Одначе вхопив його, та ж зате денник летів додолу, як птах, простягнувши крила.
Кілька вихованок метнулося помагати.
Добре, що панна Оттилія мала вдоволений вигляд: її сукня лежала, як слід. А на обличчях інституток пробивалася така скромність, що вона в дусі порівняла золотоволосу княжну Каратову з Ґетевою Ґретхен. А Фіка того дня поводився "тихше води, нижче трави". Кого викликав – не писав у деннику менш, як 11, навіть легковажній баронівні Келер— Жакомельській, що ніколи не могла знайти на мапі річку Волхов, бо ж відразу пригадувала при цьому "Царівну Волхову", оперу "Садко" й інші, непотрібні в той мент, але цікавіші від географії речі, що не мали з землезнанням нічого спільного.
Того дня Катря почувалася героїнею й була така оп'янена своїм імпровізованим виступом, що не чула, як учитель історії Володимир Зенонович звернувся до неї:
– А цю дату пригадає нам панна Витовська.
Але панна Витовська навіть не ворухнулась: вона вся потонула в натхненню, бо писала під лавкою жартівливий вірш, що їй того дня дуже повівся.
Володимир Зенонович не хотів робити вихованкам яких-небудь прикрощів; навпаки, де міг, раз у раз рятував їх із неприємних ситуацій. Взагалі, був він людина галантна. Коли ж хтось не знав лекції, він не записував двійки, а викликав кілька разів, аж поки лінива чи неуважлива учениця відповіла поправно. З ліпшими ж своїми ученицями танцював він навіть мазурку на інститутських вечірках, дарма, що та мазурка не годилася з його не меншою, як у Фіки, бородою та кучерявою авреолею довкола блискучої лисини.
Учитель перевів погляд із Катрі на панну Оттилію: вона нічого не чула, її думки витали десь у недалекому прийдешньому, й уже втретє порола вона своє сьогоднішнє вишивання. Тоді професор указав олівцем на її сусідку, Ноель.
– Царицю Катерину другу забив український козак у 1796 році… на фотелю, що був, властиво, польським престолом. Це зробив він із націон....
Професорів олівець упав і покотився по підлозі. Та й сам професор мало що не покотився за своїм олівцем.
– 3-з-звідки в-в-ви це взяли? Хто це вам... – але професор нагло урвав, злякавшись, що Ноель може наговорити ще більших страхіть або назвати особу, від якої почула такі злочинні речі.
Тим часом Ноель спокійно дивилася на професора і, відгадавши його недокінчений запит, відповіла:
– Так ми вчились у школі, пане професоре...
Володимир Зенонович ледве помітно хитнув головою й потер собі лисину:
– Так, так.. Я забув, що ви вчилися десь там... у Швайцарії, здається.
– Ні, пане професоре, у Франції. На півдні.
– Умгу... На півдні. Прованс... Прегарна сторона й люди, що мають у собі багато залишків колишнього римського колориту. Так, так... Були ви в Арлі, в Німі? – професор відтягав увагу вихованок від сказаного, "затирав" непорозуміння. – У Німі такий прегарний будинок музею, що зветься...
– Maison caree ("квадратовий дім") втішилася Ноель, почувши любі назви.
Тим часом професор пригадав Антоніна Пія та запустився в подробиці. Ситуація була врятована. Але коли скінчилася лекція, що була останньою перед "масницею" й балом, професор попрохав у класової дами дозволу, щоб одна з вихованок помогла йому поскладати в інспекторській кімнаті випозичені звідтіля книжки. Панна Оттилія охоче згодилася й уже покликала одну вихованку.
– Ні, ні, коли нема якихось перешкод, я попрохав би мадмуазель Медину Челі. Ми вже раз складали ті самі книжки, то вона вже знає як.
Це була свідома неправда, бо ще ніколи Ноель не була навіть в інспекторській світлиці, але не запротестувала, бо ж, зрештою, професор, що має стільки учениць та учнів, міг легко забути прізвища. Саме Володимир Зенонович був одночасно професором ще й у Духовній академії та в університеті.
Коли професор переконався, що інспекторська кімната порожня, а двері щільно зачинені, в коридорі ж не чути ні голосів, ні кроків, – повернувся до своєї учениці, тепер ніби помічниці.
– Панночко, я не забув ні вашого прізвища, ні того, що ви мені ніколи не помагали. Але мусив якось вас остерегти. Ніколи й нікому не говоріть і ніколи не повторяйте того, що ви сьогодні сказали мені в класі. Чуєте, панночко? Ніколи нічого подібного про російських царів ані про "мотиви національні". Дуже вас прошу пам'ятати, що ніякий російський цар не вмер не своєю смертю, крім одного Олександра II. Всі ж інші померли цілком природно, бо так говорить російська історія. Протиставитись цьому дуже небезпечно і для вас, і... для всіх вам близьких. Також буде добре, коли ви не забудете, що "мотиви національні" вас цікавити не можуть.
Ноель бачила схвилювання професора, а проте не зовсім розуміла його слова: був це наказ чи добра рада? А тому, хвильку поміркувавши, спитала:
– Пане професоре, а як же, наприклад, польське повстання, акція Мазепи чи хоча б, скажім, смерть царя Павла?
– Дитино моя! – прошепотів професор. – Ви мене, бачу, не розумієте. Я вам говорю: Бог із ним, із усім тим, що ви отеє згадуєте. Ми цього не знаємо. Ми й не хочемо знати. У Франції – то інша річ. Там можна знати й такими речами цікавитись. Також там, може, є багато цікавого й дечого іншого. Але, мила панночко, не забувайте ж, що тут – не Франція. І не забувайте цього не тільки тут, але й потім, поза стінами інституту. Бо ж, повторю вам як ваш учитель, багато ми не знаємо, не хочемо і... не можемо знати.
