Один за одним вони перебиралися на стіл, де вже покоїлося барильце сурського вина – для очікуваних колядників.
Сивер, прочинивши з сіней двері та нагнувшись, переступив поріг у добре натоплену кліть, зійшов униз і знімаючи свиту, поцікавився:
– Величко не об'явився?
– Ні... – з поваги до мужа зупинилася заклопотана Вишня, – як подався зранку до свого житла, так наче у воду впав.
Величко не вперше вчиняв таке. А що йому? Вільний птах. Сьогодні ж Різдво, пішов, певно, з ровесниками Козу водити... Нащо йому здався стрий зі стрийною?
Причепурені, в новому чистому одязі, господарі змусили себе сісти на лаву. Чекали, як заведено здавна, колядників: без них починати святкову трапезу не годилося. Мали останню надію, бо зранку, коли ходять господами найменші колядники, до них так ніхто й не навідався. Он і Величко, поглянувши на таке, щез по-тихому, мов корова язиком його злизала.
– Ладо мій, ворота у нас прочинені?
– Прочинені.
Помовчали.
– Гостинців доволі? – озвався Сивер, аби не мовчати.
– Доволі... – зітхнула Вишня.
Невже ж ніхто до них не завітає? Це вона винна... Авжеж, хто піде туди, де господиню всі безчадною вважають? Там он уже темрява на дворі... Вовки десь виють... А коли отак ніхто й не прийде? Лише вовки у двір заберуться...
– Хлів на запорах? За худобу боюся.
– Не хвилюйся, – Сивер узяв Вишню за руку.
Одне діло сказати жоні: "Не хвилюйся", зовсім інше самому не хвилюватися. Тоді, давно-давно, сиділи вони так само, родиною, зовсім недалеко звідси, може, сажнів сто, коли не менше. Так само, боячись зізнатися один одному в хвилюванні, чекали, сподівалися, що хтось та й прийде до їхнього житла, заспіває: "Ой радуйтесь, люде..." Ніхто тоді не прийшов до них, окрім злиднів. Невже і тепер так буде? Може, помилився він, поселившись тут? Спалили хозари городище, Богів з капища родовичі перенесли – сила місце й покинула...
Волі тобі схотілося. Родом погребував, отчим житлом: дим очі виїдав. Виселився? Вгніздився? Дим очей вже не їсть?
А може й перейматися не варто, Сивере? Ти ж у Єзуса віруєш. Що тобі Сварог? Коляда, Божич? Прийдуть до тебе родовичі чи ні – яка різниця? Прожив стільки – від Купайла, вважай, і до Різдва – без роду і добре! Усе тобі Єзус дав: і жону, і житло, і худобу – все, що треба, вдесятеро більше того, що сам хотів, коли повернутися до роду намислив.
А рід хіба не дав?! Коли пращур твій, Кологаст, велів родовичам осісти тут, хіба не думав він про тебе, про те, щоб мав ти куди на лови ходити? Хіба не він дав тобі землю? А він онук Дажбожий. І всі родовичі від Дажбожого кореня проросли, і отець твій, і матер, котрі тебе породили, про Єзуса нічого не відаючи, хіба не дали тобі живот і силу, і житло, котрим погребував ти, і усе, що в житлі було – усе, що прабаба твоя зберегла – те хіба не від них? Рід, що про Єзуса нічого й не знає, дозволив тобі осісти тут, на отчині своїй і дідизні – хіба це не він також, по Праві діючи, дав тобі усе те, що маєш нині?
Мало того, що відселився від роду, то тепер і родовичів цуратися? Ген, за Десною, сидить Павло, брат во Христі: як він оце там?! Хай і не сам, хай з Доморадом, та все ж самотні, немов два бобри в ополонці. Він Павла вже взнав: сховається від людей, не відчинить Сиверовим родовичам, навіть коли прийдуть ті колядувати. Ну куди це годиться – від людей ховатися?!
Та не може Єзус, мудрий такий Бог, забороняти йому покон тримати.Хіба не каже Єзус про шану отцю своєму та матері? А хіба їх шануючи, не шануєш ти водночас діда свого і прадіда, і прапрадіда? Змалечку знає кожен сіверянин, що від Різдва і до Водосвяття дідух на покуті є вмістилищем душ померлих пращурів. От сидять там усі, від Кологаста до Жадана з Кариславою, думки його слухають... Може й кленуть Сивера-відступника?!
