Їхня кількість уже наближалася до десятка, проте тут Лаврентій Павлович відчув, що діючи ось так, відразу, відчуває деякі труднощі у визначенні кандидатів для наради. Тоді він витяг із шухляди письмового столу папку, в котрій зберігалися короткі досьє на весь керівний склад НКВС. Тут були довідки як на голів центральних та регіональних представництв, так і на їхніх заступників, провідних спеціалістів, а також на співробітників із кадрового резерву.
Нарком внутрішніх справ почав було читати резюме, але невдовзі зрозумів, що це вимагає забагато часу. Після хвилинного обдумування він змінив алгоритм пошуку, довіривши початковий відбір своїм зоровій пам'яті та інтуїції.
Так, узявши аркуш із черговим досьє, керівник всесильного наркомату уважно вдивлявся у фотографію, намагаючись пригадати людину. І справді, багатьох удавалося згадати, а часом і ті ситуації, за яких відбувалися контакти зі співробітниками. Нерідко звідкись із глибин пам'яті виникали також подробиці, а то і враження від спілкування. Цього було достатньо, щоб у разі негативних спогадів забракувати кандидатуру. Однак якщо в пам'яті спливали позитивні емоції, це служило підставою для того, щоб відкласти папку в окрему стопу для подальшого більш поглибленого вивчення.
Берія довіряв своїй інтуїції, оскільки вона, на відміну від розуму, не намагалася сама себе обдурити на догоду нагальним інтересам. За роки роботи на найрізноманітніших і найнебезпечніших ділянках Лаврентій Павлович прийшов до висновку, що йому для правильної оцінки людини найважливіше не те, що вона говорить, та навіть не те, що робить. Найголовніше – який післясмак залишається від її слів і справ.
– Ні, цього я не знаю, – тихо, але впевнено промовив головний чекіст країни, розглядаючи фотографію одного із заступників начальників обласних управлінь ГУЛАГу. – Синіцин Олександр Іванович. Ні, не пам'ятаю. Хоча обличчя виглядає розумним і рішучим, – завершив Берія попередній аналіз досьє та відклав його у стопу для подальшого опрацювання.
У даному випадку знову ж таки задіяна була інтуїція, здатність оцінювати людину за першим справленим нею враженням. Багато в чому саме завдяки їй простий грузинський селянин зумів досягти таких захмарних владних висот.
Перевірка запасів
1933 рік, квітень. Колгосп "Могутня" Томаківського району.
Ще повністю не розвиднилося, коли все той же невтомний Федько жваво увійшов до будинку.
– Доброго ранку, бабо Настю! А дядько Данило вже встав? – запитав він господиню з порога. – А то батько запрошує їх снідати.
– Встав, встав, – обізвався Данило, виходячи з кухні та по дорозі витираючи рушником руки. – Доброго ранку!
– Ну, тоді ходімо.
– Ходімо.
Чоловік душевно попрощався зі старенькою і пішов за хлопцем.
Нашвидкуруч перекусивши у будинку Завознюка, комісія попрямувала оглядати колгоспне майно. Лише в деяких виробничих та адміністративних приміщеннях, найбільш затребуваних для життєдіяльності господарства, копошилися люди. Більшість же будівель були замкнені. Клим Никифорович, заздалегідь озброєний ключами, тепер відмикав замки й показував комісії колгоспну власність.
– Ну що ж, будівлі та інвентар в задовільному стані, – заявив Величко, коли більше половини об'єктів було проінспектовано, – але все ж таки, як у Вас справи із запасами зерна для посівної?
– Та я ж Вам уже казав – практично ніяк, – відповів голова колгоспу. – А втім, ходімо прямо зараз до комори – і переконаєтеся самі.
Клим різко змінив напрямок руху й повів рукою, запрошуючи членів комісії прослідувати за ним.
Комора являла собою солідну капітальну споруду. Колись в ній було кілька невеликих вікон, втім тепер вони були наглухо замуровані цегляною кладкою. На великих воротах у різних місцях красувалися два навісні замки; додатково був також гвинтовий запор.
Коли чоловіки наблизилися до будівлі, загавкав прив'язаний біля воріт собака.
– Заспокойся, Рексе! Свої! – крикнув Завознюк, однак пес лише на мить затих, а потім почав гавкати з попередньою старанністю.
Із розташованої поряд хати вийшов дід і попрямував у бік комори.
– Все нормально, Юхимовичу! – Клим відокремився від натовпу й підняв руку. – Це я, а зі мною комісія з Томаківки!
Старий зупинився в нерішучості. Було очевидно, що йому хотілося поспілкуватися як мінімум із головою колгоспу, проте останній, не звертаючи більше уваги на діда, підійшов до собаки, відтягнув його убік і взявся накидати ланцюг на спеціальний кілок, який використовувався для зменшення зони досяжності пса.
Пара хвилин пішла на відкриття замків. Завознюк відсунув важкі ворота, і членам комісії відкрилася пустка приміщення. Чоловіки зайшли всередину, намагаючись у темряві розгледіти вміст. Видно було тільки ваги, що стояли праворуч біля бічної стіни. Незабаром з'явилися ще й два коти, котрі вийшли зі своїх укриттів, сподіваючись отримати від людей корм. За хвилину очі звикли до мізерного освітлення, після чого перевіряльникам удалося побачити вдалині дві сиротливі купки. Виявилося, що це – насіннєвий фонд.
