— Казав я, що не треба духовника…
— Пусте! — закликав Спаццо. — Хтось іде, то певне. Коні не знають, хто се, то й бояться. Якщо навіть такий віслюк, як Груотгер…
Звенькіт пущеної тятиви та свист стріли перервали йому, а вслід за сим повалився короткий, грубий Спаццо на землю. Намість слів струя крови бухнула йому з рота, набіглі кров'ю очі наче бажали вискочити з оправи, ноги, наче хвіст витяганої з води щуки, раз у раз били землю, судорожно корчилися руки, ніби кігті грабіжної птиці. Відрухово, з окликом перераження побігли оба товариші до конаючого, та за першою надлетіла друга стріла. Інго заточився і впав на тіло конаючого, обливаючи його своєю кров'ю. Груотгер спинився, добув широкого меча і кинувся взад глядіти догідного місця до оборони або дороги до втечі.
— За проклятий скарб Нібелунгів, за золоті персні гинуть герої, великани, карлики, демони й боги. Якщо така судьба… Гей! — гукнув. — Виходи, клятий вороже, виходи, трусе! Нехай зміряюся…
Зашуміло важке ясенове ратище, і, влучений з усього розмаху у груди, гепнув собою об землю. Через хвилю двигалися ще його члени, судорожно, безцільно, але устали, а пітьма смерти закрила і йому очі.
З поблизьких корчів вискочило трьох мужів у нашиваних міддю та крицею каптанах з луками в руках і стало вмить притягати скрині до вогню…
— Ламай скриню, Кулику! — хрипів якийсь голос чужим, варязьким наголосом. — Понюхаймо сього несамовитого золота, швидше, швидше, Богдаре!.. Гей, а се що?
Нелюдський крик, наче з нідра пекла, залунав нагло довкола, і з десяток чорних постатей вмить покрило собою трьох убійників. Одначе нападені не були монастирськими прислужниками. Вмить забряжчала збруя, почулися оклики скаженого гніву борців, метушня, далі гомін глухих ударів по неослоненому тілу, вкінці зойки, хлюпання крови під ногами та жалібне скавуління про пощаду…
А тоді ясне червоняве світло бухнуло снопом із-за колиби. Тріск підпаленого вмілою рукою ріща глушив слова, та зате блеск освічував ярко усю дію. Біля вогню валялися застиглі вже три тіла пахолків, дещо далі, біля самої колиби, конали Гунберн та Кулик у чорно-червоних калюжах. Біля них крутилися вижняни з кривавими мечами та гляділи ще когось. При вході у найяркішому сяеві вогню стояла висока, худорлява стать Бово зі скривленим лицем та піднятими вгору руками.
— Де ж третій? їх трьох було! — гукали вижняни, ослонюючи очі від наглого блиску.
— А ось він, убійник, грабіжник, диявол!
Бово показував рукою наперед себе по ту сторону ватри.
А там стояв, похилений над скринею, Богдар з топором в руці, біля нього, застромлене в землю, стриміло криваве ратище. Наче непритомний, стояв боярин над напіввиломаною скринею, жаждучи захопити хоч жменю сього кривавого, а життя даючого металу…
— Богдар, Богдар із Вижні! Боярин! — заверещали всі враз.
Богдар кинув топір, випрямився, і нагло у його широко розплющених очах яркіше від блиску вогню зарисувалося все: копа, поток, розграблення майна, сором, втеча і злидні…
З ревом звірини, яку витравлюють з леговища злючі собаки, боярин підняв руки горі, відвернувся й одним скоком щез у гущавині.
