Інші члени артілі поступово стали переключатися на заполювання рядків, оброблених трактором.
Через годину трактор поїхав на поля сусідньої артілі, а колгоспники решту світлового дня упорядковували ділянку з прополотими ним міжряддями. Тільки в саму спеку люди зробили коротку перерву на обід.
З роботи йшли вже у темряві. Але все одно із піснями. Щоправда, тепер репертуар складався більше з протяжних повільних мелодій.
Дійшовши до зарослої очеретом річки Томаківки, колгоспники пройшли вздовж її берега до невеликої загати, де можна було викупатися. Дружно та з радісними криками кинулися вони в теплу нічну воду, яка чудово знімала втому. Досхочу наплескавшись, щасливі артільники розійшлися по хатах: треба було виспатися перед наступним робочим днем.
Обробка землі за допомогою трактора
Крадіжка хліба уві сні
1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.
"Потрібно будь-що схопити цю кисть із ножем, потрібно схопити! – промайнуло у Петра в мозку. – Не можна дозволити їй здійснити таку брудну справу!"
Неймовірним зусиллям волі, з останніх сил хлопець підняв свою руку та спробував упіймати зап'ястя ворога. Однак власна рука майже зовсім не слухалась і рухалася напрочуд мляво, ніби в уповільненій зйомці. А тим часом лезо ножа вже почало ковзати по матерії.
"Необхідно спіймати зап'ястя – інакше кінець! Усі свої сили треба сконцентрувати на цьому зап'ясті ворога! Ще одне, останнє зусилля – і в мене вийде, – знову мелькнула в голові Петра крихка надія… – Ура! Вдалося!.. Але що це?.."
Величезна, могутня кисть Петра, ця клешня, рівної якій за силою він поки що не зустрічав у своєму житті, лапа, котра багато разів рятувала його від потенційних супротивників, показуючи мертвою хваткою марність опору, – ця кисть стала раптом по-дитячому слабкою й ватною. А ворожий ніж, ніби не помічаючи її, розрізав речовий мішок, і здоровенна, огидна чужа рука забрала його буханець, його останню надію на життя!
Петро прокинувся в холодному поті. Обома руками він чимдуж стискав речовий мішок із заповітним шматком хліба. Насамперед розв'язав мотузку, що стягувала брезент, і перевірив ще раз, чи на місці їжа.
– Слава Богу! – прошепотів хлопець.
Від серця відлягло, й тепер він міг хоч щось усвідомлювати…
Такий сон із завидною періодичністю щоночі снився в'язневі Петру вже більше місяця. Іноді по кілька разів за ніч. Його фатальний сюжет виснажував. Але з іншого боку, можливо тільки завдяки цьому сну він ще і живий: адже саме це страшне нічне видіння змушує всі залишки сил та розуму зосереджувати на мішку-рятівнику, щохвилини контролювати його.
Власне, цей сон уже двічі зливався з дійсністю, коли сусіди по вагону намагалися вночі розрізати тканину й заволодіти залишками їжі. Якимось неймовірним, надприродним чином події, що відбувалися наяву, обидва рази збігалися із сюжетом сну, втім щоразу завершуючись однаково – страшним, несамовитим ревом злодія після того, як він відчував на собі силу Петрової п'ятірні. У припадку гніву хлопець стискав зап'ястя, а потім не міг стриматися і з розмаху всаджував свій кулачище в підборіддя викрадача. Той падав без свідомості, проте залишався живим: більше двох місяців голоду та нелюдських принижень суттєво підірвали сили Петра.
До цього абсурдного потрапляння в ГУЛАГ йому ніколи не доводилося битися. І справа не в поступливому характері. Якраз навпаки: характер у Петра часом досить різкий, жорсткий та категоричний. Просто не було ідіотів, котрі бажали б випробувати на собі ведмежу силу цього богатиря.
Мабуть, він успадкував фізичні дані від своїх дідів. З одного боку, по лінії батька, це були відібрані поколіннями козацької вольниці рубаки, загартовані в постійних військових походах. З іншого ж – материнського боку – виділявся батько матері, виходець із села в російській глибинці – дід Степан. Спеціально виготовленими для нього щипцями він самотужки виймав величезні болванки з форм у ливарному цеху й отримував за цю роботу потрійну плату через те, що завдяки своїй колосальній силі, виконував норму за п'ятьох.
...
Доторкнувшись до хліба в процесі перевірки вмісту речового мішка, відчувши його приємний житній запах, Петро вже не міг стриматися. Він відламав невеликий шматочок, поклав його до рота і довго жував, намагаючись хоча б у такий спосіб обдурити хронічне почуття голоду. На короткий час це вдалося, юнак проковтнув кашку, спізнав від цього ейфорію та непомітно заснув.
Цього разу йому снилося рідне село, і він, маленький хлопчик, їде з крутої гірки на одному бракованому ковзані, випадково знайденому біля кузні. Морозний вітер та сніг ударяють в обличчя, серце заходиться від швидкості й азарту! Петрик падає в кучугуру, але підіймається, щасливий. Потім прямує до батьківського двору, заходить у хату, і бабуся дає йому запашний пиріжок із картоплею. Приємне тепло зігріває замерзлі руки, він підносить пиріжок до рота та їсть, їсть, їсть... Яка насолода!
Підсумки першого року в артілі
1930 рік, жовтень. Томаківка.
