Чендей Іван Михайлович

Завдяки виразним деталям він спонукав читача до зовсім не очікуваного відкриття: влада, що призвела Івана Каламаря до повного звиродніння, – минуща, народ же, стверджує повість, безсмертний і всесиль­ний, тож може простити свого сина-відступника. Новий, без стра­шенних деформацій виток життя розпочнеться невідворотно. З но­вою весною й поверненням з вирію журавлів, що ось щойно проле­тіли над міцним дубовим хрестом (на місці хирлявої пірамідки з бляш­кою), тільки-но встановленим стареньким батьком Івана Каламаря на синовій могилі.

Весни українське суспільство чекало довше, ніж вона являється у природі. Через два десятиліття по тому, у 1989 році, в Ужгороді вийшла повість Чендея "Далеке плавання", яка своєю проблематикою найбільш споріднена з "Іваном". Виразний характер Івана Купали, який постає зі сторінок "Далекого плавання" – передовика вироб­ництва, майстра на всі руки, мрійника, що усе життя готувався в ролі моряка далекого плавання пізнати широкий світ, відтінює весь той тоталітарний державний механізм, що опікає, неволячи кожну людську душу, сіє недовір'я між людьми, принижує людську гідність. У результаті творча натура ніяк не може самореалізуватися, й Іва­нові Купалі не залишається іншого виходу, як піти з життя. Далеке плавання стає для нього найдальшим – на той світ.

Несправедлива, безпідставна, голобельна критика разом з суворими карни­ми заходами забрали чимало енергії та здоров’я письменника, але й утвердили його у вірі в народну душу. Укупі з орієнтацією на естетичний ідеал народу стали на­дійним оберегом за часів ідеологічного блуду і бруду, які Іван Чендей не тільки не змарнував, а й своїми творами (хоча б "Іванові журавлі", "Комаха в бурштині", "Казка білого інею", "Скрип колиски ", "Пайочка" тощо), коли рідко хто з письменників колишнього Радянського Союзу не лише українських, не продукував одноденок, відстоював і відстояв основний постулат мистецтва – його естетичну природу, художність. Щоб утриматися від збочень, мало було зрости на ріднім ґрунті, треба було, аби цим постійно живилася творчість. Багатовіковий життє­вий і естетичний досвід батьків, предків, далеких пращурів щедро живив могутній талант Івана Чендея. Уже з першої збірки новел "Чайки летять на Схід" (1956) вимальовується багатоголоса кар­тина народного життя, типаж, що передає неоднозначність народ­ного характеру. І, що головне, усвідомлення цих прикметних особ­ливостей письма як власного стильового ключа. Тому тривалий час його творчих пошуків позначається щораз глибшим відображенням життя з усіма його суперечностями й складнощами. Це оберігало від пря­молінійності, стало набутком художницьким, змушувало подавати у творі характер життєвий, рельєфно й колористично виписаний.

Внутрішнім першопоштовхом творення у Чендея завжди є спос­тережене чіпким журналістським оком – він талановито працював журналістом ціле десятиліття, умів вихопити зором колоритне, неповторне, своєрідне, тож в основі його творів – живі людські постаті, чималий типаж персонажів – народних й антинародних харак­терів – від Василя Порадюка ("Терен цвіте"), Михайла Пригари ("Птахи полишають гнізда"), Івана-майстра ("Іванові журавлі"), діда Василя ("Криниця діда Василя") до Гамана ("Комаха в бурш­тині" ) та широкої галереї інших типів.

Пафос створеного ним в утвердженні думки – сучасне завжди постає з минулого, ігнорування освячених життям багатьох поколінь народних традицій обертається драматичними, а то й трагічними колізіями для сучасника.

Епічного розмаху, наприклад, набуває постать діда Василя з "Криниці діда Василя", характер якого вбирає й поважний вік госпо­даря та ще поважніший час життя могутнього горіха-саду і набуває такого ж складного трактування, як і саме життя. Працьовитість діда Василя, без якої він просто не уявляється, прив'язаність до землі, злитність з нею, дорослі діти, що зросли на обійсті й розлетілися по світах, – це і є криниця старого, характер якого випромінює і щем одинокої старості, і зацікавлену задуму автора: хто догляне крини­цю життя, що не міліла лише завдяки ненастанній праці. Прихід на обійстя по смерті діда нових господарів, що не бережуть горіха – набутків труда кількох поколінь – висушують криницю. Символіка горіха й криниці творить художню філософію твору – ненав'язливе попередження сучасника, що справжня глобальна трагедія немину­че спіткає світ і кожного, хто відвертається від традицій працелюбства, від шанобливого ставлення до землі-годувальниці, до рідного обійстя, краю, народу.

Творчість Івана Чендея – явище не тільки своєрідне колори­том, а й небуденне, новаторське формою і проблематикою. Він при­йшов у царину професійного словесного мистецтва з народної гли­бинки, щоб синтезувати багатовікові художні набутки найзахіднішої гілки рідного народу – закарпатських українців – з пошуками та знахідками вітчизняного і світового красного письменства і явив злободенні змістом, вивершені формою новели, оповідання, романи. І написане ним ра­зом із творами широко відомих українських прозаїків Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Василя Земляка, Романа Федоріва та небагатьох інших визначає обличчя української прози другої половини XX століття.

