Купивши його трохи більше тижня назад на київському торговищі у старого берендея, досить дешево, лише за дві гривні сріблом, він придивлявся до свого гнідого, оцінюючи його по норову, по виучці та на бігу. Колись огуз[51] Дурди так його повчав: "Ніколи не купуй рудого коня, продай вороного, найбільше піклуйся про білого, а їзди на гнідому – лише він найміцніший та найнадійніший". Молодий п'ятилітній кінь, що тільки недавно позбувся молочних зубів, був мерином – вихолощеним; трохи гарячим, трохи впертим, з чутливим норовом, майже не виїждженим – по всьому видно, що перетриманим у табуні. Паоло молодого, та ще й такого вразливого коня жалів, не даючи йому сильно томитися і не караючи за помилки чи гарячкуватість: він розумів, що потрібен час, аби обом звикнути один до одного: йому – виїздити, навчити коня, а Птахові, – таке ймення дав він коневі, – зрозуміти, що Паоло став його другом на все життя, а відтак у всьому довіритися людині.
Невиїжджений кінь, живучи в табуні, основну вагу свого тіла переносить на передні ноги, через що вони у нього постійно підігнуті в плечових суглобах, тоді, як задні, навпаки, розпрямлені, витягнені вгору. Так зручно пастися, але важко нести на собі вершника – передні ноги в такому разі швидко стомлюються, бо їх лопатки скуті, а плечові кістки відносно лопаток зігнуті в суглобах – це все одно, як людині йти гусячим кроком – навприсядки. До того ж, за звичкою, невиїжджений кінь голову тримає низько, а значить керувати ним за допомогою гнуздечки неможливо.
Коли вершник, привчивши до сідла, починає об'їжджати такого коня, то, перш за все, вчить його тримати голову досить високо, відчувати бразди і кожен порух рук вершника; передні ноги привчає випрямляти в суглобах, а задні – навпаки, в суглобах трохи згинати. Тоді рівновага зміщується назад, під сідло, а вага кінського тулуба та вершника починає рівномірно розподілятися на всі чотири ноги. З часом, в суглобах лопаток та плечей коня з'являється розкутість, м'язи передніх ніг набирають силу і тоді він стає здатним довго не стомлюючись, іти під вершником розмашистою широкою риссю.
Їхня неспішна подорож була на користь обом: вершник без поспіху займався виїздкою, а кінь, постійно перебуваючи у його владі, поступово звикав до свого господаря, з кожним днем все більше радуючи Паоло своїми успіхами у навчанні. Увесь цей час Паоло потихеньку то на кроці привчав Птаха до гнуздечки, піднімаючи коневі голову вище і поступово роблячи його слухняним і легким у руці, то на рисях, натягуючи повід та призупиняючи біг коня, змушував його переносити рівновагу свого тулуба назад, під сідло, коли той про це забував. Інколи ж, піддавши литками у кінські боки та попускаючи повід, зривав Птаха на кількасот кроків у галоп з тим, аби потроху зміцнювалися його круп та задні ноги.
Щоб добре виїздити свого коня, потрібно і досвід великий мати, і багато терпіння, а ще більше часу – літо, а то й два, навіть три, але куди йому поспішати? У гарного комонника і посередній кінь з часом стає добрим, а в поганого і найкращий псується та слабне, стаючи виснаженим.
Отак потроху, потроху, не забуваючи про Бримо, вони рухалися на схід. Шлях то віддалявся від Десни, то наближався до неї і коли сонце стояло вже над головою, правіше, сотні за півтори сажнів, зблиснула широка блакитна смуга води. З висоти коня було видно, що русло попереду дугою відходило від шляху вправо – Десна у цьому місці робила велику петлю і круча тягнулася щонайменше на півверсти вперед і стільки ж назад. Час було перепочити, скупати і попасти коня. Щоб потрапити на плес, Паоло перевів коня на крок, звернув зі шляху правіше і високим луговим різнотрав'ям, понад кручею, що поросла тут верболозом, неспішно поїхав майже у зворотньому напрямку, шукаючи прогалину серед кущів лози, аби дістатися до води.
Трави вже просохли від роси, полуденний легенький вітерець, що дув із-за Десни, не міг пробитися крізь густі верболози, тому від запаху лугових квітів тут була справжня задуха, важка та в'язка, як квітковий мед. Стрекотіли коники, гули бджоли та джмелі, ґедзі накинулися на них, немов собаки і взялися не на жарт докучати Птахові. Козуля вихопилася перед ними з кущів і високо підкидаючи своє біле, з коротким хвостиком, гузно[52], великими стрибками кинулася навтьоки. Через пташиний гамір, що лунав звідусіль, вона невчасно почула про їхнє наближення і тепер, перелякавшись, почкуріла уздовж верболозів, певно, відводячи небезпеку від свого козеняти, що мало сховатися десь тут поблизу. Інколи в кущах чути було тріск – звірина поспішала втекти подалі від непроханих гостей, що так раптово вторглися в її обитель.
Паоло вже почав жалкувати, що повернув назад, униз по течії, бо прогалини все не було і не було, а вони ж подолали чи не цілу версту, коли це ошую поміж рідкого гілля раптом стало видно жовтий пісок плесу і скоро вже знайшлася й сама прогалина, що ділила навпіл вузьку в цьому місці смугу красноталу. Плес тут був мілкий, весь у коротеньких піщаних косах, які вже проглядалися з-під води, хоча до меженю було ще щонайменше дві четверті[53].