Ноель повернулася задумана до своєї "сепаратки" в шпиталі. Дивна країна, і дивні в ній люди! Вони радять "не хотіти знати!" – і це радять професори. Коли ж і знають, то вдають, що не знають... Ось уже майже рік, як вона в цій країні, а тим часом їй усе довкола незрозуміле й цілком чуже. Так сумно тут і шорстко. Тут ніби бояться виявити до когось ласкавість, приязнь, щирість. Тут у всьому шукають провини й намагаються все заборонити. Тут навіть уважають за трохи неслушні веселощі, безжурність, радощі... Це — по-тутешньому: "Нєхарашо", "Глупо", "Радуєтса, как дурак!", "Тільки обмежена людина задоволена з того, що має. Найліпше ж прямувати до того, що неясно собі уявляєш і чого, може, взагалі не можна осягнути"...
Ноель сперлася на вікно й дивилася на голі ще дерева в садку. Обривки думок, як обривки цинових хмар на небі, пливли в її голові. Усміхнулася криво:
– І це – місяць лютень.... Карнавальні дні!
А "там"!.. Там цвітуть солодко запашні мімози, вулиці повні гамору, сміху, жарту. Маски, походи серед пісень і сміху, сміху, сміху... На майданах вихриться "фарандола" й "риґодон". Кожен, що принагідно опинився на майдані, може заточити в танці котру-небудь найближчу жінку, знайому чи незнайому, – може запросити й, очевидячки, ніхто не буде ображатись, пиндючитись, робити драму, як тут роблять з усього. А далі прийде травень... Знову всюди – на майданах, на вулицях, у садках – танці заквітчаних трояндами дівчат. І це щовечора! А перед тим – урочисті Марійські співи з костьолів, уривчасті акорди органів…
Служниця Катерина внесла обід – для Ноель і сестри-жалібниці. Розставляла на столі принесену страву і, не чекаючи запиту, розповідала свіжі новини, здобуті в "буфеті".
Полковник Унґер ходили сьогодні до їдальні й потім питалися панночок, чому мало їдять? Може, недобре, а може, несмачне? Панночки спершу ніяковіли, а потім сказали геть чисту правду: погане, говорять, несмачне...
Ноель глянула на принесений обід. У порцеляновій мисці загорнені серветою й прикриті покришкою лежали "бліни" – млинці. До них – розтоплене масло, сметана й кілька сухих, чорних вуджених рибок у темно-золотистій шкурці, що їх інститутки звали – "чортики" або "кап чушки". У вазі росіл, на півмиску – велетенські вареники з сиром. На заїдки – тістечко з битим білковим кремом.
Ноель уже знала від "сестри" Аліни Михайлівни про звичай їсти з млинцями всякі солоні рибні закуски і прохала Катерину принести бляшанку з кав'яром. Як хворій, дозволяли їй "ліпше" їсти і привозити додаткову їжу з дому. Можна було мати всякі смачні ласощі, тільки не печені чи зладжені вдома. З домашніх виробів дозволене було тільки варення.
Одночасно з сестрою вступив у покій доктор, а за хвилину задзвонили й остроги полковника Унґера. Вони обидва часто сходилися з доктором у кімнаті Ноель. Полковник мав щоденно малу нараду з директоркою в господарських справах. А мешкав він в іншому будинку, тож не оплачувалося йому йти додому, а потім знову вертатися "до служби". А що він і доктор були земляки з "Дойч-фатерлянду" та випадково мали ще й цілком однакові наймення – були обидва Артури Олександровичі, – то вони не пропускали нагоди, щоб щодня не поговорити з півгодини в лікарні. До Ноель ставилися вони з симпатією, дарма, що вона була вихованка французької, а не німецької школи, бо все ж була це школа європейська, а до того ж Ноель говорила зовсім вправно по-німецьки. Тому й поводилися з нею не як із вихованкою, а як зі знайомою.
– Що ж, панночко, смакують вам млинці? – питав чепурний полковник.
– Де там! – відповіла за Ноель сестра. – Погляньте: он вона мастить хліб кав’яром, а до млинців і не діткнеться; годі їй призвичаїтися до нашої їжі.
Лікар усміхнувся й запитав Ноель про здоров'я.
– Дякую, пане докторе. Нічого мене не болить. Все добре... Хіба що...
– Хіба що... трохи сумно? Чи так?.. — і закінчив: "Was hat man dir, du armes Kind, getan!" ("Що тобі, бідна дитино, вдіяли?") – і розклав у повітрі руки.
– Нема що робити, "фройляйн" Міньйон, тільки одне: треба витривати. А як скінчите інститут...
– Та вийдете заміж, – жартівливо докинув полковник...
Але доктор похитав головою:
– Це було б найгірше. Коли б це дівчатко одружили тут із кимсь тутешнім, то тільки продовжалось би теперішнє непорозуміння. Чужинці ніколи не можуть щільно зійтися в подружжі.
– Хе-хе, докторе! А хіба, герр доктор...
Розмова вже перейшла на німецьку мову, як це звичайно й бувало, коли розмовляли два російські урядовці-інтелігенти.
– Так, герр оберст... Я був жонатий із московкою, що, може, була найліпшою жінкою в цілій Російській імперії, – зітхнув доктор. – А проте в багатьох, і навіть у дуже багатьох, питаннях ми ніколи не могли зрозуміти одне одного.
– Це, мабуть, "праклятиє вапроси"? – сказав по-московськи полковник.
– Саме вони, – охоче відповів доктор. – Що для мене було ясне, як Боже сонце, те для неї було темніше від темряви.