Окрім того, цьому щасливцеві "упала з неба нова ласка" — якось їхав хутором молодий панок (звичайно ліберальний народник!) і дав пораду, як треба правильно господарювати, щоб жити в щасті й достатку. Згідно з рецептами панка — пропагандиста "міщансько-соціалістичних ідей" — Чепіженки почали вести "гуртове" господарство — і стало їм "навіки добре", "і скотинки побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили..." Перестали Чепіженки й горілку пити, й сваритися та лаятися, почали їх люди шанувати та незлобиво дражнити "гуртовиками".
Як автор оповідання "Стельмахи" Кониський нічим істотно не відрізнявся від тих "друзів народу", які, закриваючи очі на класовий антагонізм тогочасного суспільного життя, у всі сурми сурмили про потребу заведення на селі "гуртових господарств", "артілей", "спілок" тощо.
Наполегливо пропаговані Кониським ліберально-народницькі й українофільські ідеї знайшли своєрідний синтез в його романі-хроніці "Грішники". У початкових розділах письменник малює безвідрадні картини економічного занепаду, в якому опинилося село Варварівка. Не дочекавшись "слушного часу", безземельні варварівці існують з того, що орендують землю в поміщиці Пащенківни, але збирають злиденний урожай, з року в рік не мають чим сплачувати оренду, вкрай зубожіють. Та катастрофи, з волі автора, не відбувається, оскільки у варварівців є "праведна душа" Артем Пригара — поміщик-ліберал і "свідомий син України", власне — українофільствуючий "друг народу", який хоче працювати "по спроможності, де можна і як можна на користь рідному краю і народові". Він переймається горем нужденних варварівців, відстрочує їх борги, ставить собі за мету допомогти цим злидарям "вийти на ліпшу стежку побуту економічного". Знайшовши, що віддача варварівцям власних півтори тисячі десятин не є найкращим варіантом, Пригара виїздить до Петербурга, щоб зустрітися з своєю хрещеницею Антоніною Пащенківною і вмовити її за доступну ціну продати варварівцям триста десятин землі. Хоч Пащенківна людина егоїстична, позбавлена любові до рідного краю, будь-якого інтересу до тих, чиєю працею вона живе, Пригарі порівняно легко вдається витягти свою хрещеницю з "атмосфери егоїзму", розворушити в ній "патріотично-демократичні почуття", прищепити їй "український народно-національний ідеал", свідомість того, що настав час всім українським панам — цим "великим грішникам перед рідним краєм, перед рідним народом" — покаятися, визнати "свої національно-народні гріхи" і спокутувати їх. Отож Пащенківна під впливом Пригари дуже швидко перевиховується і дарує триста десятин землі зовсім не відомим їй варварівцям.
Так легко розв'язавши "земельне питання", як і всі інші конфлікти, автор закінчує роман ідилією: через три роки злиденна Варварівка змінилася до невпізнання, має святковий вигляд: варварівці вже не скніють у голоді й холоді, а живуть по-людськи, гуртом орють, сіють, жнуть і молотять.
Перед нами напрочуд виразна картинка "міщанського соціалізму", по-маніловськи сконструйованого устрою, де і вовки залишаються ситими і вівці цілими.
Кониський не розумів корінних причин народного горя в буржуазно-поміщицькому суспільстві і не приймав революційних способів перетворення цього несправедливого соціального ладу, був типовим ліберальним народником. Як письменникові йому дуже шкодило й те, що він спрощено уявляв завданняхудожньої літератури, власне, художності надавав другорядного значення, висуваючи на передній план пропаганду ідей.
Лише тоді, коли письменник виходив не з наперед заданої тези, а із спостережених у житті явищ і фактів, осмислював їх як тверезий художник, з-під його пера з'являлися твори, позначені реалізмом, демократичними тенденціями. Можна цілком погодитися з І. Франком, який з великого творчого доробку Кониського-прозаїка на перше місце ставив оповідання "з українського народного життя", вважав їх "артистично найціннішими", такими, що були "все-таки вищі від більшої часті того, що продукувалося у нас у Галичині" ,
Відображенню народного життя Кониський присвятив кілька десятків оповідань, які своїми темами помітно розширили рамки української прози 60— 90-х років. У них розкриваються разючі картини селянських злиднів ("Чи злочинець, чи недужий"), важка доля жінки-трудівниці ("Наймичка", "Хоча б була постаті дожала!", "За плахту"). Ці твори відзначаються соціально-критичним спрямуванням, гуманним ставленням до "маленьких людей", доля яких часто закінчується трагічно: на п'ятнадцять років каторги засуджено селянина Шелеста, що заподіяв смерть рідній дитині, не бажаючи, аби вона так тяжко страждала, як страждав він сам — останній злидень, невиплатний боржник ("Чи злочинець, чи недужий"); смертю закінчується мученицьке життя безробітної Стехи, яка нічим не могла зарадити опухлим з голоду чолові-кові-каліці та маленькому синові ("Наймичка"); бідна німа Настя продає своє єдине добро — телицю, щоб поховати чоловіка, а потім в розпачі топиться в колодязі ("Хоча б була постаті дожала!"). Перше з названих оповідань дістало позитивну оцінку І. Нечуя-Левицького, який писав авторові: "От і я недавно прочитав Вашу повістку "Чи недужий...", і вона мені дуже сподобалась. Ваш талант вже зовсім розвився. Оповідання чудове, щодо стилю — дуже гладеньке і читається з великим смаком" .