Бримо, що з висолопленим язиком знемагав від спраги, одразу ж кинувся до води і почав жадібно хлебтати, а напившись, заходився гасати по мілководдю, намагаючись ухопити стрижів, котрі сірими блискавками носилися над водою. Знявши поклажу, сідло та збрую, напоївши прохололого Птаха та стриноживши його, Паоло пустив коня у луг пастися, Бримо наказав бути насторожі, а сам роздягнувся і почав поволі заходити у воду.
Що далі заходив він, тим швидшою ставала течія і ось уже за ногами потяглися бурунці, він ступив углиб ще два кроки а потім, викинувши вперед руки, пірнув. Йому здалося, що ще жодного разу з того часу, як покинув рідні місця, вода не була такою лагідною та привітною і жодного разу він не відчував такого задоволення від пірнання. Сильними гребками, тримаючись спочатку майже при самому дні, а потім десь у півводи, він просувався все далі і далі від правого берега, відкритими очима помічав цілі косяки риби, що втікали від нього і піддавшись якомусь отрочому настрою, не поспішав підійматися на поверхню. Аж коли йому вже зовсім забракло повітря, він, зробивши вгору три чи чотири сильних гребки, випірнув із води. До кручі протилежного берега було вже зовсім близько – хіба що сажнів зо три.
Паоло озирнувся у воді і поглянув на плес: течія знесла його на добрих сто ліктів[54] униз. І знову він з хлоп'ячим запалом, так, неначе йому було всього-навсього якихось тринадцять чи чотирнадцять зим, заходився змагатися з течією. Націлившись дістатися плесу у тому ж самому місці, в якому пірнув, він пішов затято вимахувати своїми довгими руками. І з цього змагання з рікою людина виходила переможцем. Потративши на нього нехай і вп'ятеро більше сил, аніж коли б він просто перепливав ріку, Паоло таки дістався берега у тому місці де хотів. Він виходив з Десни захекавшись, руками стираючи з обличчя та витискаючи із густого волосся воду, і вже на березі з насолодою повалився на білий, гарячий від сонця пісок.
...Ледь він провів свою п'яту весну, як Воропай – його брат, третій Жаданів син, старший від Сивера на десять зим, навчив його плавати: вивіз на довбанці на середину неширокої Ятриці та й кинув, мов те щеня, у воду. Сивер анітрохи не злякався, навпаки, із самої зими чекав з нетерплячкою – коли ж те станеться? Він бачив, як вчаться літати жовтороті ще горобенята, уперше випадаючи з рідного гнізда під заборолом частоколу, бачив, як одразу ж пливуть, потрапивши у воду, маленькі цуценята; та що там цуценята – кошенята й ті хіба ж так пливли! То чому мав боятися цього він, онук старійшини? Шубовснув у Ятрицю, наковтався, правда, трохи води, але одразу ж забовтав по-собачому руками й ногами і поплив! Підплив до човна, а Воропай ледь гребонув веслом – і знову довелося пливти навздогін: ото і вся наука була.
Зате під кінець наступного літа, вже на Коропі, видирався на похилу вербу і з висоти у добрих два сажні стрибав униз головою в темну глибоку воду протоки, аж старші від нього, отроки вже, дивувалися: от так дітисько!
До отроцтва свого він плавав мов риба – а як по-інакшому, коли ти сувир, над Десною виріс? Вони тоді, у отроцтві, тільки те й робили біля води, що змагалися: хто швидше плаває, хто далі пірнає, хто найдовше просидить під водою, дихаючи через очеретину? Або: хто зуміє з тією ж очеретиною так під водою сховатися, щоб ніхто не знайшов, скільки б не шукав? Одного разу Сивер просидів під затопленою вербою від полудня до самого смерку – так, що всі вже вирішили: потонув син старійшини! – і побігли в городище дорослим розповісти. Ґвалт здійнявся, старші брати прискочили – аж гульк! – таки випірнув, уже по темному, Сивер, обвів друзів своїх навколо пальця! Ото вже сміху було – глузувало з них усе городище...
І ще згадалося: траплялося, лежав отак, як нині, на гарячому піску Коропа, біля старого городища, а в голові – жодної думки: так добре на душі, так спокійно, світло було, що тепер аж не вірилося – невже все це він дійсно тоді відчував, нічого нині не вигадав, не приверзлося йому, не примарилося?..
На світлому, немов вигоріле під сонцем полотно, небі завмерли легенькі пухнасті хмарки. Високо-високо над Десною завис орел, трохи нижче кружляв лелека, а ще нижче, мов стріли, носилися стрижі. На душі у Паоло уперше після стількох літ поневірянь знову було так само спокійно, як тоді, в далекому отроцтві, через що йому навіть здалося – на всьому білому світі він залишився сам-один і жодної небезпеки для нього віднині просто не існує. Навіть нічні переживання відійшли кудись убік. Якби хтось спитав у нього прямо зараз: чи доводилося йому хоч один раз бути таким спокійним після втечі з городища, він би не замислюючись сказав – ні. Останні кілька літ після смерті Фрейвара він тинявся світом, як неприкаяний і йому було зовсім байдуже, проживе він ще хоча б день, чи піде на той світ ось прямо зараз. Він давно пережив усіх своїх ровесників із тих, хто трапився йому в житті, і спокійно очікував, коли прийде і його час, але до сьогодні то був спокій людини, давно приреченої на смерть, котра звиклася з цим і втомилася від життя.