Бо те, що вчора вірним було, сьогодні таким і не є. Зате запитати можна так, що й відповіді не треба. Розум людський більше запитання живлять, аніж відповіді."
Та й вірно. Що чужа відповідь? То так, як би тобі, немов тому беззубому дітиську, хтось хліб розжував і в рот поклав. А от спитати – то ніби в зруб вежі вінець покласти, потім ще один і ще, піднімаючись все вище та вище й обшир маючи перед очима все більший, аж доки від того виднокола тобі дух не заб'є.
Та навіть самого себе спитати і самому собі відповідь дати… Бо себе, питаючи, дурити не станеш і відповідь собі теж чесну даси. А як таке в себе запитаєш, що й розуму не вистачить одразу відповісти, то те лише загострить його, довгим розмислом загартує і сягне він тоді стрілою твоєї думки вище орлиного лету.
Буслай саме з синами біля горна порався: збирались виймати випалений посуд, коли у двір, мов та віхола, влетіла Мила, сестра його жони Липки, челядка боярина Жирослава, і угледівши ту, потягла в житло:
– Ось я тобі зараз таке повідаю! – ще й гончара нетерпляче рукою поманила, мовляв: "Іди ж бо й ти, хутчій!"
Надміру схвильований голос Мили той ще в сінях почув:
– Ось я таке скажу, таке скажу! – сорокою скрекотала своячка. – Татари Чернігів спалили й сюди йдуть!
Липка побіліла, мов та крейда, стояла онімівши, зате Мила не змовкала ні на мить.
– У тих татар залізні ноги, а самі такі великі, що кожен на трьох конях сидить! Для прокорму кров із коней п'ють, а як полон візьмуть, то весь живцем з'їдять! Сюди йдуть!
– І де ж ти таке почула? – хмикнув Буслай.
– Думаєш, я брешу? Думаєш, брешу?! – гончарева недовіра тільки розпалила челядку: – Он коло корчемниці мужі рекли, що тії татари за кам'яними горами жили, в пустелі якійсь, а в боярина прочанин сидить, так тих татарів сам зрів, а про Чернігів сотник Любодар Жирославові при мені повідав, а…
Буслай махнув рукою і вийшов. Не любив своячку – торохтить, мов жменя гороху в туязі[130].
Татари… Наче крім них мало на світі лиха: як не пошесть на людей, так пружіє[131] на їхні ниви, як не голод, так пожежа, як не половці, так чужі князі – й усе на простолюді окошується. Тільки зіпнеться котрийсь ремісник чи й смерд на ноги, ледь-ледь в колодочки виб'ється, як на тобі – напасть на його голову. Ех, житіє…
Рекли старі люде, що колись, коли ще Русь була, в родах не було ні бідних, ні багатих. Усе порівну. То пощо ж не жилося? Яка причина поділила світ на бояр і смердів? Багатий в гордині вознісся, а душу в гнесь[132] зронив; убогий йому позаздрив та й до татьби вдався – душу навіки згубив. Чистий душею тільки той, хто хоч і в достатку живе, проте надміру його не має. Жили би так русичі[133], то й горя не знали б. Не хочуть. Чи не через те Бог на руські землі напасті шле, аби спрямувати русичів куди треба? Як ото ратай на молодих супрягів[134]: – Цоб! Цобе! Цоб! Цобе!
Тепер ще й татари. Ті, що колись у степу руське військо мало не до ноги винищили, навесні ось Переяславську землю розорили. А де ж князі з дружинами своїми хваленими? У Чернігові полягли? То хто тепер на рать підніме сіверян, хто на чолі стане? Нема кому те вчинити… Та й запізно вже. Ти бач, татари сії не те, що половці – замість з хвоста почати, спершу голову відкусили. Все котора княжа. Досиділись русичі, мов жабенята перед вужем. Переяславську землю понищили – ніхто й не схаменувся. Чи так боявся чернігівський князь татар тих? А простолюду що діяти? Куди йому тепер поткнутись?
Хто відповість? В якій книзі те прочитаєш? І виходить тоді, Буслаю, що перед лицем зла мудрість твоя безсила, так?
Наступного дня, перед обідньою порою на плесі Ятриці[135], біля посаду, саме собою зродилося віче. Посадські прикотили чотири підводи, поставили впритул – вийшов стіл. Не слухали нікого: ні нарочитих мужів, що з купців, ні ліпших – з городських старотців. Заправляли горласті. Віче кликало княжого посадника, та сли повернулися ні з чим: боярські челядники відповіли, що Жирослав удосвіта ще подався через Лугові ворота на соколині лови й досі не повернувся.
Звістка та розбурхала віче далі нікуди. Розгубленість умить переросла в безсилу лють і вже знайшлися такі, що волали: "В татя місто[136] боярина!! " Аж раптом угледів хтось, як з Полуденних воріт виїхало зо два десятки комонних ратників із сотником на чолі та й рушили посадом до мосту через Ятрицю. Здогад, що то вже й княжа залога покидає Хоробор, зопалу кинутий кимось у натовп, миттєво підхопили десятки, а то й сотні: віче заревіло й притьмом кинулось уздовж річки навперейми воям.
– Дай дорогу! – рикнув перед мостом Любодар і двох уперіщив нагаєм так, що й одежина тріснула, мов під ножем, а самі биті, не втримавшись на ногах, впали на коліна.
– Втікаєте, вражі діти!! – над головами піднявся раптом перший кий –провісник скорої розправи.
