До цього треба звикнути. Та й кравців порядних катма... А Маркіян Маркіянович з учительської родини. Яка до війни приїхала сюди з міста. Інтелігент у третьому чи, може, й четвертому поколінні. Майже дворянські традиції. Грунтовне виховання. Принаймні мало бути ґрунтовним".
"З таким, напевне, легко працюється?"
"Легко? Не сказав би. Не наважуюсь говорити таке при журналістові... Проте людина він складна. Звичайно, йому, істинному інтелігенту, з нами, селюками, важко. Це слід визнати. Проте і нам з ним теж не легше. Отож іноді зривається наш Маркіян Маркіянович. І, даруйте, але, зриваючись поводиться так, що іноді здається: ні, далі костюма інтелігентність його не сягає. Не пробивається вона до душі, сукно, мабуть, затовсте. Ну, але ви тут в іншій справі, в іншій справі... Вас такі подробиці не цікавлять. Та й не дуже покладайтеся на мої враження. В них чимало суто суб'єктивного — чесно визнаю".
Тоді Радомир не став з'ясовувати подробиці, проте слова ці щодо інтелігентості і сукна запам'ятав, саме тоді й вирішивши якомога ближче познайомитися з Вандевурою. Можливо, за цією постаттю справді проглядається тип людини, обриси якого він ще не до кінця осягнув. Але ж треба знати і його, Осначеве, хобі: бо хто що, а він колекціонує людські типи. Щоправда, першим звернув на це увагу не він сам, а Дмитро Римар. "Слухай, професіонале, — сказав він якось, — ти мені подобаєшся: п'ять статей, і п'ять цікавих типів. Хоча ми частенько бурчимо, що в спортивних матеріалах Оснача бракує проблемності, але те, що в твоїй особі редакція знайшла колекціонера людських типів — безсумнівно".
— І все ж таки, що могло статися, що хлопчина, за листом якого я приїхав сюди, втік з дому?
— Зі школи — так буде точніше. Бачите, шановний журналісте — газетярю, у них свої "ігри", в які я намагаюся не втручатися. У такій дірі, як наша Рибань, неважко й деградувати, якщо, звичайно, не привчишся бути вищим за всі ці провінційні дріб'язковості. Але суть конфлікту я можу переказати. Тільки тому, що він пов'язаний з подіями, про які йдеться в листі.
— Неоцінена послуга. Хвилиночку..
Старий уже був у човні і нетерпляче поглядав у їх бік. Оснач попросив його почекати ще з десять хвилин і вони з Вандевурою сіли на лавку біля причалу.
— Отже конфлікт... — нагадав Оснач учителеві. — Якщо я вірно зрозумів, стосується він історії тих двох моряків дунайської флотилії, які тут переховувалися?
— Тут все значно складніше, ніж вам уявляється. Не зупинятимуся на подробицях, вам доведеться дізнаватися про них від інших. Але, впевнений, рано чи пізно, вам скажуть: Маркіян Маркіянович робить усе можливе, щоб ім'я Захара Шаблюка не те що в пресі, чи в розмовах, а навіть у згадці людській з'являлося якомога рідше. Що воно дратує мене, хоча, здавалося б, чому, з якого дива? Захар давно загинув, у війну і Маркіян, і він були підлітками, отож, навіть якби Шаблюк чимось і завинив перед ним, уже можна було б пробачити й забути. Що він, мовляв, і Гриню через це недолюблює, і вашу появу сприйняв, наче біль зубний.
— А, може, подвиг Захара справді якимось чином позначився на долі Маркіяна Маркіяновича? — обережно поцікавився Оснач, приймаючи умови гри. — Або на долі його рідних? Війна. Все може бути.
— Жодних заперечень з цього приводу, журналісте-газетярю, жодних заперечень, — загадково всміхнувся Вандевура. — З'ясуйте все самі, не хочу нав'язувати вам свого трактування. А взагалі... попрацювати б вам у нашій школі хоча б із місяць. Та й хіба тільки в нашій? У будь-якій сільській. Інтелігенції нема, журналісте-газетярю, інтелігенції! Традиції старої української інтелігенції ми не тільки не зберегли, а, давайте казати одверто... зробили все можливе, щоб від них і сліду не залишилося. Натомість нових традицій не сформували. Ось і виходить, що тепер ми вже в кожному селі маємо до біса людей з дипломами, але, як правило, на все село ж-жьод-ного інтелігента (він так і вимовляв це слово "ж-жьодного"), суррогат-с, суррогат-с. Знаєте, якось, взявши до рук одну центральну газету, я був здивований заголовком статті — "Хрустальное хамство". А йшлося там про хамство працівників якогось чи то главка чи навіть міністерства. Правдива стаття, безкомпромісна. Шкода тільки, що автор обмежився цим главком. Насправді ж у нас, куди не кинь оком, — всюди суцільна завіса "хрустального хамства".
— Що, справді все так безнадійно? — похмуро запитав Оснач. Не дивуйтеся: перед вами суто міська людина.
— Хамство завжди безнадійне. О, — раптом кивнув він убік Кри— жаня, — он і болотня принцеса.
Оснач озирнувся і побачив дівчину, що, сидячи до них спиною, сильними чоловічими гребками гнала до причалу великого, вифарбу— ваного в яскраво-зелений колір човна.
— Ольга Досвітня, десятикласниця, — пояснив Маркіян Маркія— нович. — Подружка Грині. Отже, й сам він десь тут, мабуть, на якомусь із острівців.
Вони мовчки дочекалися, коли дівчина довеслує до причалу. Кри— жань зустрів її спокійно і, поки вона неголосно пояснювала щось старому, діловито оглядав човен.
— Маркіяне Маркіяновичу, якщо одверто: важко вам тут було прижитися? В цій школі, в неінтелігентому середовищі?
