Шинкарівна

Королева Наталена

Притомилась княгиня Ольга пливучи до Царгороду на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще, хоч би вітер, як вітер. А то: гойдає на одному місці, з боку на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по справжньому набрали його повними грудьми жовтогарячі, шовкові плахти — не дається. Млісно княгині. Дарма, що й до озброєних походів, за перші роки свого вдовства звикла.

Гей! Чого не спробує на своєму сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдови-ці — хоч шолом на вдовин завой клади та мечем-кінчаком ) оперізуйся!...

Цілу ніч "мертвим шерехом" гойдало море.

Жіноцтво з княгиніного почоту ледь-ледь на ногах тримається. З обличчя — аж зелені. Немов не по Хрест Святий до Царгороду їдуть, а тризну справляти.

Ранком, у повітрю сонному берег намітився. Свіжа, таврійська весна не розцвіла ще південною вродою. З гір, на верхів'ях іще посріблених снігом, прохолодою віє. З води — в'ялими водорослинами, сіллю та легким присмаком йоду тягне. Тільки квітучі, мигдалеві дерева з імли вранішньої вимотуються, хором аркадійських дівчат, що за руки вхопившись, заточились у колі весняного танку.

Витоптана кіньми й людьми дорога все вище в гори в'ється. То стежкою шовковою виблисне, то пропаде в синій гущавині гаїв. І знову з них вирветься, щоб блискучим движком підкреслити стару, кам'яну хатину, здалека більш до руїни подібну. З Троянових часів стоїть цей заїзд із перемінними кіньми. ) Потребують бо догляду Риму і мармурові ломи, і колонії засланців, що працюють на них. Не можна і грецьке населення лишити без дозору, не нагадуючи йому, що Рим поклав на

Тавриду могутню свою правицю. То ж на таврійських шляхах — частими гостями й важкі, криті карруки й запряжені чотирьма й вісьма парами коней, лектики. А що вже тих комонних їздців! І не настарчиться на всіх перемінних коней старий той заїзд!...

г) Меч кінчак — гострий з обох боків.

) Перед світовою війною показували ще руїни цього заїзду, що ніби належав батькові св. Олени Рівноапостольної.

Чому ж би княгині Ользі — щоб відпочину-ти від утоми морської мандрівки, не зробити частину подорожі кіньми? І неначе голос без слів, одному серцю лише чутний — кличе княгиню... Так солодко дрімає заїзд сповитий ранішним сном, заплющивши повіками-вікон-ницями не затягнені навоскованим полотном вікна... Так сонно довкола. Лише пси ліниво явкотять-озиваються...

Викинено на беріг із корабля сходні. Гурток жіноцтва оточує княгиню. Виступають на беріг. Раби метушаться з килимами, подушками, посудом. Тілесна сторожа брязкає зброєю. Сурма — ясним мечем розсікає тихе повітря...

Та ж старій таберні байдужий цей вигук.

Княгинін почот уже перед міцною брамою заїзду. Сурма гукає подруге: нетерпляче й розказуюче.

З двору, з-поза таберни, де містяться стайні та хліви, вихопився волохатий, вівчарський пес із налитими кров'ю очима. Сперся на браму. За вівчаркою виткнулася ветха стареча постать бабуні та молоденьке дівчатко може шісиадцятилітнє, ще рожеве від сну щойно перерваного, з дерев'яним відерцем у руках.

— Хайрете! — привіталась грецьким привітанням, углядівши провід зацного панства. Поставила дерев'яне відерце, припнула на лан-цюх вівчарку.

— Та ж цитьте бо! — гукнула, обернувшись до суголосного, песького хору, що аж надсідався. Гавкання перейшло у стримано приглушене гарчання.

Дівчина відчинила браму, впускаючи подорожніх.

— Де господар? — кинув, не відповідаючи на привітання, дружинник із княгиніного по-чоту.

