Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.
— Сідай, сідай, госте,— запросила Ізі,— дозволь, я дам тобі до води соку.
— А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескіз з твого обличчя.
— Таж ви тут усі митці,— здивувався прихожий.— Прошу, прошу. Тільки ж чи смію я говорити? Я дуже цікавий. Ну, й балакучий.
— Можеш,— відповіла задоволена малярка.
І враз взялася ліпити плоскорізьбу гарної й незвичайної моделі.
— Я ще сама буду тебе бавити.
— Спасибі тобі. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізі.
— І я чужа для Ізі, ти ж бачиш,— показала стеком на своє стрижене волосся.— Я в жалобі. Не маю ні неньки, ні тата. Я чужинка і тут заробляю свій хліб. Ізі сирота й сама на себе заробляє своїм мистецтвом.
— То виходить, що ви всі собі чужі. А мені спочатку здавалось, що ви сестри.
— Де ж таки,— дзвонила Фаніон,— придивись, які ми всі різні. Та й з різних сторін. Геленіон — з Коринта. Я — напівєгиптянка, александріянка, а Ізі... я навіть і сказати без помилки не зумію, з-за якоїсь великої ріки...
— З-за Дунаю,— додала Гелене.
— Ах, з-за Дунаю! — повернувся Діомед.— Сиджу, сиджу! Велика, гарна ріка Дунай. Був я там колись... А найбільше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.
— Ні, я з роксоланів,— озвалась Ізі,— принаймні небіжчик татко про це згадував, і мама також... Тільки я татка майже не пам'ятаю...
— Роксолани сміливий і волелюбний народ, добрі вояки. А ще ліпші їздці.
— Тато був славний їздець. Не дурно ж він був декуріоном.
— Декуріоном? — здивувався Діомед.— Вибач, що спитаю: де ж він служив?
— В Тінгісі. Він ще мав знаменитого коня, що його купили для цезаря.
— Бористена! — дуже і враз оживився Діомед.—Як би ж таки я не знав Бористена? Я сам за молодих літ був непоганий їздець. І нічого так не любив, як коней. Тож знаю кожного доброго коня. А вже Бористена! Йому ж поставлено два пам'ятники. І сам цезар склав епітафію йому! Аякже! Тільки цього коня не купили для цезаря, а послано було його цезареві дарунком.
Меркатор сказав про себе правду: був балакучий, і все його дуже цікавило. Він вже розпитав, відколи й як вони живуть у "товариському" домику, що раніше належав Ізіній небіжці-матері. І скільки в Ізі цесарок, хто їй подарував таке гарне намисто, і як їй приходиться філософ Стробус.
— Мав, кажеш, стоїчну школу в Цезареї? А тепер має її в Александрії?
— Але ні, тут він помагає купувати нерухомості. Це дуже добрий і мудрий чоловік.
Розмову перервали діти: неначе хтось сипнув їх повною жменею на подвір'я. Той мав у руці кошик, інший — торбинку через плече, дехто в листку пальми приніс із собою вогку глину. Це були учні Геленіон, її "школа моделювання". Вони приходили до малярки здебільшого у святочні та вільні для малярки дні. Малеча привітала вчительку і юрбою кинулась до Ізі.
— Ось тобі жучок, на пришпильку,— подав їй висушену зелену "оленку" малий пузанчик.
— А від мене лотос! Дивись, який синій! — наввипередки гукала кучерява дівчинка. По її червоному, як півонія, личку збігав цівочками піт.
— Дивись, як по мені тече сонечко,— показувала вона пальчиком на свої щічки.
— Я сьогодні не приніс нічого, але як впіймаю, принесу тобі живого ібіса,— обіцяв інший малий хлопчик із ластовинням. І, пхнувши спітнілу дівчинку, діловито додав: — Ізі, візьми мене на ручки!
— І мене!
— І мене! — тиснулись інші.
— Та за вами й цесарок не чути! — сміялась Фаніон, до якої також липла дітвора.
— А йдіть лишень до мене, дістанете пундичка по шматочку,-— покликав Діомед.
— Ні, ні! — запротестувала Ізі.— Сьогодні я частую всіх!
Діомедів кошик спорожнів.
— Спасибі тобі, меркаторе,— подякувала Гелене, складаючи свій ескіз та інструменти.— Діти, за мною!
— Але ж гарно! Дуже гарно! — похвалив шкіц продавець.
— Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знає? Може, колись Діомед розбагатіє, тоді замовить тобі свій портрет.
З озера нараз кинувся на місто божевільний вітер. Ворота голосно хряпнули й тремтіли, немов з ляку. Дрібний пісок, неначе його хтось злісно жбурнув з велетенської жмені, впав на стіни. Дерева й кущі в садочку схилились аж до землі перед невидимою, грізною силою.
Всі глянули на озеро: з-за нього, з південного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здіймався пісок з Лівійської пустині.
Але вгорі ще було ясне блакитне небо. Тільки з-поза піщаної стіни підводились купами білі кучеряві хмари.
Цесарки зникли з двору.
За мить набіг новий подув із пустині. Теплий і гострий, він викинув із якихсь таємних схованок цілі табуни різних птахів, що прудко летіли, перевертаючись у повітрі, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надії, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлі, кощаві руки.
З-за озера озвалась могутня, але ще далека відповідь:
— Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!
