давно пережите видається кращим, аніж нинішнє буття – приходять, як ліки для душі, що потребує повернення колишнього стану. І тільки згадки про лови навідуються самі по собі; вони завжди тішать та гріють душу кожного ловця по всьому світу. Згадався ірбіз, коли дивився напад рисі на козуль – і тепер, і тоді велетенська кішка ловила здобич, тільки рись, дарма, що виглядала здоровенною, була якоюсь не надто вправною. Хоча кожен ловець має право на промах: що людина, що звір...
Вухо ще раз вловило віддалене пронизливе поросяче кувікання і Сивер стрепенувся: золота година спливає! Легенький подих полуденного вітерця змусив його взяти ошую – аби підійти до диків з підвітряної сторони. Лісовик, видно по всьому, прийняв його пожертву і все ще був прихильним, бо вепри, попри світлу пору дня почувалися в повній безпеці. Пройшовши пів перестрілу, Сивер нарешті помітив поміж деревами якийсь рух і обережно почав скрадатися. Стадо чи не в сотню голів у самозабутті перевертало догори дриґом лісову землю перед осиковим підліском на північному березі Круглика й поволі просувалося на захід. Старі самки числом до десятка, вдоволено порохкуючи, лежали у виритих на урізі води ямах, не забуваючи проте час від часу підводити голову та втягувати ніздрями повітря: чи не принесе вітерець ворожого запаху?
Торішній і сьоголітній молодняк під пильним наглядом двох дорослих самок жваво вовтузився, забувши про все на світі. Тепер уже Сивер з відстані у кілька десятків сажнів добре бачив безпечну, галасливу молодь, що мелькала поміж сосен; лишалося тільки знайти спосіб, як підібратись до стада на відстань вдалого пострілу. Дики в отакому великому стаді дуже небезпечні не лише для людини-ловця, але навіть і для ведмедя: варто так статися, що стадо його оточить – на шматки розірвуть, якщо не втече на дерево.
Малинник лишився позаду, але окремі його острівці ще тяглися мало не до озерця. Сивер ліг і поповз по росяній травичці, раз по раз спиняючись та прислухаючись, що діється попереду, намагаючись, аби між ним та стадом був хоча б найменший острівець малини. Коли ж таки, весь мокрий від роси, дістався останнього, до стада ще лишалося сажнів тридцять, якщо не більше – надто далеко, аби можна було стріляти. Тепер лишалося тільки чекати.
Він пролежав у своєму сховку досить довго, навіть перші сумніви почали закрадатись: чи дочекається? Ранок ось-ось мав перейти в день і тоді вепри подадуться кудись у гущавину. Коли ж це серед молодняку зчинився вереск, очевидно комусь дісталося від старшого за неповагу, і кілька веприків, відігнаних за межі загального пасовища, поволі почали наближатись до Сивера – пориви вранішнього вітерця вже навіть легенький запах диків доносили. Ну... ще трохи... ну ж бо...
Вепри бачать погано, зате пречудово чують Трохи позадкувавши, мов рак, Сивер почав підводитись – дуже обережно, щоб під коліньми і найменша галузочка не тріснула. Від очей звіра його прикривали кілька кущиків малини. Стоячи навколішки, ще й пригнувшись, наклав стрілу на кибить, повільно підняв голову – можна стріляти: до дика з виводку минулого літа вже було зовсім близько, менше двадцяти сажнів.
З пострілом він не забарився; тятива лиш бринькнула, а вже за мить стріла прошила найближчого веприка наскрізь – мов голка товстину. Той заверещав і кинувся назад, до своїх. Дики, по голосу жертви дізнавшись про смертельну небезпеку, усим стадом зірвалися з місця й безладно, з шумом, тріском, тупотом і вереском молодняка кинулись навтьоки – за Круглик, у рятівну гущавину.
Коли все стихло, Сивер обережно рушив до озера. Стрілу марно було й шукати: пущена під час прямого пострілу по низькій цілі, вона так заривається в траву або мох при самій землі – день переведеш, але не знайдеш. Зате підстрелений ним веприк не добіг навіть до води й непорушно лежав сажнів за тридцять від берега. П'яти пудів у ньому не було, але чотири точно. Розв'язавши лука та нарвавши трави, Сивер двома жмутками заткнув рани, аби не сочилася з них кров, рештою обтер від неї, наскільки зміг, темно-буру, аж до чорноти, жорстку щетину і почав міркувати, як покласти тушу собі на плечі. Роззирнувшись, помітив неподалік розкарякуватого дубка, підтягнувши веприка, з трудом підняв його обважнілу по смерті тушу й поклав на розвилку, а вже з неї перекинувши задні ноги веприка собі через плечі, стягнув здобич з розкаряки на спину, підхопив лука й поволі рушив до города: неблизька путь лежала перед ним – верст шість.
Так і ніс здобич на собі, немов пораненого – тримаючи дика за ноги й сподіваючись, що йому вистачить сили без відпочинку доперти чотири пуди з лишком до города. Молодим він і без розкаряки обійшовся би та й заніс хтозна, як далеко. Ех... Старість – ось вона, неждана. А в тебе ж діти молодші, ніж онуки в ровесників. Треба Молибогові лука за зиму зробити – підходить пора і має син по весні вчитися стрільцем бути. Згадаєш, як сам з отцем ішов по городищу з першим своїм, дитячим ще, лучком і думаєш: та ось же ж, пам'ятається все до дрібниць, мов минулого літа було, а полічи лишень – коли те було... Десятки зим, десятки минуло! Отроку тижні довгими здаються, місяці взагалі нескінченними, а тут ось дожився, що тижні перед очима мелькають, мов дні. Пощо так?
Замислившись, підійшов до того підліску, в котрий дременули від рисі кози, наткнувся там на бурелом і коли вже почав його оминати, раптовий дуже сильний удар в спину одразу збив Сивера з ніг: так і зарився носом у мох! Але в ту ж мить, нелюдським зусиллям відштовхнувшись від землі, аби скинути набік тушу дика, що видалась йому аж занадто важкою, в розвороті краєм ока вгледів за своєю спиною плямисте димчасте хутро.