Тоді Петро на чолі групи томаківських хлопців прибув у цей населений пункт на день народження Люди, мабуть, найкрасивішої дівчини з тих, кого він знав. Хлопці та дівчата прийшли з подарунком, патефоном та квітами. Проте місцевим хлопцям це не сподобалося. Назрівав конфлікт. І тут Петро запропонував вирішити проблему полюбовно: якщо найсильніший хлопець із Катьощиного перетягне його хоча б однією рукою – він разом зі своїми друзями піде, а якщо ні – залишиться святкувати разом з усіма, й інцидент вважатиметься вичерпаним. Так і зробили… В результаті загального святкування хлопці зі сусідніх населених пунктів надовго стали найкращими друзями, а Люда – подругою Петра.
Так ось, серед Катьощинських хлопців був тоді щупленький хлопчик. Він навчався у Томаківській школі, але був молодший на кілька років. І хоча впізнати його у бравому співробітнику НКВС було тепер складно, але це був саме він: саме його специфічні характерні рухи та оригінальний тембр голосу пробудили у мозку Петра далекі спогади. Невелике зусилля – і свідомість видобула зі своїх анналів ім'я знайомого – Андрій.
– Наступний! – голос єфрейтора долинув до охопленого спогадами Петра ніби з космосу, а легенький поштовх товариша, що стояв за спиною, вивів зі стану задумливості.
– Прізвище! – продовжив єфрейтор.
– Шабля! – повідомив на ходу Петро і зупинився біля столу, чекаючи наступної команди.
Боковим зором він помітив, що Андрій почав переминатися з ноги на ногу, внаслідок чого перемістився трохи вперед і таким чином виявився зовсім поруч. Петро глянув на знайомого і натрапив на жорсткі, колючі очі.
– Є, – констатував єфрейтор. – Якщо здоровий – праворуч, хворий – ліворуч.
Петро хотів було зробити крок ліворуч, але в цей момент Андрій якось незручно потягнувся і його гвинтівка, що стояла прикладом на землі, багнетом перегородила пряму дорогу. Щоб обійти перешкоду, Петро озирнувся і спробував зробити крок вліво-назад. Але не встиг. Потужний удар приклада врізався у його плече, відкинувши на кілька метрів праворуч.
– Дивись, куди йдеш! – Андрій вибухнув гучними прокльонами та матюками. Він підбіг до Петра, що розпластався на землі, пнув його носаком, продовжуючи кричати, нахилився і потягнув за одяг, ніби бажаючи змусити якнайшвидше підвестися. – Вправо! – пошепки-швидко випалив Андрій, коли його обличчя опинилося неподалік Петіного вуха. А Петро навіть і не зрозумів, чи справді з вуст знайомого вирвалося це слово, чи йому це тільки здалося і товариш просто незграбно фиркнув. – Вставай, сволото! – голосно закричав Андрій і ще раз штовхнув Петра, який підіймався, прикладом праворуч. І знову Петро опинився на землі. А знайомий майже відразу ж знову вибухнув добірними російськими матюками.
Петя ніяк не міг збагнути того, що відбувається. Піднімаючись із землі, він гарячково розмірковував, що робити.
"Чому Андрій раптом напав на мене? Невже зачаїв образу за той день народження Люди? Чи справа в іншому?" – низка запитань блискавкою промайнула в голові Петра.
Встаючи, він миттю пригадав ті моменти, коли стикався з Андрієм: мабуть, той ставився до нього досить добре. Кілька разів Петро навіть підозрював, що потай Андрій сприймає його як кумира. Такий здогад тоді лестив самолюбству успішного на всіх життєвих фронтах Петі. Але що трапилося тепер?
"А можливо, Андрій справді промовив те слово-примару "Вправо!"? Якщо так, то все стає на свої місця – він усіма засобами намагається направити мене саме у правий бік", – подумки аналізував Петро. Він обтрусив пилюку з одягу, подивився на Андрія: той ледь помітним рухом очей і голови вказав на групу, що збиралася праворуч. Коли Петя зробив рішучий крок у праву сторону, в очах Андрія він помітив знайомий, хоч і призабутий, вираз тихого захоплення, змішаного з радістю.
Як не важко було усвідомлювати, що попереду черговий, ще виснажливіший етап, що він, зрештою, сам вибрав цей шлях, відмовився від можливості їхати поїздом, Петро не став скиглити й жаліти себе. Рішення було прийнято, і він приступив до його виконання.
– Громадяни ув'язнені, в колону по два шикуйся! – після завершення групування, роздачі провіанту та термінового оформлення мінімальної кількості документів, сержант держбезпеки Ароськін давав ввідну своїй істотно поріділій групі. – Прискореним кроком... руш!
Слово "прискореним" явно було зайвим, адже виконати цю частину команди люди не могли в принципі. Це розумів і сам сержант. Але якщо завдяки цьому слову група прийде до місця призначення хоча б на 5 хвилин швидше, він, як істукан, повторюватиме й повторюватиме його: адже якщо німці прорвали оборону, то лік зараз іде на хвилини.
Вирушили в дорогу. Ароськін внутрішньо підстебнув себе, прискорив крок, своїм прикладом намагаючись надихнути підопічних. На ходу він заплющив очі і в уяві тут же проступили обриси капітана держбезпеки, який давав останні вказівки:
"У разі загрози попадання в полон наказую всіх етапованих розстріляти".
Сержант не був певен, чи зможе він виконати цю останню, тільки йому відому частину наказу високопоставленого офіцера НКВС.
Першу пару кілометрів було майже пройдено, коли з боку станції до етапу долинули кілька гвинтівкових залпів. Це спрацювала жорстока логіка війни – витрачати безцінне місце у вагонах на хворих зеків було недозволеною розкішшю. Тим більше не можна було залишати ворогів народу живими. Адже зрадники Батьківщини та дворушники можуть відразу перекинутися до ворога.
