Лік

Королева Наталена

Нехай не покидає тебе любов

Прип. Солом. ІІІ, 3

І, зміцнюючи рухом вагу своїх слів, підніс Абіятар угору правицю:

— Як вічно живий Господь та жива душа моя, так істинно: не ввійде самарянин та безбожник під один дах з Абіятаром, сином Адонокамовим!

Йозабад, спокійний, нерухомий у рясних фалдах арабського плаща, ледь помітно знизав раменами:

— Не на гостину сюди я прийшов, равві, — відізвався лагідно та незвичайно миролюбиво, але з повною гідністю, — й не на суперечку про те, де саме слід поклонятись Господеві. Мене ж сюжи покликали до хворого.

він сковзнув поглядом по гуртку челядників перед брамою Лазарового хутора. Раб, що припровадив сюди самарянина, ще тримав за вузду лікаревого осла. А з будинку поспішали до брами Лазарові сестри та Шимон, прокажений, син Абіятарів, що його зцілив Учитель Назарейський.

І треба ж було, щоб саме сьогодні приїхав до Витанії шанований Абіятар, єдиний брат давно вже вмерлого Лазарового батька! Попсує він всі плани й розрахунки дбайливої й запопадливої Марти, що вже кілька років керувала в господарстві вічно хворобливого брата...

— Ну нарешті, равві Йозабаде!.. — почала була Марта, привітавши прибулого. — Я вже гадала, що аж кудись на кінець світу забився невільник нас мудрість твою шукати!

Але суворий стрийко спинив її:

— "У розумного — мудрість перед очима, очі ж нерозумного на краю світу її вбачають" — сказав Соломон, премудрий у своїх приповідках. І сталось це з тобою, Марто! Бо ж написано в книзі Мудрого над мудрими: "Нерозумна жінка та щебетлива"...

І старий, немов у сабат в синагозі, почав докладно викладати:

— Невже ж ти не тямиш сама, що не можуть допомогти правовірному Лазарю ліки самарянські?.. Ти ж тільки сама подумай: як же б вони могли помогти? Чим?.. Та, які ліки? — обурювався Абіятар. — Мерзость ідолянську, що безбожні греки "кров'ю Адонисовою" називають.. ти наважилась давати братові як лік на його неміч серця? А ще звешся: сестра!.. Тепер знову кличеш цього безбожника!.. Кажу тобі, казав раніш і далі казати буду: єдина поміч надійна й побожна, єдиний-одинокий лік — це звернутись до первосвящеників єрусалимських...

— Равві, та ж вони не лікують, вони тільки стверджують, що хворий видужав, — куточками уст ледве всміхнувся Йозабад.

Але Абіятар підловив ту тінь усміху. І тепер уже ніщо не могло перемогти його впертости.

— І про це сказав цар Соломон: "Устами спотикається нерозумний", — погірдливо кинув самарянському лікареві й твердо наказав слугам замкнути браму. Коли зарипіла тяжка брама, старий повернувся йти додому. З-за Мартиного плеча виглянула золотокоса Маріям, молодша Лазарова сестра, й несміливо промовила:

— Стрийку! Може б.. Чи не послати б.. Щоб попрохали прийти Равві Назарейського?.. Того, дядьку, що очистив Шимона?.. Правда?..

На великому, відкиненому назад чолі Абіятаровім закреслились гнівом налиті жили:

— Священики єрусалимські зцілили Шимона! Затям це собі назавжди! — й, оглянувши з презирством білий грецький пеплом у Маріям, додав картаючи: — Відцуравшись намітки дівчат юдейських, зігнала ти й скромність з обличчя свого. Хіба ж ти не чула: "Жінка хай не втручається в ради мужів!"?

І спираючись на плече мовчазного при батькові Шимона, дідуган, не кинувши більше погляду на дівчат, ані на самарянина, попрямував до будинку.

