В українському літературному процесі другої половини XIX ст. активно працював Олександр Якович Кониський, письменник різнобічного обдаровання, яскраво вираженої громадянської позиції. Тогочасна критика висловлювала різні, часом зовсім протилежні думки про його твори. Так Б. Грінченко у своїй полеміці з М. Драгомановим вводив Кониського-белетриста майже в ранг класиків, ставив його поряд з І. Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним. З свого боку М. Драгоманов хоч і визнавав певні літературні заслуги Кониського, передусім його публіцистичні виступи в російській пресі, відмовляв йому в белетристичному таланті Все це, звичайно, були крайнощі, немалою мірою зумовлені духом гострої полеміки. Не випадково ж з оцінкою Драгоманова щодо Кониського-белетриста не погодилася Леся Українка.
До визначення особливостей і міри таланту Кониського, а водночас і його місця в історії української літератури, зокрема прози, найоб'єктивніше підійшов І. Франко. Оглядаючи українську прозу 70—90-х років, виділяючи за силою таланту Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, І. Франко писав: "Обік сих двох письменників з великим епічним талантом висунувся в тих часах наперед, особливо в Галичині, Олександер Кониський. Талант без порівняння менший від обох попередніх, не глибокий, але незвичайно рухливий і ріжносторонній, він мав у Галичині далеко більше впливу від обох попередніх письменників"
Конкретизуючи таку рису таланту Кониського, як різносторонність, І. Франко вказував, що письменник "в потребі умів бути і новелістом, і повістярем, і драматиком, і поетом, і публіцистом, і сатириком, і істориком літератури, і критиком, і популяризатором потрібних відомостей" . Від себе додамо, що він був ще й перекладачем (переклав на українську мову майже всю прозу Шевченка, ряд творів російських і зарубіжних класиків — Крилова, Рилєєва, Лєрмонтова, Байрона, Шіллера, Мюссе, Фрейліграта), автором статей з питань права, економіки, педагогіки тощо.
"Се був чоловік,— говорить далі І. Франко,— немов створений для перехідної доби, для заповнення ріжних люк, "zur Bevölkerung der Wildnis" ,як каже Гейне" . Що то були за люки, добре знає кожний, хто пильніше знайомився хоча б з історією української журналістики другої половини XIX ст., зі становищем, коли у виданні українських журналів — звісно, матеріально не забезпечених — дуже часто через брак коштів виникало загрозливе становище, ба й вакуум в редакційних портфелях. Не знаючи утоми, не вміючи скаржитись ні на відсутність часу, ні на завантаженість службовою роботою, Кониський, як правило, поперед інших з'являвся там, де треба було заповнювати отой вакуум.
Перечитуючи такі галицькі журнали, як "Правда" (початок і середина 70-х років, початок 90-х років), "Зоря" (середина 80-х років, перша половина 90-х років) та інші, не раз натрапимо на номери, складені наполовину, а то й більше з матеріалів Кониського. Ось він ще не закінчив друкувати якийсь свій роман чи ширшу повість, а вже запускає в друк нову повість або серію оповзань, вихоплюється з публіцистичною чи літературно-критичною статтею, вмішує переклад якоїсь статті з російського журналу, подає вісті з Києва, Полтави або Чернігова, а на додаток підкидає ще й півдесятка чи десяток віршів. Усе це йде під різними псевдонімами й криптонімами — їх у Кониського налічується близько півтори сотні ,— а інколи й зовсім без підпису.
Різносторонність Кониського, його виняткова працездатність — це особливості, що в царині літератури мають усе ж таки вторинне значення, вимірюються передусім фактором кількості Якість — ось основна міра мистецького таланту. Якщо виходити з цього принципу, то Кониському не завжди вдавалося досягти бажаного — привести у повну гармонію кількість з якістю.
Чим це можна пояснити? Кониський — холерик, натура неспокійна й задирлива. Його всякчас тягне на громадську арену, у вихор полемічних боїв, де він наносить удари іншим і сам дістає їх. У нього, крім обтяжливих службових обов'язків, завжди є гора невідкладних справ, турбот, чимало прикростей, часом і таких, ім'я яким: "жандармские любезности". Йому бракує конче потрібних для творчої праці зосередженості і спокою. А до того ж доля наклала на його плечі ще й обов'язок організатора різних літературно-громадських і наукових справ. Кониський володіє "легким пером", пише швидко і відразу написане іде в друк. Всяке більш-менш тривале виношування матеріалу йому не властиве, та й оті порожні люки підганяють. І, звичайно, найістотніше: у своїй творчості Кониський подеколи не досягав успіху & зв'язку із суперечностями свого світогляду, а також тому, що не раз використовував белетристику з пропагандистською метою, для популяризації своїх "рятівних" ідей, що мали поліпшити гірке життя мужика, художності ж надавав не першорядного значення.
Олександр Якович Кониський народився 18 серпня 1836 р. на хуторі Переходівцї Борзенського повіту Чернігівської губернії в зубожілій дворянській родині Початки грамоти він дістав від матері та діда — старосвітського священика; один рік відвідував дворянську повітову школу в Ніжині; потім як син неімущих дворян був влаштований на прожиття в сирітський дім у Черні* гові та навчання в тамтешній гімназії, з якої на тринадцятому році був виключений за писання українських віршів. Повернувшись до Ніжина, Кониський продовжував учитися в дворянській повітовій школі Спроба здобути вишу освіту в Ніжинському ліцеї закінчилася для нього невдачею. На перешкоді стали матеріальні нестатки та хвороба очей.
