Во дні они

Королева Наталена

ВО ДНІ ОНИ

Оповідання з євангельськими мотивами

Жодна література на світі,

навіть найкраща, найчарівніша, найбагатша —

не має того привілею, що його має Євангелія...

Воно приносить мир душам

Отець Матео

ЗМІСТ:

• Прокажений

• На Лазаровім хуторі

• Гадарин

• Поклик

• Драхма

• Сповідь

• На морі Галилейськім

• На горі

• В різдвяну ніч

• "Для справи"

• Ірод

• Що є правда?

• Як минула ж субота...

ПРОКАЖЕНИЙ

Леві простяг руку до дверного калатала. Простяг — і шарпнув її назад: не вірив. Виставив на жовтаве проміння підсліпуватого місяця й дивився, розчепіривши пальці. Обернув долонею й глибоко, з облегченням зідхнув. Дійсно, рука була цілком чиста, зовсім здорова. Ніби ніколи й не зазнала хвороби-прокляття, що робить з живого мерця!.. Але гірш, як мерця! Істоту, призначену на довічне животіння по гробівцях, відлучену й відмежовану від цілого світу. Істоту безневинно зганьблену, що, наближаючись на досяг голосу, повинна попереджати кожну живу людину розпачливим покриком: "Нечистий!" А нечистому немає місця ані в людському милосерді, ані в співчутті, бо ж цим словом закінчуються назавжди всі людські взаємини.

Три роки такого існування зробили з Леві твір, що жахався власної тіні. А отже, нині його рука — рука здорової людини. На ній знову всі фаланги пальців, чиста м'яка шкіра, а в цілому тілі — колишня парубоцька сила, душа — п'яна радість. Тепер йому знову відкритий увесь світ, такий красний світ, як скарбниця надій, можливостей, досягнень. Довкола — безкрай, як весняне поле, вкритий квітом, тільки схились і зривай!

Міцно вхопив клепало і впевнено застукав в двері.

За хвильку маленьким віконцем виглянула старша жінка з каганчиком в руці. Вогник хитнувся, майже ліг, зломився наприкорні, знов вискочив нагору, лизнув червонавим відблиском пооране журбою обличчя, безодні скорботних очей і зарум'янив сиве волосся під наміткою.

— Хто й чого?

— Мамо! Я... Це я, Леві... Здоровий, цілком дужий!.. Мамо, пускай мерщій!

Жінка піднесла вгору обидві руки.

— Боже Авраама, Ісаака, Якова!..

Глиняний каганчик хрипко стукнув об кам'яну плиту долівки а вогник згас водночас з покриком.

— Не бійся! Кажу ж тобі, мамо, це я, і зовсім чистий! Ось свідоцтво священиків. Пророк назарейський, Ісус галилеянин... Той очистив мене!..

*

Ранок вже гладив білу Маґдалу золотисто-рожевими пестощами, а стара Рахель знову і знову гладила синові м'які руки, знову й знову перепитувала подробиці. Переривала відповідь на півслові, цілувала очі, чоло, волосся й питалася знову.

— Та ж кажу: було нас десятеро. Десять прокажених, яким Він коротко сказав: "Хочу. Очисьтьтеся!"... Боже Великий! В тій хвилі ми, чисті, мов новонароджені, збожеволіли з радощів. Щосили дременули до священиків по свідоцтво, що ми — знову люди!.. Відтоді бо, мамо, ми можемо знову бути між людьми... Між людьми, мамо!

Рахель склала руки молитовно:

— І як же мусили ви Йому дякувати! Я неначе бачу, як ви попадали в порох і цілували Його ноги й той порох, по якому вони ступали... Що ж говорив, як усміхався Святий, коли ви лежали обличчям своїм в поросі біля ніг?!..

Леві втопив у землю очі.