— Тато в Пантикапеї — без хвилювання відповіла дівчина. — Ще не вернувся. Але все буде миттю: свіжі коні на-поготові. Снідання зараз подам...

І, раптом, усміхнулась мов добра знайома щирим, ясним усміхом:

— З дитинства таткові помагаю, то ж усі порядки несогірш за нього знаю!

В усміху не було ні виклику, ні кокетування, лише сердечна, природна ласкавість доброї, пильної господині.

Дівча пропускало гостей перед собою. А бабуся застеляла вишиваним обрусом небарв-лений, чисто вишкрябаний стіл під горіхами.

Відчиненими дверми таберни було видко, як смуглява невільниця в смугастій туніці роздмухує вогонь. А він, немов радіючи, що його збудили до чину, палахкотить і тріщить.

Кульгавий старий невільник приладжував рожен із баранячим м'ясом. За хвилину смачний запах печені розлився аж на двір.

Шинкарівна становила на стіл кисле молоко, овочевий сир, хліб і мед.

Княгиня дивилась на дівчину, що клопоталась біля стола, — ясна та лагідна, мов погожа днина.

— Скільки ж тобі років, господинько, коли ти встигла навчитись ще й обов'язкам дозорця поштових коней?

Дівчина на хвильку затрималась. Саме принесла чималий жбан вина та випалені глиняні келихи.

— Я народилась у заїзді! Мама вмерла, як я була маленька. Бабуня хвора... А невільників маємо всього п'ять. То ж треба було помагати таткові.

— А як звешся?

— Гелене! — прозгучала відповідь. Ми — греки.

— А греки, греки — ствердила баба. — І ^ кожна старша донька в нашому роді зветься

Гелене, як наша славна прапрабабуня, бази-ліса Гелене, гаґія ) Гелене! — додала гордовито. — Та ж сама, що знайшла й перевезла до Царгороду ) Чесний Хрест Христов. А як-же ж, а якже ж!... З нашого вона роду, — притакнула поважно.

Вказала палицею на почот княгині Ольги:

— Так, як вас сьогодні внучка моя зустріла тут у цьому ж таки заїзді, молоденька Гелене славного пана — патриція Констанція Хлора, що потім базілевсом став і батьком боголю-бивого Константина, що його Великим назвали...

Великі, чорні очі бабуні загорілись молодечим вогнем, пооране зморшками, темне, як візантійська ікона, обличчя оживилось. І, раз почавши говорити на улюблену свою тему, стара вже не могла затриматись.

Та ж княгиня і не думала її спиняти. Навпаки, рухом звеліла дівчатам свого почоту присунути ближче до себе сільський стілець і посадовити на нього бабусю.

— Я чула, — озвалась княгиня, заохочуючи стару до оповідання, — що гаґія — вимовила по грецькому наймення святої Олени, — була королівною з далеких островів... )

— Та де! — махнула своєю черешневою палицею стара шинкарка. — То тільки вигадали, щоб не ганьбила цезарського престолу дівчина з простолюддя! Звідси — стукала ціпком об землю, — звідси була вона. Кажу ж: з нашого роду!

Хитала накритою темно-брунатним покривалом головою. Білі — аж із зеленавим відтін-ням коси вимотались із згибів домотканої вовняної тканини. І лягли сріблястими смугами на темно гніду туніку, застебнену на шиї великим, бронзовим ґудзиком.

Зморщена, вся темно-гніда, з надхненим поглядом живих блискучих очей, бабуся здавалася старою Дріядою, що бачила юність землі, зістарілась із планетою, але все зложила в своїй пам'яті, як у просторій скрині. Тепер же витягала минуле, як давню одіж прим'яту й злежану. І знов, силою слова, давала їй яскраві, живі барви й первісну форму.