– На поталу кидаєте! – у відчаї верескнув хтось високим голосом.
– Мовчіть, дурні! Чернь! – Любодар аж на стременах звівся: – Дозори висилаю!
– Брешеш! – закричали з натовпу. – Половина вас уже за Десною; добро підводами везли! Увесь город видів!
– По кряжі для пороків поїхали! – сотник намагався перекричати натовп. – Боронитися будемо!
Юрма шаленіла; задні за своїми ж криками Любодарових слів не чули, відтак напирали, розлючені, на передніх, аби лиш дістатись винуватців своєї безвиході.
– Втікаєте!! – знову завів хтось, уже зовсім близько.
– Жона моя з дітьми в городі! – уже ревів, зриваючи голос сотник. – Хто переполох сіятиме, сам голову зітну!
Губився в думках, як заспокоїти люд, аж доки не осяяло:
– Дайте мені на віче слово сказати!!
З лементом, а подекуди й бійками, зборище почало поволі розвертатись і посунуло назад, до возів. Любодар, опинившись зі своїми дозорцями біля них, коня не покинув, лише на стременах звівся, аби ліпше його бачили й чули.
– Підмоги нам чекати нізвідки. Уся надія на самих себе… – віче втихомирювалось і скоро залягла майже мертва тиша: шість чи сім сотень городян уже мовчки слухали сотника.
–… Від долі не сховаєшся ні в лузі, ні в лісі, ні за стінами. – Любодар уже знав, що ректиме людям. – А коли город Хоробрем зветься, та й ви усі – хороборці, то не личить нам навіть мислити про покору чи втечу. Стіни в нас міцні, люду доста – вистоїмо! Тож сотників[137] ваших збираю зараз же в дитинці: буде в мене з ними рада і кожній сотні дам свій загад! Рів маємо поглибити, з-за Десни навезти кряжі для пороків, обидва мости витягнути на берег, всі шляхи до города суцільним заступом[138] перекрити, ковалям "часнику"[139] наробити, кому потреба буде – горбуші[140] в совні[141] перекувати, коло стін вовчих[142] ям нарити, в городі ще два колодязі викопати, сіном для скота запастись і харчем для себе. І коли небайдужа вам власна доля, роботи сьогодні ж почнемо; тож беріть заступи – будемо рів копати, косим острогом кріпити! Аще ж почую, що хтось переполох чинить – прямо на місці на горло скараю!
Що здатне заспокоїти розгублених людей, котрі не придумають до якої думки їм пристати? Чийсь упевнений голос, загад на велику роботу, а ще чужа тверда рука. Вгамувалось зборище. Хоч трохи та й прояснився туман в головах і перші промені надії зблиснули крізь марево безвиході.
– Дозорці, – Любодар уже окинув оком своїх, – годі вже мишей топтать: роз'їжджайтесь! І пильнуйте мені там!
А сам, зібравши навколо себе городських та посадських сотників, рушив з ними за стіну, до дитинця.
День видався погожим, ясним, хоча й дещо вітряним, а все одно теплим для такої осінньої пори. На Ужеті від латаття вже й сліду не лишилось, під першими нічними заморозками пожухла, побуріла лепеха над водою, то тут, то там на ще зеленім килимі отави стриміли поодинокі стебла кінського щавлю з темно-рудими волотями оцвітини – луг починав потроху засинати. Збрижена грайливим вітерцем вода серед його простору була глибокого синього кольору, а там, де річечка ще тільки виривалась із затишку соснового бору, вона вилискувала темно-зеленою гладдю, по якій ніби золотом хтось сипонув: то поросле березами узлісся під Стрибожим[143] подихом втрачало своє жовто-гаряче осіннє вбрання.
Шестеро комонних, кожен з ловчим соколом на шуйці[144], тримаючись між собою відстані в десяток-другий сажнів, неспішно рухались лугом на схід. Було вже по полудні, коли стає найтепліше, і хоча сонце над бором починало котитись донизу, та все ж промені його ще ніжили шкіру останнім лагідним теплом – тим осіннім, ненав'язливим, котре ніколи не набридає, а ще коли про не таку вже й далеку зиму помислити…
Боярин Жирослав зі своїм молодшим сином Михайлом та чотирма власними сокільниками відводив душу на ловах, як робив те мало не щодня протягом кожної осені від самих жнив і до зимових снігів. Дарма, що ще вчора звістка сотника про татар вибила боярина зі звичної колії: вранці перемогла давня пристрасть – хтозна, подумав, чи будуть ще коли в його житті соколині лови? І на все махнувши рукою, таки поїхав. Соколині лови були для волостелина Хоробору тією життєвою відрадою, що чи не єдина прикрашала його "животіння" в придеснянській глушині чернігівського князівства. Моровські бояре, під самим носом у чернігівського князя сидячи, на таке нахабство нізащо не осмілились би, бо сокільництво – забава княжа, іншим до неї зась! Для боярства он яструби є, пси ловчі.
Та тут, на східній околиці князівства, куди Михайло Всеволодич один лише раз і заглянув, та й то після руїни, вчиненої Данилом з Галича, можна було дозволити собі й соколів. Правда, коли з'явився тут сотник Любодар, Жирослав Мироніжич аж ростом поменшав: а що, як донесе князеві про боярське самовілля? Та минулося – Любодар нічим, окрім ратного діла не переймався і до забави волостелина був байдужим.
Сокіл птах не простий.