її штучно вводить у свідомість наркотик ЛСД. А ще може вона приходити від утоми, величезного психонервового напруження, від голоду... Пригадую, як мені в Лютежі-лісі ввижалися видива-картини, теж від голоду...
тися із смаком і зуміла б, але в порівнянні з моїм життьовим прагненням, з письменницьким подвигом, — це така дрібниця...
Тепер мені здається, що цим я намагалася так виправдати свою сіру бідність. Тепер я думаю, що турбота про зовнішність має бути інтегрована в індивідуальність, бо смак в одязі — це ж частина людини. Тоді ж випадково, тому, що стенографістка має бути ліпше вдягнена і заробітки дозволили, я пошила собі кілька убраннячок... та й помітила, що як краще вдягнена, то й ставлення до мене люб'язніше (зараз "розшаркуються", пропускають в двері вперед)... А я хотіла своїми хистами завоювати повагу, не "жіночими хитрощами"!
Не ухвалив тільки Вітя мого "модничання". Якось влітку (він у нас був тоді) повернулась я з міста і перевдяглася з парадного білого платтячка у свою звичайну блюзочку-спіднич-ку. Вітя вигукнув:
— О, тепер ти знов Явдоніна, а то — якась чужа особа, ані приступу!
Правда, у нас не важко було вгнатися за модою, бо не було різноманітности: як бант-"фантаз1", то вже на всіх грудях. А то повелися білі "дитячі нагрудники" — вже всі носять. А "французькі" берети були просто уніформою, ніхто інших убрань на голову не мав.
Найбільш любила я з тих своїх тодішніх убрань чорне з білою аж кремовою блюзкою плюс жабо. Відтоді я довго любила чорний колір із білим, а не синій, як було за студентства. Крім того, пошила я ще й зимове пальто із сивим смушком — із того японського шевйоту, що набрала за "ролітівські" гроші. От із пальтом, то вже важче дотримувати моди, бо пальто шиється раз на десять років. Добре тій модниці, що має батька кравця. Він обурюється, але слухняно перешиває дочці пальто на нову моду. Те, що вчора було буфи-рукавами, опиняється внизу, стає напуском. А оце вже вийшла мода на вузький рукав, батько-кравець лається, а ще раз перешиває... (Таке з гумором розповідала Льона. Вона мала ще жашківське пальто: бордового кольору із сірим коміром та подолом — чи не з нашої бараниці.)
* * *
Якось так вийшло, що я вже й зовсім перейшла із Наркомздоров'я до інституту Богомольця. Була там секретарка, Анто-ніна, з манорією першої господині. Вона ревно пильнувала свого секретарства, то я поза науковими конференціями не дуже мала що там робити, хоч була нібито під її владою. Ото тоді мала я нагоду спостерігати самбго знаменитого академіка Богомольця. Інститут тоді працював над випродукуванням сироватки продовження життя. Але сам Богомолець не дуже то був зразком для реклями цієї чародійної сироватки. Зморщений, як мавпа, похилий. Дивлючись на нього, я мимоволі думала: "Нащо мені таке продовження життя? Випродукуйте сироватку безперервної молодости"...
Був у нього цілий штаб молодих учених. Його власний син. Кавецький (тоді доцент). — Це ті, кого запам'ятала. Вони недосяжно звисока ставились до стенографістки, — що типово для "безклясового суспільства" в СССР. Кастовість.*
Здається, якось би вже там і було б. Все наче добре. Посада, постійна платня. До інституту мені три хвилини ходу. І так приємно в тому модерному палаці науки! Приємно й ходити цією новою круглою вулицею з новими будинками. Хто ж тут живе? Нова знать?
Таких будинків уже багато понабудовувано в Липках. Он на розі Лютеранської був ще за моєї пам'яті старезний дім з колонами в стилі іонійсько-поміщицькому. Була ще там меморіяль-на дошка, що тут проживав Пушкін, гостюючи у декабриста Пестеля... Тепер уже цієї старовини нема, а стоїть новобудова. Як спускатися до Басарабки, там уже утворилась нова вуличка, Ново-Левашівська, а над нею, над урвищем стоїть-височиться з бальконами п'ятиповерх. Коли проходиш повз ці будинки зимою, то бачиш, що там повідчинювані вікна, для прохолодження від жари в мешканнях. А в нас із Оленою вічна проблема дров і холоду в хаті... Такий самий будинок виріс і біля самої нашої хати, вже й заселений... Хто ж це в цих будинках живе? Нова знать.
12
Це було ранньою весною. Ідучи на працю до інституту вранці, я не знала, що це вже мої останні дні праці в інституті,
* Не втримаюсь, щоб не навести одне ходяче оповідання того часу. "Одна студентка зустрічалась довгий час із цікавим хлопцем. І о, жах! Вона довідалась одного разу, що той її поклонник — ПЕРУКАР! Яка ганьба! Як людям в очі дивитися?"
що скоро вже перестану сюди ходити. Того дня дуже вже чимось защемила мене Антоніна і то так, що я збунтувалась. Інші змовчують, — я прорвалась. Більш не хочу я разом із нею працювати! Витворилась неприємна ситуація — або я, або Антоніна. І поправити її вже не можна було. Ясно, що Анто-ніну, довіреницю Богомольцеву, не можна було торкнути пальцем. І хоч умовляв мене мій справжній начальник не кидати, я таки не могла витримати тієї атмосфери і подала заяву про звільнення.
