В неділю зловили козака, що блукав околицею. На муках зізнав він, що проти Радивила іде полковник Богаченко з сімдесятитисячним військом. Мушкетна куля скоротила його муки. Радивил поспішно вернувся на Литву.
Не знав литовський князь, що такого полковника в українському війську не було і ніхто не йшов проти нього.
Минали роки воєн і боїв. Не стало Хмельницького, мінялися гетьмани і чужі війська господарили в Україні. Козацтво поділилося на ворожі собі табори. Одні йшли з Москвою, другі з Річчю Посполитою, ще інші з турецьким султаном. За чужі справи клали головою, брат ненавидів брата. Москва золотом оплачувала прихильників. Настали жахливі роки Великої Руїни. Тоді Марко без жалю покинув батьківщину і подався на довгі роки в чужину.
РОЗДІЛ V
Не стало товариства низового. Про нього ходили вже тільки легенди, що їх розповідали літніми вечорами старі діди, або вигравали в тужливих думах лірники й бандуристи. Запоріжжя виконало своє завдання чесно і по-лицарськи. Триста років боронило землю від орд, триста років зберігало традицію оборони християнства. Аж прийшов час, що бусурменський світ потах і ослаб, грізні наїзники втратили сили до історичного гону, перестали наскоки й грабежі. Тож і в Запоріжжі спорожніли кобурі, загубилися заміристі думи, заржавіли семип'ядні рушниці. Лицарі втратили ціль, осталися тільки спомини, пісні про минулу славу, про воїнів бійких і славетних і про речі, які були і більше не вернуться.
Не стало давніх завдань, а ще не бачило Запоріжжя нової загрози з півночі. В ці роки білокаменна цариця розорала лицарське гніздо. Де було шукати нових людей з новим напрямом, тисячі нових лицарів, коли народ змучився і бажав спочити?
— Спить народ? Хай спить! Кожний сон пробудний! — казав мандрівний мудрець, для якого життя людини було тільки хвилиною в безмірному існуванні народу.
Тож рушили січовики здобувати степ у мирній праці. Одні стали табунщиками, інші закладали оселі на незайманій землі. Городові стали ремісниками, старі характерники без роду — бо вік прожили самітно в куренях — притулилися до сімейних, писарі й люди вчені стали канцеляристами по містах. Щоденна праця дає висліди в родах, карбує характер людини в поколіннях, створює добра в десятиліттях. Ще тільки кобзарі співали, мандруючи старинним звичаєм, але й це бувало зрідка. Вимирало старе покоління, світ не розумів їх, а вони його.
Діда Опанаса забули, сотника Юрка Горностая ледве згадували, вже його правнук Семен чував про подію з Марком, але розповідав про неї щораз рідше, врешті й вона з роками замикала в його пам'яті. Часом згадували про Марка довколишні села, але й тут час творив з дійсної події легенду. Люди ставали інші. Події й їхній зміст достосовувався звільна в усіх переказах до нових людських душ і до нового світогляду. В цих нових легендах і сам Марко не пізнав би ні себе, ні свого минулого.
Повернулися вже до домів солдати, що бували на війні проти французького цісаря, і вони вже посивіли й поникли. Ця війна принесла багато нового з надіями й новими вимогами, до яких слід було примінитися, щоб не залишитися позаду всіх. Тоді, в тих роках, Семен висилав свого одинокого сина Івася на науку в харківський університет.
Того дня, коли все було готове до від'їзду, шляхом біля Семенової хати над'їхала коляса чвірнею запряжена, а в ній чоловік у чорному високому капелюсі і в широкій подорожній загортці. В колясі й позаду неї були прив'язані шкіряні міхи з подорожнім добром.
Чоловік розглядав цікаво село і поодинокі садиби, врешті затримав візника біля хати Семена.
— Здоров будь, батьку! — звітався весело. — А чи можна спочити у вас?
— Просимо милості до хати! — ввічливо озвався Семен.
Подорожній зіскочив жваво з коляси і витягнув до Семена руку з таким щирим усміхом, що здавалося, наче стрінув старого незабутнього друга. Семен цікаво приглядався чужій людині. Подорожній мав на собі узористий жабот і високий білий комір. Чорне волосся спливало хвиляста на його плечі, а очі гляділи так поважно, наче б велика мудрість променіла з них. Сиділи в садку. Яблуні пишніли зрілим овочем Темніли ряди слив і довкілля стояло сповнене тишею і ситістю буйної природи.
— Так ви вже довго, як тут поселилися? — спитав гість.
— Від діда. Три покоління прожило тут. Ще з часів, як запорожці розбрелися по Україні. Старий ми козацький рід.
Гість цікавився тими замріяними, наче шлях на обрію часами, випитував про предків і про його життя і пояснював, що кохається понад усе в бувальщині, в старих призабутих оповіданнях і легендах.
Коли Семен розповідав, гість думав, яка коротка людська пам'ять, і як міняються події й постаті минулого в уяві нащадків. Він знав краще Січ, ніж про неї писали вчені люди, він бачив, що навіть життя Опанаса чи Юрка не було таким, як про це розповідав Семен. Гість мовчав. В його житті доводилося йому не раз пізнати правду: минуле міняється постійно в оцінці нових поколінь, воно стає таким, як ці молодші його можуть сприйняти, а не таким, як воно було в дійсності. Тут не поможуть ніякі зауваги. Людського духу не заверне ніхто з обраного, а може назначеного шляху.
Аж стрепенувся гість, коли Семен згадав у своїх розповідях про вічного Марка. Він розповів докладно про подію в корчмі.