Яка шкода Єзусові в тому, що шануватиме він рід свій? Хіба ж він грабує когось, вбиває чи перелюб чинить? Може, коли б Трифілій сам тут опинився та поглянув на все, та взнав про пращурів Сиверових, може б він по-іншому мислив і казав?
Йому вперше прийшло таке в голову. Раніше він, швидше за все, злякався б цієї думки, а тепер з подивом усвідомив, що страху немає. Думка, як думка. За день їх часом стільки в голові перевертається...
Знадвору донісся приглушений басовитий гавкіт зачиненого в хліві Бримо. І Сивер, і Вишня, стрепенувшись, напружено вслухалися: як гавкає? на кого? Коли ж це гупнуло в сінешні двері – обоє разом аж скочили з лави – невже таки до них?
А вже від чийогось поштовху розхлябилися двері з сіней у кліть і звідти голоси мужів, нестримні, багатоголоссям:
– Добрий вечір тобі, славен господарю!
Радуйся, ой радуйся, земле,
Ясен Світ засвітився!
Очі Вишні затуманилися сльозою, та вона все ж стрималася: не можна, ти господиня, така ж, як усі, а може й краща. Ось прийшли в твоє житло колядники і ти скоро будеш частувати їх, припрошуючи та дякуючи разом з мужем своїм за їхні добрі побажання – уперше в житті. Тримайся, Вишне.
... – Застеляйте столи білими платнами
Та кладіть колачі з ярої пшениці,
Бо прийшли до житла
Три празники у гості!
Радуйся, ой радуйся, земле,
Ясен Світ засвітився!
Колядники почали спускатися в кліть, ставали лицем до Діда, під котрим переминалися з ноги на ногу раді господарі. Рудий Мовчан привів з собою цілу ватагу – більше десятка мужів та уношів. Не вміщалися в кліті, частина товпилася в сінях, напускаючи в житло холоду, але розквітлим від щастя господарям до того було байдуже.
А що перший празник – Божича Різдво,
А вже другий празник – Місяця ясного,
А там третій празник – Дани Водосвяття!
Радуйся, ой радуйся, земле,
Ясен Світ засвітився!
Чому так бухає в грудях серце? Чому усмішка сама собою розтуляє твої губи, Сивере? Чому від радості хочеться й собі співати, як колись у отроцтві? Бо до тебе в житло прийшла ціла ватага майже незнайомих тобі мужів – не зі злими намірами, а з побажанням добра і ти слухаєш, як переливаються, сплітаються їхні дужі голоси, вони заполонили вже всю кліть, їм тісно тут, спів лине на двір, благе слово колядників чують, без сумніву, і Бримо, і Птах, і Рябуха, і птиця – на добро!
А що перший празник зішле тобі радість,
А вже другий празник надішле вам щастя,
А там третій празник зішле всім нам долю!
Радуйся, ой радуйся, земле,
Ясен Світ засвітився!
"Бачиш, Сивере, усе добре! І звідки він у тебе отой переляк?! Хіба ж раніше ти боявся чогось? Та якби боявся, згинув би вже давно... Усе в тебе добре, а буде ще краще – з родом ти, не один!"
Частували колядників від душі: і сурським вином, купленим у Ждана, і печенею та смагою, і медом з горіхами, і кулагою та киселями – казали деякі, що і в самого Ждана не така смачна кулага, а що вже кисіль! – куди там Любимовій Хорошці... Вишня цвіла, червоніла від похвали мужів, котрі відверто та з подивом витріщалися на її вже помітно розповнілий стан і не знала, що краще: тулитися до мужа чи ховатися за його спину.
– На тя п'ю, Сивере! – виголосив Мовчан, тримаючи шуйцю на плечі свого Добриші, і вклонившись господареві, перехилив свою утицю.
– На тя п'ємо! – підхопили колядники, котрі добре відали завдяки кому Добришу визволили з тивунового узилища.
Щось незвідане творилося в Сиверовій душі: хотілося обійняти усіх цих мало відомих йому родовичів, декотрих він взагалі, здавалося, бачив уперше, говорити їм щось тепле, розчулене, щось робити – добре, безкорисливе, як Єзус заповів...
