І СВЯТОЧНІ ДНІ
Злетів до мене з неба Ерос,
обгорнений пурпуровим плащем.
— Ізі, танцюристка,— не дочка мені. Але живе тут,— висвітлила скромно одягнена старша жінка.
Кощавий раб у гнідій ексоміді й довгих широких лідійських штанах, таких дивовижних для місцевих людей, спустив з плеча чималий кошик і пересунув на потилицю фрігійську вухасту шапочку. Спадаючи, розпущені навушники черкнули по його обличчю й поклали темні тіні, від чого обличчя стало подібне до черепа мертвяка.
— Ось воно що! То, виходить, дівча проживає у чужих? Як ми, невільники...
З-під насуплених брів він оглядав постать загорненої у темний плащ, столлу, старшої матрони.
Потім протяг поглядом по чистому подвір'ю, кучерявій перголі біля затишного фонтана, по садовій огорожі й по гарненькому домику з поверхом і гарною терасою, підпертою іонійськими колонами.
З веранди, заплетеної виноградною лозою, повною великих рожевих грон, вийшла коротковолоса кучерява дівчина з оберемком різної одежі.
— Радуйся, Афро! — привітала, проходячи, матрону.
— Мир з тобою, Геленіон! — ласкаво всміхнулася матрона, зав'язуючи мішечок із пшеницею. Потім перевела очі на раба й додала:— Ні, Ізі живе у себе вдома. Цей дім належить нам, кільком власникам... Її ж два покої—он там, нагорі,— й показала на поверх.
— Ну, то річ інша,— немов задоволено відповів раб.— А що ж я маю робити з цим диптихоном? — труснув у руці таблички до писання.
— Пан велів: ти, каже, Квакусе, просто їй в руки віддай! Ще й на словах скажи, щоб прийшла вранці невідмінно. До школи, тобто до Батила.
— Ну, добре, чоловічку, але ж вона ще не вернулась із бенкету,— спокійно відповіла Афра.— Або чекай, або зайди ще вдруге, або, коли хочеш, довір мені диптихон. Як прийде, я їй віддам.— І покликала до саду:— Тю-тю-тю?
З цокотінням металевих струн і фуркотінням крил з-за огорожі висипалось із десять білих цесарок.
Матрона кинула їм пшениці, що впала золотим дощем, і пішла до хати.
Квакус почухав під пахвою, підтяг штани й, звертаючись до дівчини, що прала біля басейну, промовив вагаючись:
— Не інакше, як доведеться прийти ще раз. Адже ж казав: "Дай у руки!" Так на здоров'я!
— Іди здоров,— відповіла Гелене, не підносячи голови.
Чула, як рипнула хвіртка. За хвилину вчула, як рипнула ще раз. То вийшла Афра.
— Нема вам саду? — звернулась до цесарок, що кумедно кланялись їй головками, Гелене.— Кша-кша! —махнула на них мокрою ексомідою. І знов зачула, що на вулиці хтось легко вдарив калаталом у браму.
Ніхто, однак, не входив.
Гелене струсила руки й пішла до хати по хліб. А хвіртка відчинилась, і в ній з’явилась несмілива, струнка постать гарної дівчини в сірій столлі.
— Мир дому цьому!
Гелене вмить пізнала поглядом вартість цінної тканини столли, помітила невеличкі, нові, красно зроблені сандалі. І в думці здивувалась, що прихожа не має сережок у вухах.
— Радуйся і ти!
— Може, я помилилась? —спитала скромна дівчина.— Мені вказали, що тут живе вдова по старшині Афра з Тінгіса, ткаля..
— Ось-ось щойно вийшла! Але вдома її донька, Антонія. Ввійди. Далі, двері праворуч.
Незадовго Антонія вийшла з гостею.
— Я проведу тебе, Іраїс,-—вчула Гелене голос Антонії — Я знаю ту ткалю. Вона радо це зробить. Мир з тобою, Геленіон.
— Радуйся, Антоніє. От, і маєш землячку.
— А чому ти гадаєш так? — піднесла на Геленіон прегарні очі чужа дівчина.