IX. Хто ж убивця?
Прожогом кинувся Бово до скринь, які щойно видерли з рук грабіжника. Кількома ударами сокири відбили парубки віка, і монах став гарячково порпатися у їх змістові: чаші, монстранції, сріблом та міддю ковані книги з ланцами, якими приковувано до пультів се безцінне добро, дальматики, альби, кадильниці, дзвінки, свічники, ікони, жезло та хрест опата — все те, наче пестрий взірець, устелило землю та меркотіло у миготливому блиску полум'я. Та Бово глядів далі невтомимо, завзято; руки тряслися, уста дрожали, наче від здержуваного плачу, холодний піт заливав чоло… Грошей не було!
Встав та блудним зором обкинув довкола стоячих парубків. Вони з острахом та пошаною гляділи на власника багатства і не розуміли зовсім, чому він, намість радіти відзисканим добром, дрожить та дратується. А Бово схилився над трьома побитими пахолками.
— Се Спаццо, — говорив півголосом, — се Інго… а ось Груотгер… Де брат Климент? — спитав нагло окружаючих.
— Який Климент? Тут такого нема! — відповіли парубки.
— А ось сей… брат он того! — показав рукою у сторону, де щез у гущавині Богдар.
— Томир, певно? — догадався дехто. — Він, певно, спить у дворищі, йому ніяке діло до Богдарового злочину. Він щойно приїхав із Заходу.
— Саме тому!.. — начав Бово, але прикусив уста й замовк.
Небезпечно було, бач, визивати перед громаду Томира, якщо він сам сього не бажав. А, видко, не бажав, бо не було його тут, хотяй обіцяв був явитися… Страшне підозріння зродилося нагло в душі монаха: ану ж Климент післав утвар у Чортів Яр, укравши наперед гроші? Ба, але як?.. А може, Зденко? Богдар не має їх, то певне! Інакше не зрадився б був перед громадою… Він не знав навіть, де гроші… Се знали тільки Зденко і Климент… А як так…
Укляк при побитих, та ні в одному не дослухався відгуку життя. Тоді здобувся на геройське діло. Мимо роздратування, яке межувало з крайньою розпукою, підняв руки горі і став молитися за упокій погибших та дрижачим фальшивим голосом завів: Requiem aeternam![13]
Вижняни бачили, як він хрестив себе та небіжчиків, і вмить поклякали і собі, як велів піп Кипріян при Богослуженні. Однаково не розуміли вони ні того, ні другого, тому тільки з признанням кивали головами, доки не встав монах та не став збирати скарбів у скрині.
— Чи завезти тобі отсе у твою пустиню? — спитав орудар Бугрія.
— Так! — наче зі сну збудився Бово. — Везіть! А й сих не забудьте! Коли будете хоронити, поставте їм хрест, а я прочитаю молитву…
— А твоє добро усе найшлося?
— Моє добро? Ох, се добро святої римської… Так, воно все вкупі! Щира вам подяка, люди, за поміч! Нема в мене гроша заплатити вам, але Отець Небесний…
— За злодія не платять у нас, Бово, — засміявся орудар, — а платять злодієві! Побачиш на копі…
Копа не зібралася, одначе, слідуючої днини. Бугрій розіслав вправді післанців по всіх дворищах волости, але деякі з них лежали й на милю від його посілля, то й не поспіли начас. Коло полудня щойно стали з'їздитися візвані — хто пішки, хто верхом, але всі зі збруєю. Піп Кипріян прочитав молитву, а в круг мужів вступив Бово. Ледве, одначе, начав говорити, коли надбігли пастухи з криком, що у лісі найдено вбитого мужа та ще й із конем. Чоловік мав рану відзаду під лівою лопаткою, а кінь зломану ногу та підрізане горло. Видко, хтось дорізав товарину, щоби не мучилася.
Зашуміло у зборі.
— Їдьмо туди! — загула громада, як один муж.
