Розкажу про твою красу, про твою велич, про незбагненні твої чари і про багатство твоє, і про радості, і про біди твої розповім, і про горе. Нехай буде розповідь моя щира, як молитва до Бога, як благання до тебе:
– Матінко наша! Пробач, коли можеш, блудних і нерадивих дітей своїх, що в черствості та сліпоті, пожадливості і ницості думають лише про свою сьогоденну вигоду, нехтують тобою, зобижають тебе, а ти, в високості своїй, в незрадливій материнській любові, терпиш і терпиш їхні беззаконня, котрим кінця не видно і зносиш мовчки та смиренно наругу над собою...
Невже ж не почує ніхто, не замислиться і пальцем не поворухне?
А якщо і станеться таке, що не замисляться, не схаменуться, – ну, що ж, тоді, певно, умиє Садівник руки свої і твоєю водою: на все Його воля...
Ти не вмреш; ще настане той час, коли повернеться все на круг свій, відродишся ти і знову молодою та сильною розіллєшся на всю шир своєї заплави і над тобою в синьому квітневому небі, даруючи життя травам і деревам, рибам і птицям, комахам і звірам, ширятиме одвічний, невмирущий життєдайний твій Дух і кожне життя славитиме тебе: найменша комашина і найбільший звір, птах у небі і риба в глибині, і людина, Нова Людина... І відтоді буде так завжди!
Вже перед прірвою чи ще на роздоріжжі?
Людина щодня, щогодини, щомиті робить свій вибір життєвого шляху. Кожного разу – в залежності від власного місцезнаходження і від того, що відкривається перед її очима.
Наш світ двоїстий? Тоді уявімо собі, що його існування – це невпинний у своєму русі велетенський маятник. Колись, коли і Людини ще не було, а на планеті безроздільно панувала Природа, все одно, в її утробі вже був людський зародок. Певно, Енергія життя, Дух життя, в межах Землі є сталою величиною. Коли вона штовхнула той маятник з найвищої його точки донизу, весь Дух життя належав живій Природі, але щойнонароджене людство в цьому русі почало перебирати його на себе і з кожним століттям свого існування все більше та більше. Чим швидше зростала кількість людей, тим більше цієї енергії віднімало людство у Природи, у своїх живих сусідів по планеті. А коли ще й вогонь приборкало і сільським господарством зайнялось – то й поготів.
В якийсь момент, в одну невловиму мить, проскочив маятник ту найнижчу точку свого руху, коли між Людиною та Природою мала місце рівність сил, проскочив і полетів далі, тепер уже не вниз, а по інерції – нагору. До того моменту Людство творило, після нього, – з настанням промислового перевороту та розвитком технічного прогресу, – це творення змінилось на руйнацію. Вона все більше уповільнює рух маятника: кількість людей за сім десятиліть зросла втричі, але з лиця Землі тепер кожен рік щезають двадцять шість тисяч видів живих організмів.
Людство перебрало на себе надто багато Енергії життя і ризикує вже через сотню літ залишитись у голій пустелі, хоча, коли все піде так і далі, то воно не витримає і півстоліття. Маятник скоро дістанеться-таки своєї верхньої точки і тоді почнеться зворотній відлік часу: загибель людства, відродження Природи, – рух маятника у зворотньому напрямку. І буде так завжди, доки існує в нашій свідомості дуальний світ, бо це єдина умова його існування.
Форма і зміст, зовнішнє і внутрішнє – дуальні пари, що навічно пов'язані між собою, – основа нашого світу. Зміст має відповідати формі. Форма відображає зміст. Коли це не так, стається руйнація, бо порушується гармонія існування. Руйнація необхідна для того, аби ці дві протилежності відповідали врешті-решт одна одній, нехай і ціною переходу на значно нижчий рівень. Сукупна свідомість земної цивілізації – це як зміст; її ж технічний рівень, відношення до Природи є формою. Свідомість людства безнадійно, катастрофічно відстала від його технічних можливостей.
Якщо наука так прагне нових знань, аби перейти на якісно новий рівень розвитку, чому її знання про Людину не складають навіть піввідсотка уявної нам кількості? Ми вміємо задіяти лише мізерну частину власних можливостей. Чому? Лінощі... Звичайні лінощі, бо зміна себе вимагає надзусиль; куди простіше і цікавіше змінювати під власні потреби інших.
Здавалось би, настав уже час над цим замислитись, зайнятися Змістом і тоді сама собою зміниться на краще Форма. Людина – цілий Всесвіт. Цей Всесвіт всередині кожного з нас так само безмежний, як і зовнішній, але ми самі для себе закрили до нього доступ.
