1313

Королева Наталена

І. ЧЕТВЕРТА ЗАПОВІДЬ

Той був душегубцем з почину

і в правді не встояв.

Св. Йоана, VIII

Тут тобі не жити, не жити!

Християнської крові не пити,

Кісток не сушити,

Хрещеної душі не в'ялити!

Згинь! Згинь! Згинь! Пропади!..

Здавалось, що жебрущий Абель йшов не з власної волі, а інша, міцніша за його бажання сила підштовхує його вперед. І від того, що його щось пхало, Абелеві нерозмірно довгі руки вимахували над великою головою, мов крила вітряка. Зморщене, безбороде й безброве обличчя судомили корчі: хвороба святого Віта шарпала й кидала на всі боки розв'язле в суглобах тіло каліки.

Дощ, прудкий і злісний, що зірвався раптом з чиста-ясна, заливав жебрака й ткав перед ним густу заслону з водяної мережі. Та ж Абель все йшов уперед, чвакаючи стоптаними постолами, з яких при кожному кроці виливалась цівками вода крізь дірки в передках. Абель сковзався, коливався, як тростина під вітром, смикав собою й зникав на мить, падаючи и болото. Але за хвилину виринав знову, мов корабель у розбурханих хвилях.

Та видно все це не впливало на його настрій: він то белькотав йому одному зрозумілі слова, то знов виводив пісню-закляття на адресу диявола. І тоді слова, котрі в розмові ніяк не хотіли злітати з Абелевих тремтячих уст, в пісні виходили не замикуваті й кожному зрозумілі. "Згинь, згинь, згинь! Пропади!" — покривав його голос шарудіння дощу по листю.

Абель не мав свого постійного осідку, а жив у вічних мандрах по всій околиці Гюнтерсталю. Його здибували тут і там, чули його закляття й пісні, але мало хто бачив, як жебрак сидів чи спав: і вдень, і вночі його зустрічали в ході, немовби він ніколи не спиняв свого руху по знайомій землі. Тепер вже довший час блукав Абель довкола "старого замку на Шпичаку", що з незапам'ятних часів стояв на шпилі серед шпарпнальдських скель і належав лицареві Анклітценові.

Сьогодні Абель попробував достукатись в самий замок, міцний, нездобутній, але ще за дня ясно-ясно освітлений зсередини. З його розчинених вікон лунає широко-далеко довкола веселий гармидер бенкету: гучні музики, жартівливі зойки, п'яні пісні й різкий, як блискуча мідь, голос мисливського рогу. Громовиця перешкодила призначеному полюванню, й веселе товариство, не гаючи марно часу, засіло за довгі столи. Сказано-бо: "За столом сидячи, не постарієш".

Навіть і віддалені частини замку, де вояцтво, собакарі, челядь,— залиті гучними вигуками бенкету. Гармидер просмоктується й крізь зачинені дубові двері рогової вежі, де, мов чужинець, живе в батьківській оселі єдиний Анклітценів син Константин.

— Ви ж бо не духовна особа й богові не складали чернечих шлюбів. Чому ж ви не хочете вчинити панові лицареві по волі? Ну, чому?.. Пішли б, побавилися б гарненько. Радив би я вам щиро,— розважно умовляв Константина замковий капелан.

Юнак мовчки майстрував біля спіднього краю велетенського портрета, що висів на стіні проти його столу. Він не обертався на капеланові слова, яких призвичаївся не чути ще з дитинства, а часами відступав від образа й тихо, без слів, неначе розмовляв з ніжною жінкою, що була не досить майстерно намальована на полотні. Її негарне обличчя — напрочуд біле, мов з крейди; рука, що тримає кругленьку, як яблучко, троянду — неначе порцелянова. Але на цім неживім тілі цілком певно живуть трагічні, притягаючі очі. Прозорі, глибокі, іскристі, вони дивляться з невимовним сумом і світять темно-фіалковим відблиском. Мов два аметисти.