Коли Мовчанова ватага рушила з двору, господарі на радощах і собі сіли за стіл. Проклали люде до них стежку, не пустим буде двір і вони збуджено, як ніколи, тільки й говорили за столом про таких очікуваних, але все одно, несподіваних гостей, про їхнє колядування і щирі побажання добра.
Сивер вже й надвір вийшов, аби зачинити ворота та випустити з хліва Бримо, коли почув спів, що наближався. З подивом прислухався: молоді голоси виводили:
– Коляд, коляд, колядниця...
"Невже знову колядники?! До мене?"
Виглянув: так і є! Навіть у зимовій напівтемряві було видно, як уздовж старого городища до їхнього двору сунула ціла купа барвисто вдягненого люду. Сивер молодо шаснув до житла, гукнув із сіней до лади:
– Там, здається, Козу ведуть! Ось-ось будуть! Де гостинці?!
Вишня забігала, прибираючи зі столу рештки вечері, ставлячи навзамін миси з ласощами: медом у стільниках, горіхами, сушеними лісовими ягодами і сухвою.
– Коляда, Коляда, відчиняй ворота!
Коляда прийшла, Різдво принесла!
– загримів у сінях чийсь знайомий бас, двері знову, аж об стіну хряснувшись, відлетіли набік і в кліть посунули ряджені: сам рогатий "Велес" у вивернутому овчиною назовні чорному кожусі, що тримав у руках стружіє, на верху якого був прикріплений коловорот – чимале мідне лискуче коло, перекреслене рівнораменним хрестом із загнутими посолонь кінцями – те означало чотири суті Дажбога; "Коляда" – Сварогова жона, що послана на землю, аби народити людям Божича-Молодеє сонце; величезна та страшна "Мара" у чорному з білим платні, з сивим волоссям і перемазаним вугіллям лицем – "Величко, чи що?!" – дивувались господарі; молодий низенький "Божич" – весь у білому, багато розшитому платні; дві "Верби" – ряджені дівками уноші з вербовими пагонами в руках, а ще "Кінь", "Сотник", "Гончар", "Чорт" і звісно ж, міхоноша з чималим мішком для гостинців. Закрутилося, завертілося в кліті, хтось ударив в бубен, загули сопелі, молоді голоси завели давнє, Сивером майже забуте:
– Го-го-го, Коза! Го-го, сірая!
Розходися, звеселися
По двору сьому, по багатому!
Де Коза ходить, там жито родить!
А де не буває, там вилягає.
Де Коза ногою, там жито копою!
А де Коза рогом, там жито стогом!
А далі в кліті вже зчинилася ціла веремія: Мара шукала Коляду, щоб не дати тій народити Божича, Коляда ховалася за господарів, від яких ряджені вимагали викупу для страшної Мари і Вишня з поклоном передавала Міхоноші ласощі, а Коляда тим часом вже перекинулася на Козу і була в личині зі скори, з рогами та в сірому хутрі; Мара шукала її та так і не могла знайти, а Коза сховалася за дві Верби і раптом з-за Верб вийшов щойнонароджений Божич з коловоротом на стружії, перелякавши Мару, що кинулася від нього навтьоки, а ряджені завели голосне та веселе:
– Дай, Боже, господарям
Жита густого,
Хліба високого,
З колоса осьмину,
В колиску дитину,
Дай їм, Боже!
Вишня червоніла, мов унотька, та очі сяяли – усі те бачили.
– Коляда! Коляда!
Господарі сії щедрі,
Ми прийшли їх прославляти,
З празниками величати,
Дай, Боже!
Прощалися, і кожен ряджений, тримаючи подаровані господарями вертути[452], звертався по черзі до Сивера та до Вишні, говорячи їм з поклоном:
– Сва з тя, Сивере! Сва з тя, Вишне!
Ряджені повели Козу далі, а щасливі і трохи навіть змучені господарі, усівшись на лаві, з усмішкою, похитуючи головою, згадували щойно пережите.
– А Величко наш, бачиш, що намислив, мовчун! – дивувалася Вишня, тулячись до мужа: – Гарно ж як!
"Єзусе, – хрестився подумки Сивер, – та що ж у цьому поганого? Хай уже буде на мені цей гріх, коли Ти так хочеш, але ж як мені рід наш не вшанувати? Немає в мене іншої рідні, окрім цього люду, що набажав моїй родині стільки добра...