— Хворобу можна тільки тоді вилікувати, коли лікарю віриш, а коли йому не віриш, то й не приходь. Пий, синку, не бійся!
І він заплющив очі й почав пити бурячиху-смолу, і бурячиха бухала йому в носа і в лице буряковим сопухом, виштовхувалася йому з горла, але він пив, не відриваючись, бо починав вірити своєму лікареві; зрештою, саме таке трійло і зможе вбити йому в душі і кота із палючими зеленими очима, і їжака, який йому всі нутрощі сколов.
Випив, вихекнув і здерев'янів.
— Не розплющуй очей! — вигукнула бабця Пуця. Розстібни плаща і сорочку!
Він почав не так розстібати, як зривати ґудзики на плащі, а тоді на сорочці.
Торкнувся рукою грудей, і та вільно пройшла через шкіру і кість. Намацав там щось лахмате і мокре, схопив зажма й потяг. Кіт закричав, як дитина, і, хоч очі у Вальдуся були заплющені, він побачив, як посипалися від кота зелені іскри. Рвонув із себе чорне й кошлате і викинув геть. І хоч все ще був заплющений, побачив, як кіт упав на всі чотири йому в ноги, дико загорлав, наструнчив хвоста трубою й ошкірився хижим писком. Тоді Шкурко затупав ногами і гукнув скільки сили: "Гу тюга"! — кіт же зашипів і дременув геть просто в калюжу, розлиту серед двору. І вода також зашипіла й закипіла, і кіт почав у ній борсатися і потопати, безсило махаючи лапами і виставляючи ошкірену, перелякану мордочку із звислими рідкими вусиками. І Шкурко бачив це дуже добре, хоч і мав міцно склеплені очі, кіт же вирячився, аж баньки вилазили йому з орбіт, кавкнув і в киплячій калюжі пропав.
— З котом ми дали раду! — проказала бабця Пуця. —Тепер розхили груди ширше, хай вийде їжак. Не чіпай його і не розплющуйся! Сам вийде!
Вальдусь розхилив груди, розігнувши їх як дверцята шафки, їжак заворушився. Виставив мордочку, озирнувся навколо і побіг із розхилених дверцят, скочив йому на коліна, звалився з них, скулився у грудку і покотився до калюжі. Бовкнув туди, як камінь, і, як камінь, у ній пропав. І так стало на душі Вальдусе-ві Шкурку ясно й легко, що він уже хотів розплющитися, тим більше, що матіолами йому запахло.
— Не розплющуйся! — гукнула бабця Пуця. — Ще не кінець! Ходи, я тебе звідси виведу.
Відчув у своїй руці її малу, шкарубку, холодну, кістляву, ніби жаб'ячу, лапку і встав. І та жаб'яча лапка його кудись повела. І зарипіли ворота, не так тонко, як двері, а по-чоловічому хрипко і грубо. І лапка з його долоні вислизнула. Він став, чекаючи, що має бути далі. І в цей час маленький бабусин капчик урізав йому копняка. І Шкурка вилетів із воріт, як снаряд із гармати, а ворота пласко зачинилися і запечаталися, і тільки почувся якийсь шум чи свист. А що йому тепер ніхто не забороняв розплющуватися, то він і почав дивитися нормально. У цей час шум і свист наблизилися, більше того, почув голосне жаб'яче кумкання. Зирнув угору й побачив, що над ним летить зграя жаб, шалено кричачи і стрикочучи, розкинувши в боки лапи. Вони летіли не дуже швидко, але й не повільно, як зграя горобців чи, точніше, шпаків, і пролетіли повз нього, і зникли, а шум, свист, і кумкання, і скрекіт усе віддалялися, поки не зникли. Тоді Шкурка перевів подиха, бо хотів отямитись і роззирнутися. Було тепло й тихо. Дощ перестав, хоч хмари ще колотилися серед неба, але вже розірвалися, в темних проймах заблискотіли зірки. З лівого боку крізь сітковину хмариння продерлося золоте коло місяця і сипнуло на мокрий світ мертвим сяєвом.
Вальдемар Шкурко стояв, оточений звідусіль мокрими парканами, які творили лабіринта вузьких, блискучих од болота вуличок. У голові в нього грала музика, ніби всунув він туди свого малого транзистора, але тепер там співав не гнилоносий іноземець, а гурт братів Гадюкіних ще з того часу, коли їх не покинула легковажно, собі і їм на щастя, сестричка Віка, — реалія ця, правда, пізнішого часу, а не того, який тут описується.
4.
