Ще напередодні стовпчик термометра не опускався нижче мінус п'яти, а два дні тому була навіть відлига. Але уральська погода непередбачувана. І тепер ледь одягнений в осінні лахміття натовп знесилених, голодних людей пробирається крізь кучугури та зимову холоднечу до своєї мети – табору "і"/6, котрий було визначено для цих ув'язнених як нове місце відбуття покарання.
Петро рухався у голові колони. Саме тут знаходилися найміцніші зеки, здатні, за задумом НКВС-ників, торувати шлях іншим. Періодично склад тих, хто йшов на вістрі ланцюжка, змінювався: це давало можливість відпочивати втомленому авангарду і, таким чином, непогано тримати темп.
Судячи з усього, похід наближався до свого екватора, коли на шляху показалася ріка. Здалеку вона виглядала як широка біла стрічка, загублена у лісі прекрасною дівчиною, та так і залишена тут назавжди.
– Третій і четвертий – в голову колони, перший та другий – ставайте дев'ятим і десятим! – скомандував молодший лейтенант держбезпеки, який керував етапом.
Петя якраз і був третім, а отже, виявився попереду всіх та почав пробивати дорогу тим, хто йшов позаду. За кілька хвилин колона досягла берега й ненадовго зупинилася, приміряючись до перешкоди.
– Приготуватись до форсування річки! – попередив молодший лейтенант. – Іти суворо один за одним; крок управо, крок вліво – вважаються втечею – охорона стріляє без попередження! Кроком руш!
Пішли вперед. Пробираючись крізь замети, першим розштовхуючи сніг, Петро відчував під ногами гладкий і слизький свіжий лід. Кілька разів, послизнувшись, він падав, але такі дрібні неприємності його не бентежили.
Однак приблизно посередині річки дорогу перегородив досить солідний замет, подолати який з наскоку не вдалося.
– Ну, чого стали й дивитеся?! Швидко допоможіть переднім! – прикрикнув на зеків військовий, котрий знаходився поблизу голови колони.
Інші охоронці тут же продублювали його команду. У відповідь ув'язнені підтягнулися до снігової перешкоди та дружно взялися за її розчищення, інтенсивно працюючи ногами й руками.
Щоправда, у запалі вони не врахували, що за одну ніч крижана кірка ще не встигла набрати солідної товщини. А відтак через скупчення людей в одному місці лід раптово провалився, і весь авангард опинився у воді. Ув'язнені, які слідували за передовим загоном, одразу ж рвонули геть та зіткнулися з тими, хто йшов позаду. Падаючи, вони теж проломили під собою лід і також потрапили у владу підступної річки. Більш удачливі зеки, що знаходилися далі від ополонки, кинулися врозтіч. Перелякана охорона відкрила пальбу в повітря; військові заходилися несамовито кричати, вимагаючи припинити паніку.
Тим часом крижана каша страшним холодом обпалила тіло Петра з усіх боків. Крики, ґвалт, плескіт води, шматки льоду – все це змішалося з божевільною метушнею людей, які борсалися в ополонці посеред цього бедламу.
Серед тих, хто опинився у воді, кілька чоловіків зовсім не вміли плавати. Один із них дуже швидко був захоплений течією і пішов під лід, інші в паніці почали хапатися за людей, котрі знаходилися поруч. Петро потрапив у залізні обійми збожеволілого туркмена, який ніколи в колишньому житті не бачив пристойного водоймища. Разом вони почали йти на дно.
У цій ситуації Петю врятував його досвід у подоланні критичних ситуацій. Справа в тому, що з раннього дитинства він цілими днями пропадав на річці. Разом з іншими пацанами вони влаштовували всілякі ігри та розваги на воді. Лише один хлопець із сусіднього села на прізвисько Щука, сам схожий на щуку, міг обігнати його у змаганнях на швидкість. А в інституті Петро міцно тримав перше місце з плавання.
Доводилося йому раніше і провалюватися під лід, і вибиратися з підступних засмоктуючих дніпровських порогів. Тому фатальний випадок не застав Петра зненацька: молодий чоловік миттєво оцінив ситуацію й почав діяти. Різким рухом обох рук він спробував звільнитися з обіймів туркмена; при цьому одна рука обіймаючого відірвалася від Петрової тілогрійки. Майже одночасно Петя згрупувався, ліг на воду та щосили відштовхнувся ногами від людини, яка все ще тримала його іншою рукою. Їхні тіла почали розходитися в різні сторони. Відразу після цього Петро на повну силу взявся гребти до кромки льоду, а останні рухи зробив у стилі "батерфляй" із таким розрахунком, щоб корпусом вистрибнути на лід. Все вийшло саме так, як він і розраховував; останнім помахом рук відштовхнувшись від кромки льоду, хлопець, як тюлень, розпластався на крижаному дзеркалі. Ще кілька метрів проповз на животі, боячись проломити крихку кірку. Потім встав, озирнувся і тільки тепер зрозумів трагічність свого становища: надії дійти живим до місця призначення у наскрізь промоклому одязі практично не було. Та й кілометрів шість назад до бази в Тавді по морозу давали лише примарний шанс.
Поки Петро самотужки вибирався з ополонки, паніка і пристрасті серед людей, що перебували на льоду, помалу вляглися. Молодший лейтенант дав команду ув'язненим розосередитися по площі, а трьом військовим – швидко принести з лісу невелике повалене дерево, попередньо обламавши зайві гілки. І ось вони вже тягнуть молоду березу до місця трагедії.