— Ми... побігли враз до священиків, до храму... Ми... не повернулися вже потім до Нього. Мамо, ми були такі щасливі, що забули й подякувати Пророкові... Пригадую, що впав перед ним в подяці лише один... Був то самарянин, мамо...

І, шукаючи собі вибачення та попереджаючи материні докори, додав:

— То — нічого, мамо! Він — такий ласкавий, Він такий добрий. Він не потребує подяки. Він нам, напевне, вибачив, мамо...

І, немов на доказ, що дійсно було так, бризкаючий потік сонячного сяйва залив стару Рахелину хатинку й стіл, на який позносила синові все, що десь мала в запасі. І молоде красне обличчя прокаженого, і сяючі вицвілі очі матері.

Раптом вранішню тишу прорвав гамір голосів. Шум наростав, як хвилі прибою, міцнішав і покривався окремими екзальтованими голосами:

— Осанна! Осанна Сину Давидовому!

А від утульної Маґдали, що причаїлась серед кучерявих садів, відповідав акорд радости й привіту з другого натовпу, що біг назустріч.

Мати з сином без слова вибігли на вулицю.

З того часу Леві ходиві з учнями Ісусовими. Хоч Учитель здебільшого забороняв, Леві всім і скрізь розповідав про чудо свого зцілення і показував посвідку від священиків. А йому вторував Ревіум, якого також зцілив Ісус, зробивши коротким наказом у храмі, в суботу, його суху руку дужою й повною сили. Що довше ходили вони з Учителем, що більше бачили надприродних проявів Його досконалої доброти, що більше чули Його святих, опановуючих слів — то більше з цілої душі розуміли й відчували блаженність чистих серцем, голодних правди та спрагнених слова Божого, про що говорив Він з гори до незчисленного натовпу відданих Йому слухачів.

— Побратиме любий мій! — сказав наскрізь зворушений по Нагорнім навчанні Ревіум. — Я вже далі не можу так... Піду, попрощаюсь з батьками моїми, віддам сестрам все, що мені належиться й назавжди залишуся при Вчителеві. На все! На добре й лихе. І ніколи, ніколи більш не покину Його.

Це було саме так, як думав Леві. А що Ревіумові була дорога через Маґдалу, відказав:

— Не покину і я Його аж до моєї смерти. І мушу про це сказати неньці! Ходімо разом.

Пішли порожнем: не мали палиці, ні запасних сандалів, ані лепти. Мали лише по великому окрайцеві хліба, що Вчитель чудесно намножив аж на п'ять тисяч люду. І коли вже відміряли чималий шмат дороги, посідали при джерелі, в затишній долинці, порослій густими смоківницями. Леві кусав нествердлий хліб і побожно питав побратима:

— Чи ж куштував ти, Ревіуме, колись такого хліба? В ньому — смак всіх найсолодших овочів, запах всіх найліпших квіток, наїдок всіх найкращих страв... Він такий добрий, як передсмак вічного блаженства. Ревіуме! Ти ж їв найліпші страви і розумієшся на цьому. Скажи-бо, що ж є таке у цьому хлібі?!

— Небесне благословіння, Леві! Погляд Вчителів торкнувся його. Правиця Вчителева благословила його, ламавши...

І не договорив: міцний удар в голову звалив його, як підрубану деревину. І для Леві примерк білий світ від здоровенного стусана: гострий біль протяв голову, а кров залила всі дальші почування. Коли приятелі прийшли до пам'яті, була глуха ніч. А що не можна було в них щось украсти, то пограбовано їм лише недоїдки чудодійного хліба. В найближчому ж селі, куди ледве доплентались, дізнались, що в пройдених ними горах розпаношився зі своєю бандою страшний розбишака Варавва[1] — страховище всієї околиці.