Княгинині очі немов когось шукали в почо-ті. З гуртка дівчат відокремилась молоденька Чудна, з варязькою невеликою гарфою. Але княгиніна рука затримала Чудну на місці. Орлині ж, сірі Ольжині очі торкнулись поглядом "борзописця" Радгоста, що однаково легко володів мовами варязькою, грецькою і руською, так само, як і стилосом. Обов'язком Рад-гостовим було записувати все цікаве, що здибається в подорожі. Радгост сів на шкуратяну подушку, що раб поклав у княгиніних ніг, і приправив тоненькі таблички.

Бабка ж, радіючи, що слухає її таке зацне панство, лила гірським потоком свої улюблені мрії, переплетені з казкою давно-минулої бувальщини.

Базиліса — королева; гаґія — свята.

Власне не до Царгороду, бо до нього переніс столицю Константин, син святої Олени, вона перевезла хрест до Риму.

Деякі автори виводять рід св. Олени з королівської родини, що володіла Британією, інші — поміщу-ють таберну, з якої походила св. Олена, в Кападокії, але капітальні гагіоі'рафичні твори, як многотомний Heiligen Lexikon та Боляндисти стверджують, що св. Олена була родом із Тавриди-Криму.

— Гей! Високо-високо, з убогої таберни аж на цезарський трон сягнула Гелене! Та ж швидко впізнала, що сльозами-риданнями рясніш, як перлами-самоцвітами обсипані володарські вінці... Чого тільки не спробували пишні пани, щоб зіпхнути з престолу "шинкарівну"! Таж цнотлива була, хоч і поганка ще тоді, красуня Авґуста. Дружину свого, славного Констанція, вірно любила. То ж лише погордливим мовчанням відповідала на залицяння, що на них ЇЇ, мов ту рибку на вудку, ловили. Спробували й хитрощами двірськими, лукавими радами, обплести її. І на те не пішла. То ж вичекали дворяни, аж прив'яла свіжа, гірська краса Авґустина. Найстаршому — Константанові, а всіх троє синів мала, сімнадцять минуло вже. Гелені ж — поверх тридцятки уже ішло.

І почали отруйну працю гадючі язики. Мовляв: Стайнею заносить від Августи! Не вдіють нічого зацні пахощі та аромати, жадні купелі запашні не помагають. Сказано ж бо: Доля її "(1е віегсоге Іеуауії асі г^пшп" ) з гною до престолу піднесла! Сам же Констанцій тоді ) співцезарем — разом із божеським Гер-кулом був.

І доти гадюками зависливими сичали, доки не отруїли серця Констанцієвого. Муж — є муж! А коли ще й поганин... Махнула стара, мов крилом, широким рукавом.

Звук дерев'яних дзвіночків вплівся сільським супроводом до слів старої. Внучка Гелене подоїла корів і кульгавий невільник вигонив їх на пасовище, лишивши догляд над печенею невільниці в смагастій туніці.

— І "милостиво відпустив" Констанцій Хлор свою дружину, щоб узяти собі рівну родом — і молодшу — продовжувала бабуня.

Гелені ж призначено на життя місто — Тре-вір. Слушний палац їй дали, служебництва доволі, і варту почотну — все, як "удові Авгу-сті"! Дарма, що живого чоловіка жінкою була... І синам не заборонили до неї голоситися. Особливо ж Константин — у цезарському війську він був, — часто матір відвідував. Та ж Гелене добре знала, чим є те щастя, що від людей іде!... І до мудрости занурилась. У ній собі розраду-потішення шукала. —

Замислилась Ольга, стареньку слухаючи. Власна її тяжка вдовська доля віджила в пам'яті. Чи ж не довелось і їй боронитись і від залицянь лукавих, і від хитрощів, сплетених мов тенета на звіря лісового?...

— Ой, не легка, не легка ти доле вдовська!... І перед духовим Ольжиним зором не слова

старої шинкарки барвисту казку плетуть, — а живі образи встають-творяться.

І близька їй, "наймудріщій із жон" ця володарка розвінчана, вдовиця при мужі живому...

1 2