Бово сів на коня і з Бугрієм та всіма зібраними поїхав за пастухами. Без труду пізнав Зденка, але аж тепер не знав уже зовсім, що думати про те все. Діло плуталося. Яким світом найшовся Зденко тут о чверть милі від дороги? Хто заколов його і зарізав коня? А далі, чи Зденко мав при собі гроші, чи ні? На се могли дати відповідь чотири пари уст, та всі вони були холодні, мертві. Одежа Зденка була подерта, замарана піском та кров'ю, а кінь потерпів чимало від терня та сухих гілок. Зате не слідно було боротьби. Смерть захопила їздця нечайно…
"Він спішився, — думав Бово, — але зачім?.. Невже ж він сам гадав украсти гроші? А може, він тікав від пахолків, які загарбали скарб, а його вбили отут?.. Ба, вони не тікали б у Вижню, а на захід!.. Зденка вбив хтось другий і, видко, недарма!.. Томир!.." — лискавкою прошибла гадка стомлений мізок аскета, і вмить безнадійна розпука обхопила його чорним крилом. На вірности сього варвара спочивала уся горда будівля цісарських, великокняжих і його власних замислів. Тепер основа розсувається… Пропали монастир, кріпости, опацтво… Страшний, богопротивний та богохульний проклін, якого не постидався б й італійський осляр, вирвався з уст аскета. Вмить збудився в ньому чоловік. П'ястуки затиснулися туго довкола палиці, з якою не розставався звичайно. Останки крови скрасили лице багром, заскреготали зуби.
— Пожди, собако! — проворчав. — Найду я тебе й під землею!
Тим часом копа забрала небіжчика і попрямувала у Вижню. Сонце вже сідало, коли юрба виповнила собою майдан дворища. Старий Рост, блідий, як труп, сумний та збентежений, розпитував кого попало про діло. Всі в один голос відповідали, що боярин злочинець та що суд має відбутися над ним та його майном.
Аж ось із дворища вийшов Томир у багатому каптані Богдара поверх дротяної сорочки, зі соболевою шапкою на голові та з мечем при боці.
Він низько поклонився громаді і перехрестився тричі на хрест, який подав йому отець Кипріян. Та в сю мить почув, що на ньому спочили очі тигра, льва або другого якого злюки, повні їди, злости, ненависти. Він відчув їх, як удар руки, а коли оглянувся, побачив патера Бово, що стояв із Бугріем перед громадою. Усміхнувся холодно.
— Привіт вам, славна громадо! Вибачайте, що не вийшов назустріч, що не вітаю хлібом-сіллю та солодким медом, але я, бач, щойно від трьох днів господарем…
— Не на гостину приходить до тебе копа, боярине, — відповів піп Кипріян, — а на суд!
— На суд! На суд! — загуділо у громаді.
— Тож творіть його по закону Божому і людському. Я з вами цілував хрест, то й спільно поглядимо правди і кари.
Бугрій по закону обняв провід та поставив перш усього питання:
— Чия правда?
— Бово, чужинця! — відповіли всі.
— А чия вина?
— Богдара, боярина!
— Так ми ось у його дворищі. Розказуй, Бово, хай правда йде наверх у громаді!
Удруге став розказувати Бово. Він запинювався і промовчував усе, що відносилося до замислів Болеслава і Регінгарда, та в міру сього, як поступав, з'ясовував собі, що сей Томир, на якого ось падало його страшне підозріння, одним словом може обезсилити його виводи, а його самого видати тивунові у Перемишлі… Ту саму гадку прочитав він у усміхнених очах Томира, який живо розмовляв із попом.
"Горе! — погадав монах. — Так само щиро говорив він недавно зі мною. Та тоді хрестився ще цілою рукою, а тепер — трьома пальцями та цілує єретицький хрест… Сатана!"
— Чи вже все сказав ти копі? — спитав Бугрій, коли Бово замовк.
— Усе! Всі бачили Богдара з сокирою в руці. Його вина, а моє право ясне.
— Його вина — так. Хто, одначе, ручається за твоє право? — спитав Бугрій.
— Я! — підняв руку Томир.
— Брат виновника? Як же се? — здивувалася громада.
— Брат братом, а правда правдою! — пояснив боярин.