У дусі вимог критичного реалізму написане оповідання "Козарський ланок", де показано ряд типових явищ з життя пореформеного села, розкрито два його соціально протилежні полюси, представлені, з одного боку, образом зажерливого попа й полщійного донощика Гречаного, а з другого — образом селянина-протестанта Олешка. Не примиренням ворогуючих сторін, а картиною стихійної помсти закінчується цей твір: селянин Олешко, землю якого загарбав піп-жмикрут, спалює його дворище.
Під назвою "Спокуслива нива" це оповідання 1900 р. передруковано в третьому томі зібрання творів Кониського. До речі, цензура у висновку про цей твір зазначала, що автор "в весьма непривлекательных красках выставил сельськое начальство", а також "местного священника, прибегающего из корыстных целей ко всякой неправде и даже клевете" . Хоч оповщання, зрештою, й пройшло цензурні рогатки, але в ньому було знято соціально гострі епізоди та фінальну сцену пожежі.
Не була чужою Кониському й здорова традиція критичного реалізмувідображати "темні сторони" народного життя, риси відсталості в свідомості й побуті селянства. В його нарисовому оповіданні "Завертка" правдиво показано темноту і забобонність селян, їх безсилля перед стихійними силами природи, намагання приборкати ці сили різними замовляннями, молитвами і чаклунством. Проти тих наївних романтиків, які в житті пореформеного села ладні були шукати ідилію, рафіновану моральність, спрямоване одне з кращих оповідань Кониського "Народна педагогія". У центрі уваги тут — селянські діти. В тому, як вони бавляться, які влаштовують ігри, чітко проявляється дійсність, що оточує дітей, той "оригінал", що стає для них об'єктом ігрового "передражнювання". А "передражнюють" вони відворотні явища. Майстерною рукою відтворено сцену цілого дитячого "спектаклю", в якому "суддя" судить пійманого на порубці лісу "злодія", віддає його спочатку "до двору", а потім для хльости "становому". З багатого підтексту оповідання виразно видно, що причиною безрадісного, антипедагогічного побуту селянських дітей була сумна соціальна дійсність.
Об'єктом критичного зображення для Кониського часто служили явища й типи, породжені капіталізмом. Як непереможна в буржуазному суспільстві влада грошей підкоряє собі людей, калічить їх морально, розвиває потворну пристрасть до наживи, збагачення, показано в оповіданнях "Бабуся Хари-тина", "У тісної баби", "Баба Явдоха".
Глибше ця тема розроблена Кониським в оповіданні "Наввипередки". Залізна руда, видобуток якої має принести мільйони,— таким є той головний об'єкт, до якого "наввипередки" кидаються українські буржуйчики. Банковий "туз" Вакуленко-Трегубенко, урядовець і землевласник Ворона, гірничий інженер Летючий ведуть між собою запеклу конкурентну боротьбу, разом З іноплеменною буржуазією організовують акціонерні товариства, будують заводи, мріють про "свій Кривий Ріг".
Тут уже в образі інтелігентів постають не ідеалізовані автором "друзі народу" з середовища заможних суспільних верств (як це було в "Семені Жуку...", "Грішниках", "Стельмахах" та ін.), а п'явки народні, хижі набувачі багатства, капіталісти. Як про оповідання "Наввипередки", так і про оповідання "Козарський ланок" дореволюційний критик висловлював слушну думку: в обох цих творах Кониського, на відміну від його більших повістей і хронік, "тенденція насувається сама собою", насувається тому, що "саме списування економічного визискування мужиків інтелігентами — значиться, спритними людьми — промовляє за визискуваними" .
Реалізм, відсутність нав'язливої авторської тенденції властивий і ряду оповідань Кониського, присвячених різночинній інтелігенції. Кращим серед них є етюд "Антін Калина", що його І. Франко поставив на перше місце серед оповідань, друкованих Кониським у "Світі", про всі ж ці твори сказав, що вони "визначалися добрим літературним обробленням ". На фоні урядової реакції 60-х років постає образ покараного адміністративним засланням інтелігента, його страчене життя. Єдиною провиною Антона Калини, який довгі роки перебував "в местах не столь отдаленных", підірвав здоров'я, втратив близьких, було його прізвище, що його царські тюремщики сплутали з прізвищем одного "государственного преступника". В окремих епізодах цього оповідання, передусім тих, що малюють адміністративне заслання Антона Калини, виразно відчутні елементи автобіографізму. Автобіографічний характер має нарис "Пригоди в дорозі". В ньому відтворено суспільну атмосферу напередодні польського повстання 1863 р., з дошкульним гумором показано охоронні заходи прислужників царизму.
Різні сумні історії з життя народних учителів, зневажених і принижених, переслідуваних жандармами, попами, старшинами, розкриває письменник в оповіданнях "Чотири вечері", "Непримиренна". Хвилюючим є оповідання "Сестра-жалібниця", в якому з щирою симпатією змальовано образ непримітної героїні — медичної сестри Ніни Григорівни Маківки.