Трохи було шкода господарній Марті віддавати лікареві новенькі срібні сиклі за несподівано зайву подорож. Ще більш було жаль, що Йозабад, відомий з учености та вправности далеко-широко, хоч був уже з двадцять кроків від хворого, проте мав від'їжджати, не побачивши навіть немічного. Та ж знала, що навіть небіжчик тато не міг ніколи переконати вченого стрийка, якщо він починав "від закону", підсилюючи свої присуди святими текстами. Зідхнула, поглянула на небо і пішла до брата. Ще оглянулась на порозі, як повільним кроком від'їздив з Витанії в напрямі на Єрусалим самарянський лікар. Але вчула як з пекарки тхнуло різкими пахощами "кітче зілля" — валеріяновий корінь, що його саме перед приїздом лікаря поставила варитись для брата дбайлива Марта. "Ну, це ж не ідолянський лік; аби ж поміг!".. зрештою ж в пекарці була її необмежена влада, й тут на неї не вплинула б ані слова "царя Асмуїла", ані навіть славнозвісна "Соломонова кіннота".

*

Йозабад не квапився додому: жалів змореного ослика. Навколо — зелений моріг, до темряви ще годин з дві. Тож саме в час встигне до заїзду, щоб заночувати.

— Ну, ну, попасись! Ти заслужив на відпочинок.

Не поспішаючи, й сам жував білий хліб з оливами, сівши оддалік від криниці. Знав добре: для правовірних юдеїв було б "знечищенням" коли б навіть тінь самарянська впала на їхню юдейську — чисту!— воду. Тож напився вина з гарбузяної пляшки, що була прив'язана до сідла з пакунками різних ліків.

Після гострої спеки сухого дня, дорожньої в'їдливої куряви, образливих слів незломного старовіра, що були повні жагучої ненависти, — тиша та свіжий подих уже близького вечора торкнулись Йозабадової душі, як дружній усміх. Спокійно міркував, що вертається збагачений. Не Мартиними сиклями: не взяв їх, бо ж "не продав за них належного досвіду й знання". Але ще раз підсилив своє переконання: "між ними та нами — безодня, що її не перейти". Нема, й не може бути порозуміння.. І зненацька, ніби ніжним віялом хтос відслоинв в думці текст.. також "їхній" текст:

— "Нехай не покидає тебе любов та правда. І напиши на таблиці серця свого: "Любов"... Так сказав їхній Мудрий над мудрими. Сказав.. А як багато вони говорять про неї. Як докладно знають вчені й невчені, взагалі люди, всі її прикмети, вартість, якість, властивості, ознаки!.. А хто тим часом може справді сказати:

— "Очистив я серце своє, чистий я від гріха ненависти?" — як моляться вони словами того ж Соломона? Хто чистий від ненависти, від того вічно кипучого, паруючого гніву на "брата свого"? Хто чистий від ненависти, цього правдивого "пекла вогненного", що його кожен носить у серці своєму?!

Підвівся й почав загнуздувати ослика. Вчув, що по дорозі швидко наближається їздець. Йозабад підвів голову і влаз опустив очі: повз нього поспішав на ослі жидіський священик. Пізнав самарянина по одежі й погірдливо відвернувся. Дбайливо виминав сліди, що їх залишили на куряві шляху Йозабадові ноги.

Лікар притримав осла, перечекав, поки зникла в далині постать священика й замовкло лунке фиркання його осла.

"Може б, почекати присмерку? Таки ж відсіль так близько до Єрусалима! Навряд, щоб тут чигали небезпеки та шаліли розбійника.. Хай уже темрява Божої ночі загорне його і сховає від поглядів ненависти та заїлої ворожости! Справді ж бо: "І сонце Боже злість людська згасити може"!" — міркував Йозабад, якийсь час ведучи осла на поводі.