Нарешті Константин, видимо задоволений працею, відкладає щемки, ще раз оглядає портрет і підходить до вікна, спершись на лутки, вдивляється в чорні, пошматовані вітром хмари. Це ж не хмари, а вороні коні, що прудко женуть над землею. От би скочити на котрогось і втекти під цих нудних навчань та порад! І юнак чує, як громовиця, що вже майже затихла за вікном, наростає в його серці. Бо ж справді, той безбарвний голос, той дурний рух — раз у раз м'яти собі руки, немов вони перемерзлі, роздратує хоч кого. Щоправда, Константин знає, що лише зі страху перед його батьком переконує його капелан іти на бенкет. В душі ж цілком поділяє Константинів несмак до батькових гостей, грубої пиятики, розбишацьких розваг, бо ж капелан — єдиний Константанів приятель в цім темнім, студенім замку.

Та чого варті приятелі, що з переляку дають брехливі навчання? А особливо — цей, що, мов з казальниці, може говорити без кінця й краю?

— Хто промарнує весну свого життя, гірко на осінь днів своїх жалує...

Константин має добру пам'ять і ясно пригадує, що перед кількома днями на тім же місці капелан говорив:

— Хто регіт посіє на весні днів своїх, сум і порожнечу збере на осінь життя свого.

Константин прикушує губу й переходить до столу. Вдивляється в пописані аркуші, намагаючись "бути неприсутнім" в покою й непомітно затикає собі пальцями вуха, підпершись руками. Та подих вітру заносить в кімнату грізні закляття Абелеві:

— Згинь! Згинь! Згинь!

Каліка вже видерся на самий шпиль і вигукує під Константиновою вежею. Що він кричить? І юнак відтуляє вуха.

— ...не слід уникати пристойних розваг в товаристві однолітків лицарського стану...

Морський шквал гніву налітає на Константина. "Анклітценівський" гнів, який сліпить, глушить, полонить, іскрами сипле з очей й велить убити. І високим, мов жіночим, зойком виривається з поблідлих уст:

— Дайте мені спокій з вашими чортячими приятелями...

Але, як вирвався верескливий крик, злість враз опала, як вода, що знайшла вихід. Кинув молоток на стіл і тремтячими руками почав розпалювати в горні.

Капелан, тручи собі руки, м'яким котячим кроком походжав попід стіною великої лабораторії й приглушеним голосом сам собі мимрив щось під ніс. Він чекав, поки Константин цілком охолоне й звернеться до нього перший. І не помилився: юнак повернув голову до панотця й, не встаючи з колін, на які став був, щоб зручніше розпалювати, спокійно промовив:

— Ви ж знаєте, що вони самі, оті мудрі однолітки, мене уникають.

— Бо ж бачать вашу до них неприязнь...

— Скажіть: бо ж бояться моїх книжок, горна, реторт.

Капелан розклав руки:

— Не хочу, Боже борони, нікого не хочу осуджувати, але тепер такі часи, що... починається вченим горном, а кінчається... так, що й смаженим запахне...

Щось зашаруділо за дверима, Константина знову враз обняв гнів.

— А, до біса! Виходьте по-людському, а не підслуховуйте, як шпиги! — гукнув він до прихожого, наперед знаючи, що це — якийсь новий посланець по нього від п’яного батька чи гостей.

Увійшов блазень Лекерле.

— Не жартуйте, молодий пане,— промовив Лекерле цілком поважно. —— Не жартуйте сьогодні, бо нині один з "лихих днів" пана лицаря.

Сказав і спустив додолу очі. Мав такі, що ніколи не показували ні сміху, ні обурення, але непереможну певність в своїй силі. Лекерле це добре знав і користав зі своїх очей в трудних випадках життя, як заклинач гадів для притримання ворожого проти себе наміру. Ніби думаючи вголос, Лекерле додав:

— Щойно винесли Ганса Кучерявого з переломаним плечем. Подав не те вино й гірко заплатив за помилку.