Антоніна — була зовнішня причина. А внутрішня ж — далеко глибша. Все більше й більше млоїло мене, щеміло в мені — що ж далі? Я вже на порозі сороківки, роки йдуть, а ніякої творчости нема! Нащо мені оці заробітки, оця самовбивча стенографія? Спрут, що висмоктує з тебе всі соки. Оця канцеля-рійна нудота! Ненавижу канцелярію! І все це — щоб їсти. А їсти — щоб заробляти. Те саме безвихідне коло, що з нього я виривалася в шістнадцять років у Жашкові. Роки пливуть, уже й стара я, а ще нічого не зробила. На коли ж відкладати?
Ні, мушу працювати над собою, а заробітків мені вистачить, коли час-від-часу попрацюю на з'їздах. Подольська покличе, а коли — Ткаченко. І Василина вже працює стенографісткою, то теж часто потребує "напарницю". Або й "трест стенографісток". Бо крім офіційного бюра стенографісток, було ще й самозванне. Щац, Левіна, Раскіна, ще кілька таких — всі мали телефони, ділили між собою роботу, а як була потреба, то кликали й збоку.
На це моє рішення й здійснення впливало й ще дещо. Зустрічали письменники і по тому, як вони до мене ставилися, я визначала, чим хто дише. Одні вдавали, що не бачать. Другі — що не знають. Треті — дуже ввічливо розкланювалися, — на моє здивовання, бо чого, наприклад, Яков Городской так завжди підкреслено ввічливо вітається, як він зфальшував мого листа до редакції ще 1932-го року? Не проминали привітатися Ю. Яновський і М. Бажан — без жадних відтінків, а тільки тому, що були це добре виховані люди. Наталя Забіла колись зустріла в Києві, — перше, що запитала: "Чи ти вже перебудувалася?" Інші питали: "Чи тепер що пишете?"
А от зустрів мене на вулиці Леонід Смілянський... Хапає за рукав на перехресті і відтягає, щоб не попала під авто... — Ще не маєте права вмирати! — каже. — Роману ще не написали! — Цей жарт створює атмосферу довір'я, я охоче розповідаю, відповідаю на звичне для мене питання: — Чому не пишете? Що робите? — Що я можу? Ніде не друкують... Я ж не член Спілки... — Але замість наобридлого: "Треба перебудуватися!", Смі-лянський каже: — То й добре, що ви тепер далеко від Спілки письменників. Нема за чим жаліти. Там тепер такий бедлам завівся!
Мене дивує не "бедлам", а сам Смілянський. Значить, і він бачить "короля голим", справжнє, а не окозамилювання? Це — само по собі моральна підтримка. Треба таки не здаватися, а рости.
А про бедлам я вже чимало знаю. Не тільки від Кіпніса, почасти ще й від Агати Турчинської.
І хоч мене питали стенографістки, ця сама Шац: "Як ви не боїтеся зостатися без служби?", — я вже не йшла шукати канцелярії.
Я ж усе життя висіла на ниточці, балянсувала на павутинці, а під нею — безодня. То який мені вихід? Для чого маю себе мучити остогидлою рутиною, бачити щодня обмежені міщанські лиця, для чого? Коли мій день — сьогодні. Те, що буде взавтра — "царство небесне". — Буде, або й не буде, а яке буде — невідомо. Всі обіцянки кращого майбутнього — "царство небесне". Майбутнє хай думає само за себе тоді, як воно прийде.
І якось було. Ще й навіть машинку собі купила, бо без машинки стенографістці — просто біда. Тільки не справжню. Якісь люди хотіли здати її в музей, це був перший випуск марки "Ундервуд". Коли на ній писати — не бачиш, що пишеш, треба в умі тримати, аж вилізе рядок вище, тоді перевіриш. Зроблена вона була з самого дерева, всі деталі. Велике одо-робло. Але писати можна. Коштувала 25 карбованців. І була вона в мене без направи до 1943 року. Я покинула її, як мене вигнала війна.
13
І хоч була я "одіозна постать", але ось — диви! — викликав мене до себе Андрій Хвиля, заступник наркома освіти.
Зайшла я в той просторий кабінет із кремовими Гардинами на широких вікнах і вперше побачила на очі свого прихиль-ника-ворога. Ворог тому, що це він перший почав напасть за нариси "Листи із степової України" в журналі Критика (1928, ч. 11). Прихильник тому, що це він звів бій з великодержавним шовінізмом, з Ґладковим, на мене покликаючись. (Критика, 1929, ч. 5). Він мені видався античним гелленом. Мабуть, із
Одещини, де живуть нащадки колоністів-греків. Атлетична будова, сині очі, грецькі риси обличчя, словом, породистий. "Хвиля" — очевидний псевдонім, але й на "Мусульбаса", як йому приписують справжнє прізвище, не подібний. Говорив він зо мною дуже ласкаво, милостиво і казав, що я маю іскру Божу, що не смію її гасити. "Божу" — дивне слово в устах комуніста. Нехай!
Зв'язаний цей виклик був із моїм майбутнім відрядженням від Інституту фолкльору. Якийсь співробітник цього інституту сказав мені в бібліотеці, що я могла б таке відрядження мати, якби зайшла до директора інституту, Грінченка.
Незабаром я й поїхала, — до Вознесенського району на Одещині. Завданням моїм було збирати фолкльор, головно со-вєтські частушки.
Ось я вже у містечку Вознесенському, треба десь знайти ночліг, бо вже й над вечір. Розпитую, де тут школа, — я так завжди робила, коли потрапляла в незнайому місцевість. На тій вулиці, де містилася школа, зустріла я жінку. Питаю, де живуть вчителі, а вона сказала, що вона — вчителька. — То дозвольте познайомитися, — кажу я. — Моє прізвище — Гуменна. — І моє прізвище — Гуменна! — відповідає вона і ми обидві засміялися. Цікаве знайомство.
В райвиконкомі містечка Вознесенського я зустрілась із приємним інтелігентним молодим чоловіком.