— Цікаво, — міркував собі гість, а люди вірять, що справді таке було?
— Деякі вірять, інші ні, — підсміхнувся Семен, — а я таки вірю!
Прийшов час від'їзду. Гість подякував чемно за хліб і сіль і вмостився вигідно в колясі. Семен з Івасем попрощалися з гостем, а він усміхнувся до хлопчини:
— Відвідай мене, Івасю, як будеш в академії. Спитай у ректора за паном Марком, ми обидва добрі знайомі.
Івась не сказав нічого, не мав відваги відповісти чужому панові. Коли коляса рушила, подорожній ще раз оглянувся.
— Бувайте здорові, господарю, може ще коли побачимося. А ваш Івась цілком схожий на діда Опанаса, коли він був ще молодим козаком!
Семен здеревів.
— Марко, анахтемний Марко! — прошепотів, не маючи сили поступити ні кроку.
Він почув, як волосся стає йому вгору й дріжки пробігають тілом, хоч день був гарячий, а час — жнива.
Маркова постать зникла на шляху. Ще видно було високий чорний капелюх, а згодом усе вкрив дорожній пил.
Жінці, яка в той час була на сусідах, не сказав ні слова. Ледве, коли півночі не міг заснути, розповів їй про несамовитого гостя. Жінка зі страху накрилася з головою і мовила до ранку молитви. Другого дня ціле село знало про відвідини Марка Проклятого.
* * *
Часто згадував пан Іван свої студентські часи з-перед тридцяти років, і той день, коли вперше стрінув Марка. Приїхавши до Харкова, він кілька разів підходив до старого будинку серед тополь, де самотньо мешкав Марко. Підходив до хвіртки, постоював, але торкнути ручку дзвінка не відважувався. Несамовитий Марко мав у його юнацькій уяві якусь спілку з чортом і він просто боявся залишитися з Марком сам на сам.
Згодом після двох років, коли пізнав людей і науки, йому приходило часом на думку, що вся ця історія це видумка забобонного села. Воно, несвідоме поступу і стану речей у природі, вірило в усяку нісенітницю, не знало просто, що є можливе, а що ні. Пригадалося йому, як він сам налякав півсела, коли однієї темної ночі виліз на димар і закурив дві цигарки нараз. Він вихвалявся по-чудернацьки, вимахував дико руками і відвертав цигарки так, щоб перехожі бачили вогники. Таким жартом він наполохав жіноцтво, воно повірило в нечисту силу. Віджили тоді наново перекази про Марка.
Отож і тепер він був певний, що Марко теж посміявся і людей. Мабуть був це один з тих жартів, яких багато породжували студентські голови, завжди готові видумати і вчинити щось надзвичайне і несамовите. І одного дня він рішуче подзвонив до самітного дому з високими тополями.
Марко виявився веселим кумпаном, може у роках Івана, може дещо старшим. Іван спочатку пильно приглядався Маркові, але нічого надзвичайного ні в його лиці, ні в поведінці не завважив. Тільки часом Марко задумувався, і тоді його обличчя ставало бліде й сіре; говорив теж речі мудрі, наче стара, досвідчена людина.
Одного разу, коли вони стали вже сердечними друзями, Іван спитав знічев'я:
— Марку, скажи мені правду, ти знав мого далекого прадіда Опанаса?
Марко жартівливо глянув на Івана і засміявся:
— Ти здурів, Іване?
Іван розповів усе те, що в його селі розповідають про Марка. Коли згадав Микулиху і її проклін, Марко вибухнув сміхом.
Обидва сміялися з людської глупоти, але такого сміху як Марковий, Іван ще не чув. Він збентежився. Марко сміявся страшно, несамовито, й Іван не на жарти перелякався.
— Марку, перестань, Марку, — закричав.
Про цю розмову ніколи більше між собою не говорили. Згодом друзі розійшлися. Марко виїжджав частіше кудись за кордон, врешті там залишився. Час від часу переписувалися. Марко писав звичайно тоді, коли міняв місце побуту. Питався при цій нагоді про здоров'я і поводження, але про себе не згадував. Іван розписувався зате широко, як це було в звичаї, передавав привіти від пані Оксани, своєї дружини, і від діточок, бо час не стояв і відомо живий живе думає, та по своїй натурі влаштовує собі життя.
Аж недавно тому слуга з готелю передав йому записку. Марко прохав зайти до нього до готелевої кімнати.
Іван узяв палицю в руку й нетерпеливою ходою пішов до Марка. Радів побачити давнього друга, відсвіжити спомини молодості, бо не одне разом пережили і не одне не договорили. Ішов і думав про те, що має йому сказати, і вже по дорозі ставали йому перед очима давні веселі витівки й жарти, спудейські молодечі забави і забуті серцеві переживання.
Коли відкрилися перед ним двері кімнати і в них став усміхнений Марко, пан Іван занімів. Марко, одягнений модно в темно-зелений сурдут, з квітистою краваткою і дорогою шпилькою глядів на нього дружньо і цікаво, але це був той же самий двадцятилітній Марко з-перед тридцяти років. І він так знеміг від несподіванки, що і не знав як і коли Марко потягнув його в кімнату та посадив у м'який вигідний фотель.
— Прости мені, Іване, що я не сказав тобі всієї правди про себе, що не признався тобі, коли ти поставив цей запит...
І він пояснив, що довгий життєвий досвід не дозволив йому виявити своєї тайни перед темпераментним юнаком.
— Нині не те, — говорив Марко, — нині ти багато дечого зумієш вдержати в тайні і моє життя заховаєш для себе.
Пан Іван мовчав.