Коби тільки не прогнав з посілля дідич...
— Дідич? — здивувався боярин.— Адже це волость Богдана Рогатинського, а він вас не скривдить. Це благородний чоловік, а ваш Михась не тільки служив йому, але у цій службі і згинув.
— Це правда! Хай мене бог боронить, щоб я казала лихе про боярина Богдана! Але, бачите, Рогатинський в Олеську, де збирає ватагу проти шляхти. Це йде повільно, бо у нас до праці завсіди рук доволі, та до бійки і грабунку їх нема. У ляхів не те! У них навіть пан Заремба кинув майно й уряд і попхався сюди на моє горе, мою смерть... У Польщі завсіди чимало знайдеться наволочі, розбишак, голодранців, ледарів, і боярин Богдан може впасти. Що ж тоді буде з нами?
— Ба, не бійтеся! Тут паном має бути великий князь Свидригайло.
— Має бути, має бути! — повторила жінка.— Чи одно має бути, а нема? Король має бути паном над Польщею, а великий князь Вітовт тут. Не допомогли грамоти, старости, княжі тисяцькі. Ці своє, бояри своє, а шляхта своє. Задобре шляхті діється у нас, і вона по-доброму відси не піде!..
— Піде, бо ми їй дорогу покажемо! — гукнув Андрійко, радий, що може й собі сказати слово.
Вдова глянула на хлопця, і сумний суворий вираз її очей злагіднів дещо.
— Попробуй, сину,— сказала вона, і раптом рум'янець зацвів на її пожовклих щоках, очі заблищали люто,— спробуй і побачиш, що тільки такими малятками, як ось цей, що перед моїм порогом, можна прогнати злодія з чужої комори!
Боярин Микола мовчав, а серце Андрійка стиснулося, наче у тривозі. Зникло десь бажання до лицарської розправи та двірських і лицарських пригод, а з пітьми, яка закривала майбутнє перед його пізнанням, виринула страшна примара безпощадної, лютої боротьби, яка не знала ні милосердя, ні благородності, тільки ціль: знищити, викорінити противника.
Гості пішли спочивати, а наступного дня вирушили у дальшу дорогу.
Давно не бачене сонце знову засвітило на небі, і хоч уже не гріло, та все-таки веселіше було їхати розмоклим шляхом.
Готовність до оборони, яку подорожні бачили в одному селі, була й у інших, через які доводилося їхати. Усюди мужики держали сторожу проти грабіжників, які особливо розмножилися біля більших польських замків. Ще гірше було у львівській землі, де за вісімдесят літ осіло досить багато польських панів, з якими прибувала на нове посілля і їх служба. Були це люди, які їхали на схід не на те, щоб працювати, а щоб тільки панувати і вважати свій рід, мову, звичаї, віру набагато вищими від руських. День у день зустрічав боярин Микола мужицькі ватаги, які йшли зводити свої рахунки з цими підпанками, що, не знаючи стриму пристрастям, робили просто нечувані злочини. Страшні були ці злочини, але й кривавою була заплата скривджених. Усе, що звало себе польським, гинуло з рук озлоблених мужиків. Горіли двори, і то не тільки польські, а й усіх перевертнів, які, заманені привілеями короля Ягайла з 1413 року, покинули рідну віру, звичай, мову, побраталися з виніженим західним лицарством, польським панством та поженилися з химерними, дотепними і легкими у розумінні життя та його принад шляхтянками. Байдуже приглядалися до всього із своїх старих дворищ нащадки галицьких бояр, які не мали відваги покинути рідних святощів, ані бажання обстоювати за мужицькою справою. Мало було у них сили, щоб завести на взірець перевертнів панщину, а польські пани не піддержали б православного, а то й самі підбурили б мужиків проти них. Зате забагато було в них боярської гордості, яка дозволяла їм слухати тільки князя, а не волі народу.
А князя не було. Свидригайло не послав навіть своїх представників на Поділля. Князь Федько Несвизький, боярин Богдан Рогатинський на власну руку тільки починали бій, а обох підтримували лише мужики.
