Сарацинка

…Я заснула на узбіччу Кунхуту.

Втомилася з радощів, що бачу знову цю улюблену країну. Втомилася, бо зрана, мов дитина, гасала по долинах, видиралась на скелі. Мусіла ж привітатися з квітами маку, що горів червоним жаром на узгір'ї, залитому немов праведною кров'ю. Треба ж було поздоровити й злотисті височенні деревії, в затінку яких перебігали гірські курчатка Треба ж було усміхнутись і кизиловим кущам, вкритим рубіновими китицями наївно-дрібних ягідок, і червоно фіялковим скелям. Треба ж було салютувати вільним орлам, таким спокійно-плавким у високостях безхмарного неба. Мусіла простягти руки й до білого Алагезу, привітати й бурхливий Арпачай, куди ледве-ледве не урвалася з стрімкої кручі. І два далекі, сивоголові Арарати так само чекали мого дружнього привітання. Треба було надихатись повітрям, що несе всі аромати Сходу сюди в цей його передсінок.

Все це втомило мене, як довга розмова з рідними, що повернулись з далекої подорожі.

Довірливо, мов до неньчиних грудей, притулилась я до теплої скелі Кунхуту й міцно заснула.

І приснилось мені: ось іду я долиною, порослою хащами й чагарником. Іду, іду, іду. Зайшла вже так далеко, що годі знайти якусь стежку, чи протоптати: перед мене простовісна скеля, що, здається, розмежовує дійсний світ від світу мрій і снів.

Тут я прокинулась. По уламках кручі обережно видирались нагору круторогі джайрани. Вони обертали до мене свої мудрі голови, підманювали мене, немов указуючи мені шлях. Я звелась на ноги й спробувала йти за ними. Дух забивало при погляді в безодню, всі м'язи напружувались, мов струни, а на ногах і руках неначе виросли цупкі пацури. Я чіплялась за червоні уламки стрімкої стіни й нарешті опинилась на полонині перед печерою.

Червоні кучеряві хмарки гасли на Заході. Останні проміні сонця гладили своїми рожевими пальцями затихлий світ.

Перед віяловим отвором в печеру палало багаття. Старий сивий дід схилився над вогнем, він варив вечерю. Я привіталась і сіла при вогні. Східнім звичаєм, дідусь не спитав гостя, звідкіль він приходить і чого шукає. Він чекав, щоб сказала сама: хто я, звідки, чого опинилася тут?

Я запитала шляху.

Старий подивився на мене довгим поглядом і усміхнувся. Усміхнувся приязно, ласкаво, але ж так, як усміхаються дитині, коли вона жадає, щоб їй дали погратись вечірньою зорею.

– Шлях?… Себто – шлях до людей? – промовив згодом і похитав срібною головою. – Це дуже, дуже далеко, дитино моя. Хто заблукає сюди, тому вже нелегко знайти знову той шлях. Тільки раз на рік можу я вивести звідси мого гостя. А ось, ну дивися ж, доню, саме сьогодні й був той день. Мусиш лишитись у мене на цілий рік. Будеш мені за доньку: варитимеш їсти, доїтимеш вівці. А мине рік, – я відведу тебе до людей.

Я залишилась, без суперечок, без вагань.

Цілий рік я пасла дідові вівці, пряла вовну, варила їсти, носила воду. Бігала, мов вітер, з вітром співаючи по горах. І так мені було добре, так весело та вільно, немовби не повітрям, а самою радістю дихала я. Не сонце, а саме щастя світило мені. І ніколи не спало на думку спитати дідуся: хто він, чого живе тут, як його звати?