— Однаково вітаєтесь: "миром".
— А ти так не вітаєшся?
— Я — геленка, грекиня,— і прала далі, міркуючи: — Дивні вони, Афра з донькою. Замість, щоб відбити конкурентку, ще й самі її й проводять.
Вона знала, що мати з донькою тільки впертим тканням можуть заробити собі на прожиток. Хіба ж можна було б втриматись в Александрії на мізерній пенсії, що її дістає вдова по вексіляріусові — драконарієві комонної когорти Третього легіону з Тінгітанської Маврітанії, відкіль прийшла і вдова комонного військового старшини — Ізіна мати?
Сонячне світло заливало вже ціле подвір'я, коли Ізі відчинила брамку. Вона мала під пахвою пакунок із танцювальним приладдям: прозорими, "скляними", як їх називали, шатами, мідяними дисками — кроталами. А також і з полатаними сандаліями, що їх взяла по дорозі в шевця для свого опікуна філософа Стробуса.
Танцюристка була весела й співала свою нову композицію.
Цесарки ніби тільки й чекали на цей мент: ураз, прожогом полетіли на звук Ізіного голосу.
— О, сьогодні тобі не треба нагадувати чи бажати. Радуйся! — крикнула їй від фонтана грекиня.
— Радуйся й ти, Геленіон! Як же ж мені не співати, коли мені трапилось чудо.
— Навіть чудо?
Ізі повисла на шиї Гелене, що саме набирала воду з басейну фонтана, й закрутила грекиню з собою. Геленіон випустила з руки амфору, і вона, захлинувшись водою, пірнула в басейн.
— Я бачила Ероса! Ероса! Ероса! Самого Ероса — бога кохання! — звірила Ізі причину своєї радості.
— Уже? — роблено поважно спитала грекиня.
— Тобто як: уже?
— Бо це "чудо" мусить статись із кожною дівчиною. Але ж чи не закороткі в тебе крила, цикадо, на Ероса?
— І от! Вона нічого не розуміє! І взагалі з тобою не можна говорити поважно...
— Ну, не ображайся. Ліпше скажи, в чому справа. Та не сип! — стримала грекиня танцюристку.— Афра щойно їх нагодувала. Ну, розповідай,—— додала ще раз і нахилилась, щоб виловити з басейну потонулу амфору.
Ізі тим часом вже накладала дерев'яного вугілля до переносної жарівні й розповідала:
— Ти знаєш, Геленіон, як мені огидно на оргіях, коли вони підходять до кінця. Такі брудні обличчя гостей — аж страшно. Немов мертві — з того боку, що повернений до вранішнього світла. А друга половина, хоч і жива, але теж ніби змагається зі смертю. В перерві, коли ми, хореї, виходимо між гостей, до мене почав чіплятись череватий римський сенатор. Обличчя — аж синє, розпухле, а в'язи такі червоні, як просіл у різницькій крамниці. Добре, що вінок сповз йому на потилицю, бо я вже не знала, куди діватись. Як тут до мене озвався молодий ефеб, також римлянин. Ах, Геленіон! — зітхнула Ізі.— Якби ти його бачила!.
— Гарний?
— Нема слів. Мені аж язик одерев’янів
— Що ж він тобі казав?
— Запитав: хто я?
— Та що ж: не пізнав, що ти хорея з балету? А ти йому?
— Я сказала, що я—Ізі з Мареотісу.
— Мала б ще додати: за Місячною брамою. За Каналом. Бо ж він римлянин. Що ж він може знати в Александрії? Ну, й досада з цією амфорою. Ніяк не можу вхопити.
— Стривай. Звідси її не впіймаєш.
Ізі вмить скинула з себе туніку, розв'язала сандалії і стрибнула в басейн.
— Маєш. Це добре: буде мені замість відпочинку. Мені так хочеться спати! А все нема коли!.
— Тож розповідай про свого Ероса,— цікавилась грекиня.— Про що питався ще?
— Питався, з ким я живу, чи маю батьків, родину. Я сказала, що я самітна, сирота. Як Селене в небі.