— Чому ви так вважаєте? Навпаки, дуже просто. А просто тому, що в мене свої життєві принципи. Чіткі, грунтовні. Людина з твердими принципами залишиться особистістю, навіть проживши десять років у мавп'ячому розпліднику. Ви не згодні зі мною?
— Ні, чому ж...
— Так, навіть у мавп'ячому. Це довга розмова, проте...
— Ми могли б зустрітися з вами сьогодні ввечері, — поспішливо мовив Оснач, бачачи, що старий рибалка вже розпрощався з дівчи— ною, але не відмовився від бажання плисти до островів і нетерпляче поглядає в їх бік. — Неділя, вечір обіцяє бути чудовим. Посидимо на причалі, можна навіть з вудочками, поговоримо. Не знаю, як вам зі мною, але мені з вами буде цікаво.
— До ваших послуг, журналісте-газетярю, до ваших послуг. Доля так рідко закидає сюди інтелігентну людину..
— О, ні, — розвів руками Оснач. — Не перебільшуйте. На взірець інтелігентності я не претендую.
Радомир відштовхнув човен, вскочив у нього, і, доки вони розверталися, поглядав на Вандевуру, що теж підійшов до берега. Горда, незворушна постава, ідеально підігнаний, ніби від паризького кравця, костюм, холодне випещене обличчя, насмішкуватий, сповнений поблажливого презирства погляд. Оцей погляд... Що дає Вандевурі підстави дивитися ось так на нього, на Крижаня, на своїх колег, на весь світ? Яких таких вершин він досяг у своєму житті, на яких моральних засадах грунтується його світосприйняття, в образі кого він перебуває — зараз, щоденно?..
"Не поспішай з висновками, — мовив собі Оснач. — Над тобою тяжіє думка директора про псевдоінтелігентність Вандевури. Але в глухому селі така людина будь-кому може здатися диваком. А ще зваж, що і такій людині в селі теж ведеться нелегко — директор має рацію".
Оснач раптом відчув, що дух протиріччя, який вселився в нього, вимагає відстояти цю людину, захистити в ній від неправедних язиків хоча б ті паростки істинної інтелігентності, які в ній ще збереглися.
Втім, щойно вони виявилися за першим валом очеретів, що оперізували затоку, і Вандевура зник з виду, Радомир почав забувати про нього. Попереду — нова стіна очерету, і незабаром човен опинився в замкнутій водоймі, в такому собі озері посеред озера. Рибалка зменшив швидкість, й Оснач встигав добре роздивитися порослі верболозом острівці та руді купини, з яких звисають напівзотлілі кореневища відмерлих дерев, плавневі протоки та плавучі архіпелаги з вижовкло— го очерету. Крижань не звертав на них уваги: для нього все тут бачене, все звичне. А Радомир роззирався з такою цікавістю, ніби перед ним справді відкривався ще один "загублений світ".
Знялася і просто над їхніми головами прошелестіла крильми зграя диких качок. Звідкись із очеретяної гущавини озвалася горлиця...
— Стоп, — мовив старий. Досі він мовчазно смоктав мундштук, пильнуючи, щоб не наскочити на мілину. — Далі мотором не проб'ємося, доведеться "по-пластунськи".
Оснач здивовано глянув на рибалку. Перед ними поставала суцільна стіна поцяткованого вербами очерету і він не уявляв собі, як Крижань збирається пробиватись через нього. Проте рибалка взявся за весла і, прокравшись уздовж стіни, знайшов-таки невеличку прогалину, а відтак, спритно маневруючи поміж купинами, все далі й даі заглиблювався в гущавину.
— Нам аби тільки вийти на чисту воду, за плавні, а вже звідти пробитися до Чорної Скелі легше. Олька, дівча оте, що човен мій вернуло, каже, що Козарук там, на Чорній Скелі. Але нічого, проб'ємося і з цього боку. Після розмови з Олькою, я мандрую туди вже заради тебе. Коли ще побачиш наші плавні? А тут саме нагода.
— Дякую, якщо так. То це вони вдвох вкрали вашого човна? — Досі Оснач навмисне не цікавився його розмовою з дівчиною. Чекав, коли старий сам згадає про неї.
— Ну, чому вкрали? Це ж Гриньо Козарук. Я, тільки-но почув, що це він узяв — одразу й заспокоївся. Ні на що лихе й негідницьке цей хлопець не здатний. А сьогодні Олька сама взяла. Вдосвіта. Сніданок возила. Щоб ніхто не бачив. Попросити соромилася. Що вдієш: у них там свої таємниці. А чого це вчитель до нас навідувався?
— У моїх журналістських справах. Ви добре знайомі з ним?
— Аякже. Дивакуватий чоловік: отак дивишся на нього і здається, що ні село йому не миле, ні школа. Та й не тільки я так вважаю — всі це бачать. А поговориш — ні, таки задоволений життям своїм, що тут скажеш, як задоволений? Або ото говориш із ним — аж страшнувато: інтелігент, учений чоловік, учитель, а дивиться на тебе не по— вчительськи. Як підпанок на наймита — ось так він дивиться на тебе. Та, може бути таке?
— Та ніби не повинно.
— О, я теж так думаю: не повинно. Але чоловік — он він. Сам навідувався. Може, я чогось не розумію, а ти хлопець ученіший і мудріший, то придивися до нього. Про такого, мабуть, ще ніхто й не писав. Ні в газетах, ні в книжках.
Оснач вдячно всміхнувся старому.
Ще один закутень. Човен упирається в якесь коріння, майже повзе по мілині і нарешті вони знову опиняються на чистій воді невеличкого озерця, край якого, просто з-посеред очеретів, виростала невисока, схожа на осколок артилерійського снаряда, скеля.