Питання стоїть руба: або ми свідомо внутрішньо змінюємось на краще і цивілізація зростає у розвитку, або це буде вирішено без нашої згоди: просто бігуна повернуть після його фальшстарту на початковий рубіж.
Вожді світу, котрі знають, чи мали б знати, куди більше нас, – вони цим не переймаються. Вони переймаються проблемами економічними та фінансовими, озброєнням, дешевим престижем космічних польотів – чим завгодно, тільки не поверненням втраченої рівноваги між Природою та Людиною. Бо проблема не може бути вирішена в той же спосіб, у який колись вона виникла.
Невже не знайдеться серед них жодного, хто наважився б, знайшов у собі сили і повів людство іншим, новим, шляхом? Він став би для нас навіть не Героєм, а – Богом. Чи потрібне ще одне Пришестя, аби дати нам, нерозумним, ще один Закон – як жити у злагоді з Природою?
Ми створили собі кумира – науково-технічний прогрес. Це він тепер – майже істина в останній інстанції. Хімія, кібернетика, генна інженерія, космонавтика, нанотехнології – вперед, до незвіданого! І несуттєво, чим це закінчиться, бо ж "розвиток, рух уперед неможливий там, де є страх перед його наслідками", а рух уперед сьогодні – це технічний прогрес і нічого іншого. Зрозуміло?! Це ж хто ще там незгоден?!
І одразу – ярлики, ярлики...
Але ж чи варто було городити весь цей город під назвою науково-технічний прогрес із благими намірами ощасливити людство, якщо по суті, до цього часу ніхто так і не може відповісти на питання: а в чому все ж таки щастя людини і в чому її призначення? У пізнанні добра і зла? У зміні світу навколо себе? У житті без фізичних зусиль?
А в чому ж тоді призначення всього людства загалом? Задля чого воно, наділене розумом, здатністю до самоорганізації та можливістю впливу на навколишній світ, населяє планету, єдину і неповторну у всьому Всесвіті? Це збіг обставин, чи задум Творця?
Ми шукаємо собі подібних, "братів по розуму", не замислюючись: чому ми одні? Нам, певно, хочеться, щоб хтось допоміг, підказав, підучив... Але задумано так, що ми мусимо самотужки доводити право на існування і самі давати відповідь на споконвічне запитання:
– У чому призначення людини?
І ще на одне:
– У чому призначення людства?
Першолюди завинили перед Творцем лише тим, що вкусивши плоду пізнання Добра та Зла, розділили свою свідомість навпіл і тим самі ж себе покарали, створивши двоїстий світ, у якому кожна річ складається із двох поєднаних в одне ціле протилежностей. Вони прирекли майбутній рід людський на гріхи та страждання від існування у світі, де все – боротьба. Як, певно, легко було нашим Першобатькам – Єві та Адамові – спокуситись на заборонене! І як тепер важко, виявляється, практично неможливо, повернутись всьому людству у втрачений Рай...
Здавалось би, все так просто, а виявляється – так складно. Вже тисячі років ми приходимо у цей світ задля того, аби спокутувати гріх Першобатьків наших, а нічого з цього не виходить. Ми повинні були б, поживши тут, зрозуміти якої шкоди завдає нашій душі нетерпимість, непримиренність, бажання задля власної вигоди та втіхи змінити все навколо під себе. А далі, збагнувши це, мали б навчитись жити не воюючи, змінюючи на краще себе, а не світ. Людству не можна змагатись із Природою, бо воно невід'ємна її частина. Воно – інтелект земного Життя і це не привілей, це – обов'язок. Обов'язок мозку, як частини тіла – приймати рішення, що забезпечують повноцінне існування здорового організму. Цивілізація має вирішити, чи й далі жити їй тупим, погибельним життям наркомана, чи, напруживши всі сили та волю і одужавши, виконувати своє призначення.
Ми самі себе позбавили Раю, тож самі маємо і віднайти дорогу назад. Двері Туди не зачинені. Пройди свій шлях із миром у душі, не поділяючи світ на хороше та погане, не ворогуючи з людьми та Матір'ю своєю – Природою і ти здійсниш те, заради чого прийшов сюди – отримаєш втрачений Рай.
Але куди рухатись – кожен має вирішити сам.
Ну, ось, здається, і все, про що хотілося написати.
Залишається лише сподіватися, що Читачеві написане прийдеться до душі, а головне – посеред марноти посякдення змусить його замислитися про несуєтне, вічне. То ж замислимось. Замислимось...
Серпень 2009 – вересень 2013.