Коли-не-коли з-за гір приходив до нього приятель, такий самий, як мій господар, сивий дідусь. Тоді я служила їм обом. А по вечері сідала недалеко біля них, грала на чунгурі й співала пісень. Хроматичні, ніжно-сумні трелі легкою парою злітали вгору й танули в сивій імлі, що клубилась з глибоких долин. Старі задоволено посміхались й поважно говорили про своє. Про що саме? – А хіба мені треба було те знати?…

Так я й незчулась, як минув рік. Але ж той, хто взяв мене тим часом в прийми, сам нагадав про це. Тоді і я згадала про світ, з якого прийшла. Про жахи, що гнали мене на відпочинок у первісну природу. Згадала борню і кров, лукавство й підступ, жорстокість і пімсту. Згадала – і гірко, вперше в цім році, заплакала. Бо ж в перебігу цих днів радощів я забула, що люди – лихі. І саме тому, що я про це забула, – саме тому й треба було вертати до людей. Так сказав мені дідусь.

Ми пішли. Без стежки, кручами, чагарниками. Йшли довго. І, як вже печера лишилась далеко за нами, я впала навколішки перед старим:

– Вернімось, дідусю! Залишіть мене знову. Я не хочу до людей. Чи ж я недобре вам служила? Чи ж не догодила чимсь? Хіба ж я загубила бодай одну вівцю або дала недопечену їжу? Чи ж я була коли недбала, або заважала вам?…

Старий поставив мене на ноги. Погладив по голові і спокійно промовив:

– Не знаєш, дитино ти людська, про що благаєш. Навіть не знаєш, у кого хочеш залишитись.

Здивовано, але з повним довір'ям я подивилась на нього. Зрештою, навіщо мені знати, коли тут мені так добре?… Я ж ліпшого не хочу і не захочу!

– Доне моя! Ти зміниш свою думку, скоро я назову себе. Я – Джин-Падишах…

І тої ж миті замість старезного гірського пастуха, за якого я без роздумів його вважала, я вздріла перед собою могутнього володаря духів. Вінок з промінів засяяв над його чолом. Шати заблищали сліпучо, як сніг на Алагезі під променем сонця у південь. Замість пастушої ґирлиґи в його руці іскрилось білим жаром світляне берло. А очі – сині, сині, як сама блакить – виблискували всією синню неба й тіней.

Я відступила. Несамохіть подалася назад. Але ж страху не зродилося в моєму серці. Тільки стало відразу мені зрозуміло, що я благаю неможливого й неосяжного для людини. І це налило смутком моє серце. А Джин-Падишах говорив:

– Залишитися з нами ти зможеш тоді, коли станеш такою ж Дженією, як ми. Але ж ти не готова. Те, що довкола тебе, ти вважаєш за зло, несправедливість, жорстокість. Ще ти не збагнула єства нещасть, біди, страждань, горя. Іди до людей. Зрозумій правду.

– А тоді?

– А тоді? Тоді, як прийде твій час, – один з нас тебе повідомить.

– Як? Як я пізнаю його поклик?

– Він прийде в громовицю. Вогонь оточить твоє тіло й твою душу. Люди говоритимуть, що тебе вбило громом, а ти будеш з нами й довіку. Але ж за те, що цілий рік ти добре тримала іспит й ніколи не виявила дрібничої цікавости, я покажу тобі один фрагмент твого минулого. Минулого, що про нього ти не маєш навіть передчуття. Воно тобі висвітлить багато. Поглянь і на Джинів, щоб пізнати їх, як прийде твій час.

Він підніс своє берло й зробив ним у повітрі скілька рухів, немов писав таємні знаки. Смуги спалахнули зеленкувато й зникли, а натомість з'явились передо мною нові обрії. Це були долини і гори, що зачудували мене. Я відчула, що такими стоять вони спочатку світа. Жадна зморшка, жадна тінь не змінилась на них ще з тих одвічних діб. А з чотирьох сторін, мов казкові птахи, пливли до нас Джини.