Данило сидів за колгоспними паперами. Тепер, коли закінчився сільськогосподарський сезон, прийшов час підбити перші підсумки діяльності артілі. Попри всі побоювання, можна було з упевненістю констатувати, що врожай на колгоспних полях вийшов приблизно вдвічі більшим, ніж у минулі роки. Плюс ще й площі збільшилися, вважай, удвічі.
"Все-таки механізована обробка ґрунту та спільна робота на землі – велика справа, – зробив для себе висновок бухгалтер. – Продуктивність праці зросла вчетверо!"
Він пошпурляв туди-сюди кісточки рахівниці, щось записав у зошит і замислився. Потім відсунув папери й рішуче вийшов надвір. Насамперед Данило навідався до Дмитра, який жив по сусідству.
– Збирайся, – коротко сказав він братові, – візьмемо з собою ще Василя та підемо на розмову до Івана: треба дещо обговорити.
За стурбованим виглядом Данила Дмитро зрозумів, що справа серйозна. Тому мовчки одягнувся і приєднався до брата.
Незабаром актив колгоспу був у зборі. Мужики розсілися хто де в Івановій кухні.
– Ну, кажи, що у тебе за проблеми? – почав бесіду господар будинку, звертаючись до Данила, котрий виглядав стурбованим.
– Проблеми не тільки у мене, а в нас усіх, – повідомив Данило, – я підбив підсумки діяльності нашої артілі за рік. Все начебто непогано, втім є питання щодо залишків...
– Ти ж казав, що ми повністю розрахувалися з державою, і лишилася ще сила-силенна різного зерна та інших продуктів. Зрештою я й сам це бачу: всі наші комори забиті, ще довелося і до сусідів проситись.
– Авжеж, це так; але в цьому і проблема, – погодився бухгалтер. – Насправді, такого врожаю, як цього року, ми зроду не отримували; а ще й площі збільшились. Зараз у нас є солідні запаси. Проте що з ними робити далі?
– Ти плутаєш грішне з праведним, – пожартував Василь, широко посміхаючись Данилові. – Коли є – це добре; погано – коли нема.
– Я згоден із Васильком! Ця проблема яйця виїденого не варта, – включився у дискусію Дмитро. – Вона вирішується дуже просто: залишити, скільки нам потрібно з запасом, а надлишки продати.
Чоловік поблажливо глянув на Данила, а потім, звертаючись до нього, розвів руками й посміхнувся:
– Ти завжди любиш шукати проблеми там, де їх нема. Чи по-твоєму, нам слід сидіти на нашому зерні, як собака на сіні?
Данило скривився, а Вася з Митею переглянулись і розреготалися. Справа в тому, що у сімейному колі любили періодично підсміюватися один над одним за особливі штрихи характеру. А відмітними рисами Данила, над якими всі жартували, вважалися його перестраховка й ощадливість.
– Ви можете сміятися, скільки хочете, втім я віддавати результати своєї праці за безцінь не бажаю, – огризнувся Данило.
– Сміх – сміхом, але як би потім не кусати лікті, – обсмикнув розвеселілих братів Іван, – я теж думав над цим питанням, і вважаю, що Даня має рацію. Наша улюблена держава приватну торгівлю заборонила, а сама ціни встановила нікчемні...
– Саме так! – зрадів Данило появі однодумця. – Продати державі ми можемо, однак потім на ці гроші навіть половини проданого зерна не купимо. А раптом наступного року неврожай!? Що здаватимемо в рахунок зернопоставок?
Данило (початок 1930-х років)
– Мабуть, у твоїх міркуваннях є раціональне зерно, – погодився Василь, розкинувши мізками. – Зараз люди бояться торгувати зерном навіть за ціною втричі дорожчою за державну; так що продати надлишки нині можливо хіба що державі за безцінь. Водночас якщо ми наступного року не зможемо виконати доведений згори план, то ризикуємо підпасти під примусові реквізиції.
– А можуть згадати і про розкуркулювання "куркулів, котрі зачаїлися", – доповнив думку брата Іван, впритул дивлячись Василеві в очі та ніби натякаючи на зовсім недавнє зарахування його до "ліквідованого класу".
– Чекайте, чекайте, – зауважив Дмитро, який досить довго мовчав, – а де ви збираєтеся зберігати таку прірву зерна й інших продуктів?
– До речі, хороше питання, – задумався Іван, – все це поки що лежить абиде. Але з дня на день можуть піти дощі, а за місяць-другий – сніг і морози. Плюс миші та щури...
– Так, якщо не знайдемо підходящих сховищ – урожай може пропасти, – підтримав думки братів Василь.
– Потрібно провести інвентаризацію наявних комор і підрахувати, скільки чого ми можемо в них розмістити. А для всього, що не вміститься – треба будувати нові склади, – Данило, як завжди, підійшов до питання з бухгалтерської точки зору.
– А я якусь частину зерна взагалі закопав би на чорний день, – обережно вставив Василь.
– І котів треба десь роздобути; нехай стережуть припаси від гризунів, – уніс свою пропозицію Дмитро.
– Ну, оце вже державний підхід, – широко посміхаючись, з'язвив Данило, задоволений результатом розмови.
– На тому й зупинимося, – підвів риску старший брат і за сумісництвом голова артілі.
Увесь наступний місяць головною турботою колгоспників було будівництво сховищ та їхнє заповнення зібраним урожаєм.
Арештанти в дорозі
1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.
Вагон-теплушку страшенно торгнуло, щось заскрипіло.