Від того голосу озеро враз потемніло й вигнуло, мов наїжену з переляку, спину. По сугорбистій поверхні Мареотісу із свистінням і зойком втікали щосили один поперед одного тисячі білих зайчиків шуму й піни. До них припадали буревісники.
В дворище прожогом ускочив Стробус.
— Хутчій! До хати! — гукнув він.— І біси вже танцюють свій дощовий танок.
Дівчата хапали все зі столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.
— От, засидівся...— ніяково озвався Діомед, складаючи кошика.— А тепер і змокнеш... Того ж мені й нога боліла.
— Перечасуй у нас,— запропонувала Ізі .
— Однаково ж на вулицях не буде покупців. А кошик порожній,— підтримала Фаніон.
Діомед подивився на Стробуса.
— Лишись, чужинче,— лагідно промовив філософ. Він був у доброму настрої.
— Хоча дари природи, скажім для прикладу...— почав було, але не договорив сентенції, бо вітер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкі й потемнілі, були вже долі й міцно обіймали озеро.
Почався хаос...
Дівчат, Стробуса, Діомеда — всіх заразом до хати пхала могутня незрима рука.
VI. НА ЛОХІАСІ
А руки скручені за спину,
І звикли вже до пут.
Секст Проперцій.
На самому кінці вузького Лохіаського півострова, чи певніше коси, заховавшись від гучного життя Александрії, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собі за резиденцію цезар Адріан. У промитому зливою повітрі та зелені цей затишний куточок міста золотився у сяйві западаючого сонця, мов поринаючи в подвійній блакиті: неба й моря. Меви білими смугами ткали у тій блакиті густі мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садів віяло свіжістю й ароматами ще заплаканих від радості квіток, що тихо шелестіли під легеньким подувом з моря й тим підкреслювали — в дійсності неіснуючі — спокій і тишу цього чарівного й самітного куточка.
На мармуровій терасі, причепленій до палацу так, ніби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарів джура, нерозлучний з Адріаном у всіх мандрівках, Мастор, оглядав накритий на три особи стіл.
Втомлений безупинними святкуваннями август виїздив на кілька день оглянути піраміди й славного гізехського сфінкса.
Щойно повернув з подорожі й висловив бажання повечеряти в товаристві тільки двох найближчих йому людей: Антіноя та свого приятеля, "управителя держави" Аврелія Антоніна.
Для них і була приготовлена на терасі вечеря.
На столі панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кілька разів робив поправки. І тепер він знов пересунув срібні мисочки з білими оливками так, щоб вкупі з соленими рижками з Норікума вони відразу всміхнулися цезаревому погляду, бо Адріан їх дуже любив. Потім випростався, позіхнув, розправив свої довгі світлі вуса й сів на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.
До нього підійшов великий молоський пес і поклав голову на коліна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:
— Ну що ж, приятелю? Вже й тобі обридла Александрія? Не беруть нас ані на лови, ані на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вільному повітрі.
Пес зітхнув, ткнув Мастора носом у коліно, ніби відповідав:
— Правда. Наш пан тут не має часу навіть промовити до нас ласкаво,— і знову підставив голову під руку.
— Отож хіба тільки Мастор і погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрія, як і все на світі минає. Пан знову згадає про нас. І ще поганяємо з тобою в пісках пустині за левом чи в диких степах за туром. Треба вміти чекати, Аргусе. Бо все наше життя — саме тільки чекання та сподівання.
Аргус тихесенько заскавучав і наліг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах відповідь:
"І це правда. Аде ж часами ми й самі не знаємо, на що й чого чекаємо".
З саду дихнув свіжий вітерець і заніс ситий запах зрілих фруктів. Недалеко з алеї виступили дві біло одягнені постаті: Антіной і Аврелій. Мастор помалу підвівся їм назустріч.
— Сиди, Масторе, сиди. Дай спокій натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все свої.
Аврелій теж сів на сходах. За ним сів і Антіной. Аргус підійшов до юнака й обнюхував йому туніку, сандалії, руки.
— Здається, Масторе, що тобі вже стукнуло п'ять десятків? — спитав Аврелій.
— Правда, пане. Вже підкрадається старість.
— Чи ж не час би вже тобі бути цілком вільним, а не військовим бранцем, і відпочити, як личить цілком вільній людині, а не служити як невільник?
— А куди б я з цією "волею" подівся?
— Ну, куди! Хоча б додому, до своїх...
— Е-е! — махнув рукою Мастор.— Шкода й мови! Там вже всі мені будуть чужі... більше, як тут... Та й що б я робив із тією "волею" у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?
— Знаю, що зле там у вас. Ганяють вас чужі: аллани та бастарни, чи готи, чи як їх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадує про волю. Тоді це — рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалієшся на долю свого краю.
— Що — жалітися, пане? Певно, що там, дома, не один жаліється ще дужче, ніж я. Бо їм дужче припікають всі ті аллани. А отже ходимо в ярмі, як ті воли в колодязному колі.
— Бо не прийшов ще на вас час,— докинув Антіной.—Треба ще почекати.
— Отож і ми з Аргусом так міркуємо, що все життя — саме чекання.
— Чекання стосується майбутності,— поважно відказав Аврелій.— І хоч мені це й сумно казати, але майбутність належить варварам, молодим племенам. Отже, і твоєму народові, Масторе.
— Мабуть, що так. Тільки тим "варварам", що не лише чекають, але й самі ту свою майбутність роблять.