Страждають три душі: Михайло на засланні, Софія, яка самотужки виховує сина, і Марфа, яка тужить від нерозділеного кохання. Вони не змогли пережити свої почуття сповна. Любов Михайла вірна, чесна, незрадлива. Чоловік намагається вберегти від страждань свою дружину, тому не розповідає про справжнє життя на засланні, тільки загальними штрихами описує, що робить. Він ніжно любить свого сина, у листі лагідно називає "мій колосочок", сумує, що ані дружина, ані син йому не сняться, тільки привиджуються. Любов Софії вистраждана, зболена, адже хвилюється за чоловіка, сама виховує сина. Вона знає про почуття Марфи, але не відчуває до неї ненависті. Оповідач, слухаючи про кохання Марфи до його батька, помічає, що "очі мамині сухі, голос ні здригнеться", і відчуває, що "спогади її не щемлять і не болять – вони закам'яніли". Марфа страждає найбільше. Вона не просто кохає Михайла, а й відчуває його на відстані: безпомильно вгадує, коли має прийти лист. Та не варта вважати, що в неї немає нічого, бо її любов є найбільшим даром і цінністю у житті.