У 1853—1854 рр., як засвідчує автобіографічна повість "Молодий вік Максима Одинця" (1900), Кониський здійснив подорож по Чернігівській та Полтавській губерніях, під час якої знайомився з життям і побутом різких суспільних верств — покріпачених селян, "вільних" козаків, старосвітських священиків, чиновників, полупанків, великих земле— і душевлас-ників-дворян, був свідком моторошних розправ панів-кріпосників над селянами, читав заборонені твори Шевченка та іншу підцензурну літературу. Вже в ті молоді роки Кониський ратував за свободу особистості від політичного і економічного гніту самодержавного ладу, протестував проти кріпосного права, мріяв про визволення селян.
Відбувши в роки Кримської війни державну службу, Кониський перегодом склав іспит на кандидата прав, поселився у Полтаві, де спочатку служив у суді, а після проголошення реформи 1861 р. став займатися адвокатською практикою, сподіваючись, що ця нова служба дасть йому більшу можливість вступатися за інтереси "визволених невольників" — селян.
У бурхливі 60-ті роки, ознаменовані небувалим суспільним піднесенням, Кониський на повну силу віддається громадській діяльності, яка, проте, не виходила за межі просвітительства. Він стає членом "Полтавської громади", разом з іншими "громадівцями" (Д. Пильчиковим, В. Лободою, В. Куликом та ін.) організовує у Полтаві кілька недільних та вечірніх шкіл, дві суботні школи для єврейських дітей, громадську бібліотеку, читає публічні лекції, пише підручники для початкової грамоти ("Українські прописі", 1862; "Арих-метика або щотниця", 1363), як член і кореспондент комітету Петербурзького товариства грамотності у своїх зверненнях і до цього комітету, і до урядових установ обстоює ідею української національної школи, "дійсну потребу початкового навчання тутешнього (укоаїнського.— М. О населення на туземній мові".
У ці ж роки розпочинає Кониський і свою літературну діяльність, пише вірші, короткі оповідання та кореспонденції, які друкує в "Черниговских губернских ведомостях", "Основі", "Черниговском листке", в галицьких виданнях — "Слові", "Галичанині". У початкуючого письменника пробуджується також публіцистичний хист, бажання "гласити про обскурантизм". З початку 1860 р. він стає кореспондентом російського сатиричного журналу "Искра", на сторінках якого (зокрема в рубриці "Нам пишут") дошкульно висміює здирство та самодурство полтавських урядовців, їх пристрасть "тащить и не пущать", гасити все нове, що з'являється в суспільному житті
Відтак серед властителів Полтавської губернії та місцевого панства ім'я Кониського стає ненависним, на нього сиплються донеси, навіть звинувачення в тому, що він "їздить по селах та наущає народ різати панів". Про пережите він разом зі своїми приятелями пише гострий фейлетон, друкує його в кількох номерах галицького "Слова" за 1862 р., а в приватному листі до українського етнографа і фольклориста С. Носа розповідає про все це так: "О! що за капосне кодло оцих панів, дак і сказати не можна!". Викинули вони і зо мною штукерію... да вже ж і їх од шльопали у галицькому "Слові"! Крий боже, як одшльопали! І Герцен би так не одшльопав!"
Незважаючи на те, що у діяльності "Полтавської громади", як засвідчує і сам Кониський, "не робилося нічого потайного, революційного", і діяльність ця, як досить влучно говориться в одному з жандармських донесень, "зводилася виключно до введення в Малоросії національних малоросійських звичаїв, мови та поширення самої грамотності", однак з наступом урядової реакції та назрівання польського повстання, коли самодержавний уряд взявся очищати тили від "беспокойных лиц", частина полтавських "громадівців" (В. Лобода, О. Стронін, І. Шиманов та ін.) була спроваджена в далеке заслання. Не минув заслання і Кониський. Його звинувачено "в стремлении к распространению малороссийской пропаганды" і в січні 1863 р. без слідства і суду вислано у Вологду, а через рік — далі на північ — у Тотьму.
Слід віддати належне Кониському, який і в умовах заслання не припиняв літературної діяльності 3 властивою йому енергією він відновлює зв'язки з галицькими виданнями, продовжує друкувати свої вірші, оповідання та кореспонденції в "Слові", "Галичанині", "Вечерницях", "Меті", "Русалці", навіть здобуває ім'я в тогочасній, порівняно бідній на художні здобутки літературі Галичини.
У зв'язку з серйозним захворюванням, що могло призвести до повної втрати зору, Кониському в 1865 р. було дозволено виїхати до Воронежа, а потім і за кордон для лікування. Відвідавши Львів, а також побувавши в Німеччині (Дрезден, Лейпціг), Кониський повернувся на Україну, де під офіційним наглядом поліції якийсь час проживав у Єлисаветграді, Бобринці, а з кінця 1866 р.—-у Катеринославі (майже шість літ), займаючись адвокатською та літературною працею.