Капелан зітхнув і перехрестився:

— Улюблений слуга пана лицаря! Ох, Боже, Боже!

— Улюблений, — притакнув блазень.

Константин смикнув собою і заметався по покою.

— Лекерле! Ну, скажи ти, ти — розумний...

— Пане! Мені платять за дурість, а не за розум...

— Ні, лиши. Без дотепів, поважно...

— Вибачте,— перепинив юнака блазень,— без довгих слів: хочете спокою у більшому — мусите вступитись в малому. Здавіть серце й негайно йдіть додолу, поки не пізно. Побавтеся з синівського обов'язку, — додав з іронією

Константин глянув на свої приладдя, махнув рукою й оправив волосся.

— Ох, камінь філософів! Як я ще далеко від тебе!

— Камінь філософів є лиш метафора,— радо вскочив у в розмову капелан,— в дійсності це ж бо — скарби духовні: покора родителям, терпеливість та відданість волі Божій. І скарби ці в нас самих...

— Молодий пане, не відповідайте,— сказав блазень,— лише махніть рукою, бо ж у такім положенні — найліпше махати руками, і це ми всі тут і робимо. Я ж лише додам,— обтрусив він на колінах юнака скіпочки, що прилипли при розтоплюванні горна,— що найбільший скарб, що є в нас самих, це вміння володіти волею, але чужою, щоб без перешкод робити свою. — Підемо!

— Згинь собі, пропади,

А до мене не ходи!—

в хвилевій паузі долетіло до вікна Абелеве заклинання. Константин глянув у вікно й гукнув до каліки. Той витягнув до юнака руки й почав пританцьовувати на місці, як мале ведмежа. Жебрак дуже любив молодого пана, котрий не дозволяв кривдити дурника, пам'ятаючи, що він — лицар і оборонець безсилих.

— Що ти їв сьогодні?

— Ма-ли-ну! — відспівав Абель.

— А ще що? Хліб їв?

— Ма-ли-ну!

— Ну, то піди купи собі хліба. В замок тебе вже не пустять!— і юнак кинув жебракові гаманець. — Лови!

Кинув зручно, бо за хвилину Абель вже гукав:

— Вже маю. Маю!

— Покиньте, пане. Ходім,— повторив Лекерле.— Там чекають.

— А переодягтися?

— Добре буде й так. Не зволікайте.

Далеко за лісами, як переливчасті перлини на матово-срібну миску, впав удар великого дзвона. Другий, третій... попливли у вогкому повітрі, легко коливаючись, як білі лебеді. Вечірній Angelus.

Константин перехрестися, блазень також похилив голову, зірвавши з неї свій блазенський каптур, тихо й побожно відповідаючи капеланові, який відмовляв перші слова молитви. Але в ту тишу ввірвались звуки важких кроків, бряжчання зброї й все наростаючий галас: немов знову повертала громовиця, лише надходила не з неба, на землю, а з долини підносилась вгору по сходах.

— Спізнились ми,— неначе без жодної досади промовив Лекерле.— Тримайтеся ж, пане: буде хуртовина!

"Засов!" — промайнуло в думці Константина. Але враз згадав, що перед кількома днями батько звелів познімати всі засови в його вежі, щоб можна було без затримок контролювати його працю й наглядати за способом його життя.

Дубові двері гучно вдарились об одвірок й на порозі з'явилась кремезна постать Анклітцена. За ним посипались в лабораторію різні люди: зацні й простіші гості, свої мисливці, жонглери, музиканти, "забавні дівчата", лютнистки, співачки.

Капелан обережно протискувався попід стінкою між тими, що все входили. Одна з жінок зачепила його вільним жартом і вхопилась за мосяжну клямку біля дверей, чаруючи проти шкідливого впливу зустрічі з попом.

1 2 3 4 5 6 7