Наметаним оком Данило відразу ж оцінив наявну кількість зерна:
"Тони три ячменю та дві – вівса, – прикинув він у думці, – цього вистачить гектарів на двадцять-тридцять".
– А який у Вас план щодо посівів ярих? – ніби продовжуючи думки Данила, але вже вголос запитав Величко.
– Двісті сорок гектарів, – повідомив Клим Никифорович.
– І чим думаєте їх засівати?
– Поки ось це, – голова повів рукою в бік двох купок зерна, – все, що маємо. Хочу порадитись із Вами, як бути.
– Але ж за документами у вас значилося на початок року, якщо мені не зраджує пам'ять, тонн сорок насіння.
– Значилося, втім із того часу дві буксирні бригади його переполовинили, а решту довелося роздати колгоспникам, щоб усі вони не повмирали з голоду.
– Як це "довелося роздати"?! Та це саботаж! – розлютився Дем'ян. – Та яке Ви мали право розпоряджатися громадською власністю?! Ваше завдання – берегти її, як зіницю ока, а не розбазарювати направо й наліво!
– По-перше, рішення про використання насіннєвого зерна в їжу прийняли загальні збори колгоспників, а по-друге, найперше наше завдання – зберегти людей. Не буде людей – не буде нічого – ні хліба, ні колгоспу, ні податків!
Величко знову не знав, як вчинити. Будучи дбайливим селянином, він розумів і приймав Климову логіку; однак як державний чиновник – повинен був ужити заходів для дотримання господарської та фінансової дисципліни. В розгубленості Дем'ян Степанович став переводити погляд з одного члена комісії на іншого, сподіваючись, що ті знайдуть рішення.
– Мені здається, найкраще, що ми можемо зробити, – це описати в акті фактичний стан справ. В принципі, для цього нас сюди й посилали, – вступив у діалог Данило.
– Якщо напишемо, що насіннєвий фонд з'їли, – Климові Никифоровичу та колгоспникам буде непереливки, – парирував голова комісії.
– Так, проте левову частку зерна реквізували буксирні бригади, а його видачу колгоспникам можна кваліфікувати як використання на внутрішньоколгоспні потреби, що загалом відповідає дійсності.
– Може й так… – задумливо промовив Величко, в голові оцінюючи наслідки запропонованого варіанту.
– Додамо документи – акти про вилучення зерна, довідку від сільради про кількість померлих у селі порівняно з аналогічним періодом минулого року, гарантію голови колгоспу, – не вгавав Данило, підбадьорений словами керівника комісії, – я думаю, пронесе.
– Яку таку гарантію голови? – встряв раптом у розмову Завознюк.
– Ну, як мінімум, що колгосп віддасть заборгованість по податках із нового врожаю, – уточнив Данило. – Без такої гарантії Вам не відкрутитись.
– Без насіння така гарантія буде чистої води окозамилюванням, – безкомпромісно заявив Клим.
– Чому це? Адже у вас є непогані озимі, – заперечив Данило.
– Вони займають менше половини площі ріллі, а відтак без ярих не покриють навіть поточних податків.
– Але ж борги за рахунок озимих можна погасити?!
– Таку постановку питання я вважаю неправильною, – офіційно заявив голова колгоспу, – а гарантію я зможу дати, лише якщо нам удасться посіяти ярі.
– Якщо Ви упиратиметеся – приїде ГПУ, і розмовляти з Вами воно буде по-іншому, – похмуро промовив Величко. – Вони заарештують Вас та ще чоловік десять активістів, а потім заберуть все зерно, яке залишилося. Кому від цього буде краще?
– Все одно, я не буду брехати державі.
– Тоді напишіть до райвиконкому прохання про постачання колгоспу насіннєвого зерна в рахунок майбутнього врожаю, – запропонував Данило, – а наприкінці вкажіть, що у разі задоволення прохання, Ви гарантуєте і сплату податкової недоїмки.
– Мабуть, це найвідповідальніше рішення, – нарешті погодився Завознюк.
На тому й порішили.
До пізнього вечора члени комісії разом із головою та членами колгоспу оглядали об'єкти й поля, збирали довідки, знімали копії документів, складали акти і прохання. Але, одного разу визначившись щодо алгоритму дій, все це вони робили чітко та злагоджено, з ясним розумінням ситуації й того, як із неї слід виходити.
Олександр та Ольга Синіцини
1942 рік, лютий. Свердловськ.
Після наради у генерального комісара держбезпеки старшому майору ДБ Олександру Івановичу Синіцину було доручено курирувати один із найпроблемніших, проте водночас і найважливіших районів ГУЛАГу – Урал.
Досвідчений силовик зі стажем, блискучий логік та практик, він примудрився ухилитися вже від кількох чисток в органах не тільки завдяки цим своїм якостям, але також і тому, що мав репутацію людини, геть-чисто позбавленої марнославства. Олександр Іванович був уже немолодим. Мудрість, яка прийшла з роками, разом із природним розумом та даром передбачення підказували йому, що необхідно всіляко підкреслювати й посилювати таку думку про себе; і насамперед, з метою безпеки. А той факт, що Синіцин залишався й досі живим, підтверджував правильність його позиції.
Разом з тим, обстановка та тон, яким Лаврентій Павлович Берія поставив перед керівним складом НКВС нові завдання, наводили на думку про їх надзвичайне значення, в тому числі і для власних доль виконавців.