Тим часом ще двоє ув'язнених, один із яких не вмів плавати та тримався за іншого, потонули. Декілька людей безуспішно намагалися вибратись на поверхню, хапаючись за кромку криги, проте раз-по-раз зривалися й знову занурювались у воду.
– Подати верхівку дерева потопаючим! – пролунала команда молодшого лейтенанта. Однак військові боялися підходити до місця провалу льоду, відтак в нерішучості зупинилися поодаль.
Петро розумів, що час грає проти нього. Кожна секунда бездіяльності все більше перетворювала тіло на крижину. Неначе здавлюючи кліщами, мороз пронизував і без того змерзлі мокрі члени страшним льодяним холодом. А наступне рішення молодший лейтенант ухвалить лише після завершення операції з порятунку потопаючих. Стрімголов кинувся Петро до військовиків, відібрав у них дерево, став на коліна й поповз із ним до ополонки. Слідуючи трохи ззаду, до нього приєдналися ще троє добровольців з ув'язнених та один дужий солдат. Останній, хоча за званням просто червоноармієць, мабуть, був безстрашним хлопцем і миттю опинився поруч із Петром; удвох вони просували дерево до місця катастрофи.
– Лягайте на лід і тримайте нас за ноги! – крикнув Петро своїм помічникам, підводячи верхівку дерева до ополонки.
Першим за гілки вчепився туркмен, який до того відчайдушно хапався за кромку криги. Рятувальники одразу ж почали чимдуж тягнути дерево на себе. І незабаром туркмен опинився на твердій поверхні, відповз убік, проте ще довго не міг підвестися. Наступним витягли охоронця, котрий теж потрапив у крижану баню разом із зеками. Протягом іще декількох хвилин справу було зроблено: всі люди, які провалилися під лід, але залишилися живими, були витягнуті з ополонки.
Провал під лід
– Усім вимоклим у воді наказую прискореним маршем в супроводі військових, котрі брали участь у рятувальній операції, слідувати назад до приймальника-розподільника в місті Тавда, – надійшла категорична команда молодшого лейтенанта. – Дорогою не зупинятися. Єдиний ваш шанс на порятунок – постійний інтенсивний рух. Охороні наказую всіх, хто відмовляється або нездатний іти далі, – розстрілювати на місці. По льоду пересуватися ланцюжком, поодинці. Після досягнення берега, по суші перший кілометр – бігцем. Приступити до виконання!
Тихенько ступаючи по кризі на пристойній відстані один від одного, десятеро нещасних мокрих ув'язнених і військовий в супроводі охорони ланцюжком рушили у зворотний шлях уже протореною дорогою. А дійшовши до берега, за командою сержанта всі побігли. І без того змучені важкою дорогою та боротьбою зі стихією, голодні люди, що перетворювалися на бурульки, з останніх сил намагалися тримати темп. Однак вже за кілька хвилин деякі почали падати. Спочатку їх підхоплювали й допомагали хоч якось бігти товариші, котрі знаходилися поруч, втім скоро всі абсолютно знесиліли та перейшли на крок.
Охоронці намагалися підштовхнути ув'язнених до бігу погрозами, проте невдовзі зрозуміли марність цих заходів. Військові резонно вирішили, що в такому стані вимагати від знесилених людей більшого просто безглуздо. У цьому пеклі, котре складалося з виючої хуртовини, морозу, кучугур, зловісного нескінченного лісу навколо, а також із приречених промоклих та промерзлих людей, які хапалися за останню надію на життя, ніхто не чув і не слухав наказів. Всі й так розуміли, що живими вони можуть залишитися, тільки якщо швидко дійдуть до Тавди. І саме ця страшна думка, яка ледве теплилася в застигаючих мізках, змушувала нещасних іти й іти вперед.
Петро намагався максимально рухатися, таким чином змушуючи кров циркулювати по всьому тілу. Спочатку він побіг до голови колони і першим кинувся долати кучугури на повторно заметеній стежці. Потім узявся піднімати падаючих та підтримувати їх у бігу. Нарешті хлопець став найенергійнішим помічником тим, хто вибивався із сил, буквально тягнучи то одного, то іншого на собі. Падав, вставав та знову падав. Але йшов і допомагав іти товаришам по нещастю. Така активність тримала його в тонусі, дозволяючи хоч якось зігріватися.
Коли група пройшла приблизно пів дороги, Петро навіть почав відчувати в області спини тепло, втім кінцівки, незважаючи на титанічні зусилля, все більше застигали. Особливо турбували ступні ніг та кисті рук: тепер Петя їх майже не відчував. Оніміння членів ставало все сильнішим, емоції концентрувалися на непереборному бажанні за будь-яку ціну відновити чутливість рук і ніг. Часом хотілося вистрибнути з неслухняного німіючого тіла, котре відмовлялося підкорятися мозку. А неможливість протистояти страшному морозу раз у раз наполегливо спрямовувала думки в бік безпорадної приреченості та безглуздості продовження боротьби за життя.
Перший зек, який остаточно вибився із сил, упав на сніг приблизно через годину шляху. Жодні вмовляння і спроби підняти його, жодні загрози розстрілу не мали наслідків: він не реагував ні на що. Одне, що бідолаха міг іще робити, – це дивитись байдужим поглядом кудись у порожнечу.