*

Не повернулись до Вчителя ні Ревіум, ні Леві. Треба було ж або дочекатись, поки Варавва зі своїми шуліками перейде на інше місце, або ж — ще ліпше радила Левина мати — почекати, поки знов Ісус завітає в околиці Маґдали. Таки ж мусить він прийти на свято до Єрусалиму. Отож, тоді вони й підуть за Ним, бо ж піти в Єрусалим — це одна річ, а блукати горами — річ інша!

Та ж і перебувати в Єрусалимі було трохи інакше, як ходити селами в супроводі Вчителя. Не можна було існувати "як птиці небесні". Але, коли вони шукали праці чи заробітку, відповідь для них була все ж та сама:

— Нема. Ну, почекайте, може, по святах.

Від цієї відповіді і бурчання в шлунках Ревіумові та Леві пригасло світло Божого сонця. Ніби перебували на ріках вавилонських, а не в "Святому місті". Щоденним хлібом стала їм безнадія, за напій мали зростаючу розпуку. А така страва не відсвіжувала. Залишалось: жебрати або красти. Та, коли стало найприкріше, доля усміхнулась. Через одного земляка пощастило їм достукатись до підручного Каяфового домоуправителя. І це було неабияке щастя, бо ж у первосвященика Каяфи слуги мали що їсти-пити, а від усяких прохачів та відвідувачів перепадав і свіжий гріш. Працею не морили, бо челяді було аж надто, головно — для репрезентації та варти. Треба було тільки стежити за всім і бути напоготові до несподіваного наказу. Слуги здебільшого лише сиділи, очікуючи розпорядження, вдень під розлогою оливою, в холодку, а ввечері коло веселого багаття, яке запалювали, коли з росою падала на землю прикра прохолода, що зростала попліч із пітьмою.

В тім сталім дозвіллі праця була лише для язиків. А що слуги належали духовному достойникові — найбільше було мови про храмові події. Часто згадувалось і про назарейського Пророка, який безстрашно відважився йти проти Каяфи, потужних книжників[2] та багатирів-фарисеїв[3].

Першого дня, коли почув те наймення Леві, почав був надхненно оповідати про чудо свого зцілення, та земляк-опікун суворо його зацитькав. А "щоб не вийшло чогось через дурня", попрохав підручного домоправителя послати Леві кудись з двору, бодай на гірські винниці. При відході ж порадив:

— Якщо тобі, свате, смакує тутешній хлібець, то про Галилеянина помовчуй. Ми всі — у самих гріхах, ні закону ні святого письма не тямимо, то де вже нам розумітись на чудесах пророків. Розумієш? Ото ж бо й є!

А що Леві тепер не бачив Ревіума, на винниці ж часто говорили про Галилеянина зле та й Левину галилейську вимову нерідко висмівали, швидко блідла згадка про подію, про яку в завчених висловах, мов від когось переказану, колись раз по раз розповідав Леві. Навіть якось похитнулась певність, чи дійсно Ісус врятував його від тієї страшної немочі? Чув бо, як раз сам домоправитель розповідав, що священики видають посвідки про одужання з прокази тим, які мали лише звичайнісінькі чиряки. Коли ж прочув, що у Ревіума відібрали ту священичу посвідку і загрозили, що виженуть зі служби, хоч і з важким серцем, а все ж таки "страху ради" спалив свою на багатті. І тоді заломились крила духу, що підносили вгору до високого, великого, вселюдського, всесвітнього. Натомість у загаслій душі запанували дрібні щоденні обрахунки та наймитська готовність виконувати накази хлібодарця...

Навіть звістка про тріумфальний вхід Раббі в Єрусалим не піднесла духово Леві. Навпаки: відчув якусь гіркість, ніби чимсь ошуканий, відчув, як йому стерпла душа, мов змерзлий гад, не маючи сили напружитись. А коли все ж таки від переказів про стихійне "осанна", про нестримну екстазу мас почало ніби розігрівати Левину душу, вийшов наказ челяді Каяфовій та Анниній чекати в Преторії[4] — в тім ненависнім місці римської влади.

1 2 3 4 5 6 7