Тоді Вальдусь помітив, що стоїть на каналізаційному люці, а навколо масно блищало болото, і він подумав, що ступати в те болото не зовсім безпечно —там можна й утопитися, як утопились у бабчиній калюжі кіт із їжаком. І хоч він, Шкурка, виріс у цьому лабіринті парканів і добре знав, де стоїть хата баби Пуці, чи Шумеїхи, але орієнтацію під цей мент утратив. Тому вирішив, що безпечніше пройти не вулицею, а парканом, як помостом, байдуже, що йому тоді треба буде ставати не вертикально до землі, а горизонтально. Шкурка стрибнув із люка до найближчого паркану і відчув під ногами твердий настил, по якому й пішов, ніби по дузі глобуса, що тримає образ земної кулі. Але під ногами у нього щось загарчало і загавкало — був то пес із обійстя, що відділялося від вулиці цим парканом; Шкурка побіг, а пес норовив схопити його за п'яти, просовуючи пащеку і лапи в дірки між дошками. Пес покинув його, добігши до краю власного обійстя, відтак замість нього вискочив пес сусідський і так само погнав Шкурку, намагаючись розгризти йому закаблуки. У такій пікантній ситуації Вальдемару ніколи було думати про орієнтацію і шукати скерунку до своєї хати, отож біг, а в голові йому роздиралася мелодія, що її через роки заревуть брати Гадюкіни разом із сестричкою Вікою, а на обличчі йому лежала бешкетна радість, адже вже ніщо його не гризло і не дерло, і не шкребло. Кожен із псів, добігши до краю обійстя, не заспокоювався, а ставав лапами на мокрого паркана, а котрий із них мав більшу уяву, той брав у лапи гітару — один грав, інший співав, стаючи незафіксованим офіційно гуртом Собакіних, і це було досить весело. А всі ліхтарі в лабіринті вуличок та мокрих парканів раптово погасли, ніби передбачуючи той час, коли треба економити електроенергію, зрештою, "як у кожній культурній державі", небагато їх було — всього три. І тільки один ліхтар місяця не дбав про економію електроенергії, тож не погас, а сипав і сипав мертвим промінням, і з болота вулиць почали підійматися досі зігнуті в спинах, якісь водяні істоти, водяні чи болотяні ставали ставма, як ховрашки, розтуляючи писки, і зачудовано дивилися, як іде чи біжить мокрими парканами, паралельно до землі, вертикально до парканів якась чудна проява з розхристаними грудьми і з розметаними, як чорні крила, полами плаща — романтична істота байронічного типу. До речі, ця істота загубила десь кепку, здається, та квакнула в болото й пішла на дно, і волосся в Вальдемара романтично розпатлалося. А в курниках обійсть, повз які він пробігав, попрокидалися кури і почали кричати, обговорюючи все, що відбувалося, хоч вони, зачинені в курниках і биті курячою сліпотою, що могли бачити? Півні намагалися їх у їхній тривозі заспокоювати, інколи покльовуючи ту-годумні курячі голови, і кури сердилися, бо в цей ґвалт їм було аж ніяк не до любасних ігор. І хоч був цей шум і ґвалт, люди по своїх людських курниках солодко, хоч і важко, спали, а солодко тому, що їм снилися химерні сексуальні сни: чоловіки мліли в обіймах чужих жінок, а їхні власні жінки, що хропіли поруч, мліли в обіймах чоловіків чужих.
Вальдемар же Шкурко тим часом добігав до краю паркану, де починалася нова вулиця лабіринту, і завертав. Біг і знову завертав, і йому вже починало здаватися, що так він крутитиметься до кінця віку чи, принаймні, до кінця ночі. Але доля змилосердилася над ним, і він побачив не ґрунтову, а мощену вулицю, на яку і стрибнув із паркану. Стрибнув і зупинився, аби перевести духа й зорієнтуватися. І коли він те вчинив, собаки миттю заспокоїлися, чесно виконавши свій обов'язок, та й ніхто не порушував уже усталеного ладу речей; заспокоїлися і кури по курниках, крізь сон почавши думати: а чого це ті півні дзьобали їм у голови, таж-бо осінь невзабарі. А по курниках людських жінки вислизнули з чужих чоловічих обіймів, як вода чи риба, і повернулися до чоловіків власних, бо ті, чого доброго, заберуть собі дурне в голову; а чоловіки, прокинувшись, бо не дістали задоволення від жінок чужих, вилазили на жінок власних і, хитаючи і світ, і себе, і ліжка, задовольнялися, тримаючи в уяві образи жінок, що їм приснилися. І їхні жінки, котрі до кінця прокинутися не могли, гаряче їм відповідали, думали-бо, що це продовжується їхній сон із чоловіками чужими. І всі від того пізнали задоволення: і заспокоєні пси у теплих будах, і півні, і кури, і чоловіки з жінками; одні лише коти з кішками нічого не розуміли, вискакували на мокрі паркани і світили зеленими прожекторами очей, запитуючи самих себе подумки: "Це що, весна прийшла? Але чому не цвірінькають горобчики?" Шумно вдихали у себе повітря, а що те повітря було наповнене не духом бруньок, а духом ранньої осені і листя, що вже готувалося пожовкнути, гасили прожектори і повертались у свої криївки, законно і підставно обурюючись.
Вальдемар же Шкурко у цей час спокійно ішов дорогою, тобто вимощеною вулицею, з обох боків якої так само темно світилися мокрі паркани, видаючи з себе запах тліні. Він ішов, напівзаплющившись, бо йому здавалося, що це саме та дорога, на якій має зустріти своє щастя. І Шкурці назустріч вийшла ота акторка із фільму, якого він не подивився. Вона була ошатна, гарна, зграбна, але безтілесна, бо її витворило місячне проміння та його уява, а не життя. Тож акторка пройшла через нього, як дим чи спогад, бо й сама не мала плоті. Шкурка озирнувся: за ним світилася порожня дорога з очима калюж, в кожній лежало по лискучому кавалку місяця. Земля парувала, димувала, і в тому димі снували водяні чи димові істоти без плоті, але й вони порозбивалися по парах і під музику танго, притисшись одне до одного, монотонно і млосно крутилися. Тоді назустріч Шкурці пішла ота пластикова істота, що так грубо його відшила на Михайлівській. Йшла, лагідно всміхаючись і заклично сяючи до нього очима.
— Вибач, — сказала. — Не знала там, на Михайлівській, що це ти... Хочеш потанцюємо!..
— А я знав, що це ти! — сказав Шкурко і взяв її в обійми, щоб станцювати на вулиці танго, музика якого височувалася з його голови, адже хотів подобати до інших. Але в обійми не мав чого узяти — те, що було пластиковою істотою, виявилося також безплотне — його витворив місяць і туман. Через це вони пройшли одне через одне безслідно і розійшлися навіки, залишивши тільки запах мокрої пластикової плівки —почувся її шелест.
Вальдусь озирнувся: танці водяних чи димових істот тривали.