Було їх без ліку. Бліді, прегарні їхні обличчя, – як уявні обличчя янголів. Темною хмаркою чорніло над чолом й спадало їм на шиї пухке, сухе волосся. Бурштинові іскри перебігали по ти кучерях. Здавалось, що вони легенько тріщать і тим викликають враження, що те волосся цілком сухе, ось-ось спалахне над прекрасною, прозорою постаттю. В надмірно великих очах була глибока мудрість і спокій. Це були очі тих, що бачили найбільшу кривду й зло світу, але зрозуміли все й все вибачили. Так, ці істоти знали правду й для них не було загадок у всесвіті, і той надлюдський погляд торкався душі, як дотик ніжної матерньої руки… Широкі зодяги спливали фалдами до ніг Джинів й у кожного леліяли ріжними барвами, але ж найбільше було синіх і зелених…

– Ель-Азрак! – покликав Джин-Падишах.

З гурту Джинів виплила наперед і вклонилася володареві цілком синя постать. І тільки мій погляд впав на нього, вся моя душа затріпотіла. Світляний вир підхопив мене й поніс у безмежне сяйво радости, в безкраю насолоду.

А Джин-Падишах сказав:

– Покажи цій людині те її минуле, що ти добре знаєш.

Тепер я відчула, що цей синій Джин був мені надзвичайно близьким, невимовно милим, таким "своїм", як мої найкращі мрії, думки, почування. В той момент я не мала на світі нічого мені ближчого. Мене тягло прилинути до нього й сказати йому щось таке потрібне, важливе, глибоке… Але – що саме? Що? – Я не знала. Чи забула?… Неясна тінь лягла на пам'ять, затьмарила думку. І в тім, що я не мала сили витягти з душі того, що було так потрібно, струмочком пробігла туга, смуток, жаль… За чим, по чому? Ті згадки були десь так глибоко, що викликати їх нагору – даремні зусилля…

Все це блискавкою переломилось в моїм єстві, поки Синій Джин робив рух, немов розсуваючи незриму заслону. Рукава його вогнистої одежі розгорнулись, як крила, а межи них я побачила…

* * *

Кам'яне місто, недосяжне, як орляче гніздо, висить на стрімких, голих скелях. Скелі рожеві й червоні, з фіялковими й блакитними тінями. Місцями вони леліють перламутром, мов масивні морські мушлі. Над річкою перекинено міст з важких, кам'яних брил. Але ж в річці майже нема води: вона вся пересохла від спеки, тільки зеленою стяжкою в'ється струмок по білому полю обточених гальок. Довкола міста високі, зубчасті з цимбурами вежі. Мигтять вузенькі, затінені вулички. На будинках – плесковаті дахи, між домами – стрункі, цяцьковані мінарети. І скрізь, між цими кам'яницями – букети – снопи пальм. Їхні темні, зірчасті листя мов вдушено в синє небо, по якому котиться немилосердно палюче соняшне коло. Аж здається, небо дзвенить від спеки, як перевернений над землею гігантський келих, з котрого ллється невпинне, тремтяче сяйво.

На пригорку, мов пухнатий килим, – красний сад, повний запашної, зеленої прохолоди. Я – в ньому, поміж кипарисами, юками, деревоподібним папороттям, соковитими, важкими агавами. А між цими велетнями безліч високих, вкритих ріжнобарвними квітками, троянд.

І тут, і там троянди оплутали дерева, переплелися між ними, творючи між групами зелених стовбурів чарівні, живі, квітучі хідники. Вони мліють під сонцем, що точить з них п'янючий аромат. І цей аромат змішується з запахом гірких мигдалів, що його видають з себе величезні дерева заквітчаних олеандрів. Широкі їхні квіти розтулились, як рожеві уста, що п'ють свіжий затінок померанцевих та цитринових дерев, на котрих одночасно виблискують і золоті овочі й чисті, воскові квіти.

Від барв і пахощів точиться голова, співає серце, космічна безжурність сповнює нею істоту. Мов усмішка чарівна, в цій нерухомій гамі кольорів і ароматів перебігають по висипаних піском стежках гаптовані золотом бажанти.