Саме йому судилося розкрити широкий простір подальшого ос­воєння невичерпних рідних народних мистецьких джерел письменниками-професіоналами, які вже прийшли і приходитимуть на За­карпатті у літературу з прагненням осягнути сакральні метафізичні, міфологічні пласти фольклору, народних вірувань і демонології предків як ядра творення власного метафоричного художнього світу.

По суті, вся проза І. Чендея – розробка одного і того самого тематичного пласта багатогранного життя краян в історичних зрізах і сьогоден­ні у їх позитиві й негативі із щораз глибшим проникненням у приро­ду людської душі, суперечності, складнощі, конфлікти доби й особи­стості. Створені ним народні характери явили широкому читачеві животрепетні проблеми життя, які не втрачають своєї актуальності в часі. Вони несуть у світ образ рідного краю прозаїка, його Забережі – місця проживання більшості з них. Естетичні ж набутки народної симво­ліки й афористики, коломийки, довгої співанки – пісні-балади, народного вжиткового образотворчого мистецтва, своєрідного кар­патського пейзажу часто визначають не лише деталі творення обра­зу— персонажа, а й сюжетний стержень і композицію оповідань, повістей, романів, схожу на кадри кіномистецтва картинність подачі матеріа­лу, закорінену у низанці коломийок, наскрізну символіку окремих творів і цілих його книг тощо. І все це не тільки не замикає його творчу спадщину у вузьких регіональних рамках, навпаки – надійно вводить її у загальнонаціональний і ширший, світовий, контекст словесного мистецтва. Його "Птахи полишають гнізда" з по-епічному розлогим характером Михайла Пригари, опо­відання "Криниця діда Василя" зі старечим щемом дідуся й зацікавленою задумою автора, хто догляне криницю нашого життя, яка не міліла лише завдячуючи ненастанним турботам цілих поколінь, а нині пересохла із-за нібито незалежних від нас зовнішніх обставин, повісті "Луна блакитного овиду", "Іван", "Іванові журавлі", опо­відання "Лиска" з їх наскрізь оригінальним художнім світом гідні як пильної ува­ги суміжних мистецтв — театрального і кіномистецтва, так і світо­вих обширів. У своїх мистецьких параметрах вони нічим не посту­паються автобіографічній прозі серба Броніслава Нушича, "Кола Брюньону" француза Ромена Роллана чи витворам Ернеста Гемінгвея. Недаремно появи Чендеївих творів постійно очікували російські пере­кладачі, зміцнюючи престиж своїх журналів, видавництв, найпопулярнішої і найтиражнішої радянської книжкової серії "Роман газета". Через свою українську лінькуватість, чіпке почуття національної меншовартості та не тільки матеріальну бідність, а й недосформованість української нації, що зумовлює численні негаразди сучасної України, ми не тільки не просуваємо кращі свої національні мистецькі набутки на світовий літературний простір, а й підводимо під це теоретичну базу, що буцімто видатні наші митці ще не сягнули своєю майстерністю світових обріїв, а тому ніяк не вирос­туть із дитячих штанців й заслуговують хіба що більш-менш видно­го місця як вузько локальні чи лишень суто національні творчі постаті. Нині ж художній про­дукт, як ніколи раніше, вимагає фахового менеджменту й іміджмейкерства.

Не тільки повість "Іванові журавлі", а й уся сукупна творчість письменника постає як антитеза прислів’ю українця-"матеріаліста": "Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі". Українець-пасіонарій, він усвідомлював, що рушієм руху рідного народу до світової цивілізації є насамперед духовне начало і був палким пропагатором духовності, неналежний рівень якої досі зумовлює всі українські біди.

Пізньої осені, 29 листопада 2005 року, його не стало. З обійстя на узгірку в Ужгороді, на вулиці Високій, численна громада ужгородців та людей приїжджих провела видатного письменника, журналіста-публіциста, мистецтвознавця, кіносценариста у Вічність. Йшли від збудованої його старанням хати посадженим ним на ріднім обійсті садом на Кальварію, де великий трудар знайшов вічний спочинок поруч з раніше загиблим сином Мирославом.

Іваном Чендеєм плідно прожито чимало – і у бутті, і в літера­турі. Попри всі теперішні українські негаразди його роботяща постать стійко рветься угору на материкові української культури, прописавшись у ній надовго. Його твори і нині, а може, особливо нині, утверджу­ють фундаментальні соціальні, морально-етичні, естетичні загаль­нолюдські цінності.

Попри всі справді значні за обсягом писання, присвячені роз­гляду життєвого і творчого шляху Івана Чендея, здається, досі най­глибше розкриває його постать портрет пензля земляка, художника-академіка Володимира Микити: із грубо тесаної міцнющої плахи – лавиці-стільця – у домотканій ноші, не відводячи погляду, він ди­виться прямо нам у вічі. Випромінює і гордість, чи радше сказати – гідність і задуму, і дещицю тієї притаманної вихідцю з низів загадко­вої хитринки, що характеризує натури далеко не простацькі. Такою є й творча спадщина письменника, що її ще відкривати й відкривати не лишень нам, а й поколінням прийдешнім.