Та мабуть, таки судилося йому того дня — не поспішати! Недалеко єрусалимського передмістя на перехресті доріг виткнувся левіт. Було видко, що дуже квапиться: мов по бубні, швидко торохкотів палицею по череві свого осла. І знову перечасував Йозабад, а коли нарешті рушив як слід, — перша зоря глянула з неба на втихаючий життєвий бій мешканців землі. Але, хоч бій затихав, супокій не сходив в душі людські, кляв свою криву долю священик, перетрушуючи в серці гіркість, досаду, і журбу, і куняв на своєму ослику:

"Кожен твір найнегідніший, що є під небом Божим має право на спочинок. От і такий нечестивий самарянин он вилежується на траві, немов сам цар Давид у винницях своїх!.. І нічого його не обходить, що хтось на світі мусить кудись поспішати, щось для когось робити. А ти, Шешбазаре, ти, священику Бога Відвічного, немов поденщик, найнятий на години, квапся, чимдуж поспішай, бо ж сьогодні тебе потребують в Єрихоні, завтра — в Тиверіяді, а позавтра.. хто знає? — може й в самому Тирі чи Сидоні?!"

Зідхнув, помисливши, що міг би в годину цю, як кожен инший, посидщіти спокійно в холодку на дау свого просторого дому та думати в супокою та нічній тиші про речі побожні. Й душа, що почала була обкипати брудним шумовинням, торкнувшись пороху дрібних речей поземських, черкнула, хоча ще не зовсім розкритим крилом, по безмежному просторі вічних мрій і піднеслась над земським.

— "Буду хвалити Господа, поки життя мого, буду співати псалмів, доки мене вистачить!" — білою мевою прошустіли в думці й розп'яли срібні крила слова псалми та піднесли Шешбазарову душу над безсенсовними жалями.

— Хай сидять по домівках своїх крамарі єрусалимські, закінчивши день, що в ньому дбали лише про заробітки та шахрування. Хай, хай... так і міркують сьогодні, завтра й аж до смерти... І яка ж користь із життя такого? Ні, не сміє нарікати він, Шешбазар, що живе, щоб Бога вічного хвалити, щоб і в инших серцях бажання будити в радості також Богові служити...

І пірнув у молитву.

А шлях, широкий і вільний, уже звузився, як глибокий рівчак, повився між скелями, що ніби все тісніш присувались до нього. Вечірнє, вже погасаюче світло загортали сині завої присмерку. Ослик спіткнувся на камінь, пирхнув. Спустив голову і понюхав порох. Потім став, витягнув шию й глибоко втягнув у себе повітря. Постриг ухами "на кров" і дрібно затремтів.

Шешбазар нашорошився, прислухався й немов би вловив слабий стогін чи тяжке зідхання, що виходило з сутінку навислої над шляхом скелі.

— "Пограбований, прибитий подорожній? Тут? Під самим Єрусалимом?.. Чи може, якийсь прокажений, що маячить в гарячковому сні? Чи хворий якийсь мандрівник?.. Ні, неможливо!.. Занадто бо це близько до Єрусалима..

Потис ногами ослика, але по кількох кроках стогін став зовсім чутний: ішои виразно з-під скелі. Шешбазар під'їхав ближче. Не злазячи, схилився над людиною, що лежала і приглядався до обличчя. Все ж таки вистачило світла, щоб розпізнати: Мисфар! Таки ж він, міняйло з-під вежі Антонія!.. Чого ж він тут без плаща, в пошматованій одежі, закривавлений, мабуть, сильно побитий?.. Перев'язати б рани... Але, чим?.. Де ж тут візьмеш води, щоб хоч обмити кров?.. Зрештою... Зрештою, хм.. Таки ж пів-Єрусалима зазнало на власній шкурі, що Мисфар — негідник і злодій. Ого! Тільки впадь йому в лихварські пазурі! Пограбує в пень, без хитона пустить і серед білого дня. Прилюдно на майдані оббілує... до м'яса!

Шешбазар штовхнув осла.

Справді, задля такої скотини стане він затримуватись, коли там, у храмі будуть чекати побожні, правдиві, порядні люди?! Ждуть на слово Боже, а він тут буде вовтузитись..

1 2