Ув'язнені в колоні переглянулися.
– Дякую за життя, Андрію, – ледве чутно промовив Петро.
На його очах проступили сльози, але він узяв себе в руки і попрямував з іще більшою завзятістю.
Веселий комендант
1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.
Украй змучені тижневим етапом по спекотному безводному степу, зголоднілі ув'язнені нарешті наблизилися до Гуляйполя, одного з вузлових населених пунктів, намічених як можливе місце отримання подальших інструкцій. Сержант держбезпеки Ароськін, навчений гірким досвідом метань та поневірянь у пошуках допомоги, повів людей прямо на залізничну станцію. Для себе він уяснив, що в критичній ситуації, яка завжди складається у прифронтовій зоні, саме на станціях зосереджуються ключові представники влади, саме тут приймаються основні рішення, які можуть суттєво вплинути на ефективність виконання поставленого перед ним завдання.
Як виявилося, прийнята тактика була вірною. Хоча керівники військових, партійних та радянських органів у момент прибуття групи не перебували на території станції, але дані ними стратегічні вказівки чітко виконувалися військовим комендантом.
Цей постійно усміхнений чоловік середнього зросту і середніх років невтомно курсував по станційних об'єктах, на ходу вирішуючи проблеми, організовуючи навантажувально-розвантажувальні роботи, контролюючи дії підлеглих. Пересувався він теж у середньому темпі, але завдяки своїй вродженій схильності до раціоналізму, прораховував ситуацію на кілька кроків наперед і постійно примудрявся опинятися саме там, де був найбільш затребуваним.
– Краще погано їхати, ніж добре йти?! – з гумором промовив комендант у відповідь на слізне прохання Ароськіна хоч якось посприяти перекиданню ув'язнених у тил.
Він витримав паузу, прикидаючи в думці варіанти, а потім запропонував:
– Приблизно за годину тут має бути поїзд на Харків. У ньому два вагони із зеками. Вони переповнені, під зав'язку – понад 400 людей. Якщо зумієш запхати туди ж іще й своїх – я не заперечуватиму. Документи оформимо швидко. А супроводжуючі можуть розміститись у вагоні охорони.
Відповідальний за рух станцією оцінююче глянув на сержанта держбезпеки. Та Ароськін спочатку не повірив своїм вухам: так багато відмов він вислухав останнім часом. У перші секунди сержант навіть упав у якийсь ступор, але потім швидко схаменувся і почав гарячково розмірковувати.
"Невже пощастило? Хоч би не зірвалося!" – мовчки радів він, намагаючись ні словом, ні жестом не сполохати таку несподівану удачу, яка щойно на нього звалилася.
– Якої нашій групі дотримуватись процедури? – обережно запитав Ароськін і завмер в очікуванні.
– Залягти в посадці біля лівого краю станції, – серйозно відчеканив військовий комендант, – замаскуватися, щоб очі мої вас не бачили на платформах.
Він не зміг утриматися від легкого розіграшу, потім не витерпів і пирснув зі сміху, підморгнув оторопілому сержанту держбезпеки і розреготався. Розгублений Ароськін тільки інтенсивно блимав, не в змозі промовити жодного слова.
– Коли під'їжджатиме ваш поїзд, я дам знати, – заспокоївшись, уже серйозно і діловито пояснив комендант. – Тоді вишикуйтеся на пероні компактною колоною, не довшою за 50 метрів, і чекайте моєї команди. Ваше завдання – силами своєї охорони забезпечити завантаження ув'язнених у вагони. А поки що – давайте документи: мої люди візьмуть на себе паперові формальності.
Він прийняв від сержанта папку і знову посміхнувся у передчутті процедури загрузки цієї групи.
– Хоч не пишно, та затишно! – у тому ж своєму грайливому стилі, ще раз підморгнувши, підсумував комендант, потис руку Ароськіну і продовжив намотувати кола по території.
Вірш
1925 рік, жовтень. Томаківка.
Так склалося, що Данило Шабля зі сім'єю в 1925 році жили порівняно непогано. Данило влаштувався на державну службу, де регулярно отримував заробітну плату та продовольчі пайки. Теща продовжувала працювати кухарем у лікарняній їдальні. А дружина Марія вела домашнє господарство та підробляла шиттям.
Єдиний син Петя, якому виповнилося п'ять років, ріс здоровим хлопцем. Полишений на самого себе, він цілими днями ошивався на вулиці, де грався в компанії таких самих, як він, шибеників.
А ось молодшому братові Данила пощастило менше: у його сім'ї було троє дітей, але ніхто з дорослих не мав постійної роботи, а тому сім'я жила надголодь; до того ж, старший 8-річний син Коля постійно хворів. Бажаючи хоча б чимось допомогти братові, Данило взяв Колю до себе. Петя з Колею якось одразу зійшлися характерами і душі одне в одному не чули. Незважаючи на пристойну різницю у віці, вони були на рівних, оскільки Петя компенсував брак досвіду активною життєвою позицією, невгамовним темпераментом і гострим розумом.
Цієї осені Коля пішов навчатися до школи, а тому цілісінькими вечорами просиджував за букварем і арифметикою, що страшно не подобалося непосидющому Петрикові, який звик проводити вечірній час за іграми з двоюрідним братом.
– Коленько, що сьогодні задали читати? – ласкаво, але наполегливо запитала Марія, легенько тріпаючи хлопця за пишну шевелюру.
Сама неписьменна, але по-селянськи кмітлива, жінка розуміла, що хворобливому Колі просто необхідно освоїти науки зі суто меркантильних міркувань: так йому можна буде надалі хоч якось заробити на життя.