Тому увесь край спливав кров'ю!
Здавалося не раз подорожнім, що це татарва відновляє часи Батия і місяцем по небу значить свій шлях на землі.
Серед багатства, плодів, всілякого добра квітучої землі раз у раз зустрічали вони згарища дворів, сіл, церков, бачили трупи коней, людей, а над ними хмари вороння. Туго зачинялися ворота городів, бо і там нащадки давні руських огнищан-купців із голоду, холоду та нужди хапалися за зброю і кидалися на зайшлих, привілеями обдарованих католиків із Польщі та Німеччини, якими заповнила давні городи Русі королівсько-княжа державна мудрість. Світ валився, а очевидці мимохіть питали себе, чи це старий лад гине, чи, може, новий розпадається.
Так-то серед цих страшних, кривавих картин ворохобні, грабунків, заколоту, безголів'я, втечі та опору, нападу й оборони заїхали подорожні до Луцька, обминувши Львів та Буськ.
У зовнішній вежі Луцького замку, вікна якої виходили на широко розлитий Стир, при широкому, золототканим покривалом накритому столі сидів сорокалітній муж у кінчастому шоломі, карацені та кольчузі східного виробу. Гострі виразні риси обличчя та суворий погляд блискучих чорних очей надавали усій появі мужа грізного воєнного вигляду. З-під довгих навислих вусів не видко було уст, і тільки голос, який із них добувався, суперечив усій появі. Був він лагідний, м'який, наче голос батька, коли говорить до любимої дитини. Перед столом стояв, похиливши голову з пошаною, Андрійко.
— То ти, дитинко,— сказав лицар,— дбаєш про своє й моє ім'я. Ім'я мужа, це найміцніше забороло проти спокус брехні, облуди, розкоші. Скажеш собі: "Я вчинив би це й навіки пропасти прийшлося, але Юрші цього вчинити не слід!" І ось відлетять від тебе дияволи, якщо ти справді Юрша...
— І я так гадаю, дядьку! — тут хлопець підняв очі.— Ось тому й не залишився на Поліссі, тільки пришкандибав аж сюди.
— Гаразд! Я не мав часу приїхати швидше, бо на заході уже йде війна. Де ж боярин Микола?
— Боярин відвіз мене сюди, а опісля поїхав у Олесько, бо у нього було діло до боярина Богдана Рогатинського. Зразу не могли ми туди поїхати, бо якраз біля Олеська горіли тоді села.
— А не знаєш ти, за яким ділом поїхав боярин?
Якусь хвилину хлопець, видко, боровся з собою. Потім підняв голову і, паленіючи, промовив:
— Знаю!
— Що ж це було?
Хлопець мовчав. Швидко глянув на нього Юрша з-під насуплених брів.
— Ну, кажи!
— Не скажу! Не во гнів вам, дядьку, але не скажу!
— Ов! А це чому? — спитав суворо дядько.
— Бо це не моя тайна!
— Так? — сказав повільно й холодно воєвода.— Не твоя тайна? Коли ти її знаєш, то вона твоя, а як твоя, то скажи її мені. Сам розумієш, що у княжій кріпості годі держати людей, які носяться з несвоїми тайнами. Видко, вони небезпечні, коли й мені їх знати не ялося.
Андрійко поблід і стиснув уста.
— Воля ваша, дядьку,— сказав і замовк.
— Ну, кажи!
— Не скажу!
— Скажи, а то присилую!
— Воля ваша, дядьку, а тайна не моя, і ніяка насила мені її не вирве! Хвилину дивився ще дядько на братанича, потім встав.
— Бачу, дитино, що ти саме такий, яким я тебе бажав бачити. Тільки коли хочеш зберегти тайну, то не говори, що її знаєш.
Молодець глянув сміливо в очі дядькові.
— Я говорив правду, коли ви мене питали! — відповів.— Іншому не відповів би зовсім.