Але Ізі не додала, що той красень відповів їй: —"Я теж самітний, як місяць..."
А Ізі спитала:
— Тому ти такий зажурений, сумний?"
Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, ні. Бо той ефеб відповів відразу, без незадоволення:
— А ти це зауважила? — Й додав: — Хіба ж такому метеликові, як ти, самітність видається тяжкою?"
"Нарікати — марно,— спустила Ізі свої довгі вії й задивилась на медальку, що її юнак мав на шиї. А потім додала тихо: — Треба приймати своє життя таким, як дають його боги".
А він на те:
— Говориш, як віщунка Сибілла. Хто тебе навчив цьому?"
"Сибілли ніхто не навчав!" — кинула Ізі вже на бігу, бо треба було знов "до кола".
Ізі роздмухала жарівню, поставила варитись ранішній кулешик, сіла на кам’яній лаві біля Гелене, обхопила руками коліна й розповідала знову:
— Коли я, вертаючись додому, добігла до надбережжя, ніби розжеврювалось... Прокидались морські птахи й різкими покликами вітали день... На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен. Вітрило — як ніжне рожеве крило. А біля того крила — юнак. Геленіон! Це був він! Мій Ерос! Моє серце наповнилось радістю, що, як солодке вино з амфори, переливалась через вінця! Куди, куди несеш мене ти, серце? Чого плигаєш, мов кінь, що зі скелі сліпим скоком метнувсь у прірву! І, зненацька — знаєш, Геленіон — з-під скелі зірвались меви! Справа — ліворуч! Справа — ліворуч полинули в жовто-рожеве повітря. Як пелюстки білих квітів. Коливались над зрябілою поверхнею розвеселеного моря. А Ерос вітав мене з човна.
Геленіон перестала прати і з цікавістю слухала подругу.
— І, ти, поетко, склала нову пісню? —спитала вона
— А як же інакше? — здивувалась Ізі—Ти ж сама розумієш: коли вранці перед тебе справа наліво вилетять птахи, це віщує щасливий день.
І Ізі заспівала повним, оксамитним контральтом:
Щасливий день! Ясний мій день!
Ти радісно почався...
У серці дзвоники дзень-дзень...
Мені ж сам бог з'являвся.
Схили же, небо, келих свій
І щастям всю мене полий...
З вікна поверху висунулась лиса голова:
— І нема вам упину, цокотухи? Як перестануть цесарки, тоді заводять оці... цикади та музи з передмістя! Скажім для прикладу, хоча б бога Гіпноса посоромились!
— Але! Сховайся, місяцю, бо ж надворі вже день давно! — відбила жарт грекиня.— Тільки ж, бачу, філософ забув, що сьогодні він мусить вийти э дому зрання.
— З такими грішницями справді все забудеш. Бо ж мені з вами таки й не по дорозі.
— Якщо до шиночку, то дійсно... Попіни й таберни нам справді не по дорозі.
— Попіни, попіни,— передражнив Гелене філософ Стробус.— Жінота, скажім для прикладу, говорить найкраще про те, чого не тямить.— І з цими словами сховався.
— Ізі-і! Не дуй же так у жарівню! Посиплеш сажею всі мої ексоміди,— повернулась грекиня до жарівні.— Але я, власне, не розумію, чого ти так радієш?
— Як тобі це зрозуміти мила Геленіон, коли ти взагалі не тямиш, що то таке радість
— Навпаки. Саме тепер, коли в місті цезар, і коли я маю стільки замовлень, я це розумію дуже добре.
— Не гнівайся на мене, але ж ти розумієш тільки радість матеріальну. А я от не розумію: навіщо тобі стільки грошей? Ти ж і так маєш найбільшу частину нашого дому
— Що частина? Я хочу мати цілий дім, власний, у рідному Коринті, з великим виноградником і з чудовим видом.
— І тоді, Геленіон, перестанеш бути митцем. Не робитимеш своїх чудових ваз. Не ліпитимеш своїх прекрасних фігурок. Мистець, коли стає заможним, для золота зраджує мистецтво, каже Батил.
— Багато ви тямите з вашим Батилом.