Воєвода підійшов до хлопця, обняв його і поцілував в чоло.
— Гарно, дитинко, вчинив, що сказав правду мені, а ще краще, що навіть мені не видав тайни. Тайна справді не твоя, а правда — це дорогий скарб, яким не кожного слід обдаровувати! Та, бачиш, я твою тайну знаю!
— Як?
— А ось як. Князь Ніс із своїми синами, боярин з Рудників, Богдан з Рогатина, князь Несвизький, твій батько та ще кількох інших — це одної матері сини. Усі ми бажаємо поставити князя Свидригайла на чолі нашого народу, і то не тільки боярства, а й мужиків.
— Так, але...
— Нічого "але"! Ми не знаємо, що князь на те скаже, і те, що ти бачив по дорозі, це все діється по нашій волі, тільки без ладу ще...
У цю хвилину увійшов у кімнату хлопець, одягнений в обтислі рожеві штанці та зелену куртку з по-багатому нашиваними широкими рукавами.
— Пані Офка, старостиха кам'янецька,— сказав із поклоном,— питається, чи може прийти у невідкладній справі?
Михайло Юрша відступив від братанича, а його чоло стягнулося.
— Скажи своїй пані, що я завсіди рад послужити їй, оскільки на це дозволять мої повинності супроти мого князя і народу.
Русявий хлопець вклонився і відійшов. Відходячи, зиркнув на Андрія, а на устах його з'явився усміх. Хлопець був віку Андрійка, та з блідого лиця і змучених, синцями обведених очей дивилися на світ пересичення і життєвий досвід скороспілості.
За хвилину після його відходу стала у кімнаті жінка у кармазиновій сукні з білими шовковими вставками та прикрасами по боках. Довкола вирізу на грудях блищав золотий позумент, на якому було нашито кільканадцять брильянтів. Спереду над згином на грудях виднілась величава застяжка з смарагдом, викладеним малими брильянтами у золотій філігранній оправі. При кожному рухові з-під широкого рукава показувалася мала, повна, біла мов алебастр рука, прикрашена золотими нараменниками.
Коли Андрійко глянув на обличчя прибулої, то аж занімів від здивування. Такої краси він ще не бачив зроду. Здавалося йому, що ангел божий зійшов із неба між людей, і не багато бракувало, щоб вкляк посеред кімнати і підняв руки догори, мов до святої ікони у Печерській лаврі. А вона, видко, відчула повний подиву погляд хлопця, бо на ходу звернула на нього свої великі, чорні мов терен, глибокі як море очі. З-під тонких, променистих, з'єднаних над переніссям темним пухом брів упав її погляд на хлопця і пробив його наскрізь, мов стальна київська стріла.
На білих мов молоко щоках красуні заграв рум'янець, ніжний, наче перший промінь сонця на весняному снігу, а повні, мов спілий гранат, коралові вусточка стягнулися до приязного усміху.
Шумлячи шовками, жінка боярина Кердеєвича вклонилася і сіла на застеленій килимом лаві, з якої щойно встав воєвода Юрша, який, не знати чому, похмуро дивився на красуню. Коли вона сіла, воєвода спитав коротко й холодно:
— Чого бажає жінка мого колишнього друга боярина Кердеєвича?
— Чому кажете "колишнього", достойний воєводо? — спитала, підіймаючи сліпучо-білу рученьку, неначе збиралась щось попросити.— Чи ж він вас у чомусь обидив, що ви відібрали від нього своє серце?
Обличчя боярина здригнулося, немов хтось вразив його у щойно зашерхлу, але ще не загоєну рану.
— Не відбирав я від нього серця так довго, доки він не відібрав свого! — відповів воєвода.
Пані Офка засміялася сріблистим голосочком.
— Невже ж ви, достойний воєводо, бажали й могли стати Грицькові жінкою? — спитала.— А може, мали на його серце інше приміщення? — додала жартівливо старостиха.
Юрша заперечливо похитав головою.
— Ні, пані,— відповів він поважно,— ваші випади невдалі.