Гармонія

Косинка Григорій

Новела

Вони пили кров із серця селянинового і мозок з його голови.

К. Маркс

— Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду!

— Не черкай, сину, а послухай моєї ради...

Але Гандзючиха не встигла закінчити своєї поради синові: він так грюкнув хатніми дверима, так скригнув на порозі зубами, що від того грюкоту та скреготу, здалося їй, аж миски підскочили й задзвонили на прилавку... А горня з-під каші на волосину не впало на долівку.

— Святий дух при хаті...— здвигнувши плечима, промовила стурбована мати.— Що з ним діється?

Розвівши чорні, ніби покроплені землею і потріскані від сонця руки, Гандзючиха застигла над посудом; тримала в руці віхоть із соломи, а правою підхопила горня, що от-от мало скотитися додолу. Вона запеклася з поведінки синової так, що й за роботу забула.

— Діти, діти,— шепотіли її вуста.— Хіба я, сину, зла тобі бажаю? — намагалася вголос говорити Гандзючиха. Спам'яталася: до кого вона говорить? До стін німих чи до посуду? Ні, краще замовкнути, краще серцем переболіти їй, як розпочинати колотнечу з дітьми! Вона знає: розридається з жалю та горя на всю хату, а тоді так щемітиму під грудьми, що звестися з полу важко...

І, схлипуючи, не вгамовувалася, говорила далі:

— Еге, коли зачеркав уже в хаті,— не жди, мамо, добра! У мислях докоряла синові його ж таки словами:

"Добре. Не хочеться тобі йти в молотники, посміху людського, кажеш, боїшся, а хіба тебе посміх хлібом годує, що ти його злякався?.. Та ще під такий час..."

Стуманілими очима обвела по хаті: сама вона в хаті, як палець той.

"Правда твоя: краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти... Хіба я не знаю, діти, який важкий той хліб? Знаю. Руки мліли мені на чужій роботі... Аж кров з-за нігтів виступала, так важко робила я! А ти ще докоряєш: "Краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти!"

Важко сіла на лаву; журливо схилила долу високе, покарбоване зморшками чоло: глибоко-глибоко замислилася над словами свого найстаршого сина Василя.

Троє дітей викохала вона на своїх злиднях... І ніколи не нарікала, нікого не попрікала. Тільки жаль якийсь на серці жевріє: з пучок своїх вигодувала діти, а тепер так виходить, що то вона трьох наймитів людських викохала і на те тільки вигодувала, щоб якийсь чорт висмоктував з них усе — і здоров'я, і розум, і радощі... Отак, як у тій старій пісні співають: "Не турбуйся ж ти, наша матінко, нами: як підростуть крильця, то розлетимося й самі..."

Не зазнали її діти ані радощів, ані розкошів тих. Де там: хліб змалечку недоїдати навчилися, а не встигло на ноги сп'ястися,— запечи його в найми!.. Розлетяться твої діти, мати...

Туга й журба, мов та сажка на пшениці, лягли на материне серце й до дна, здавалося, скаламутили спокій. І верзлося, з думки не сходило: "Чехи з японцями,— казав їй Василь,— розкопали над Байкалом золоті гори..." Отуди б йому поїхати.

— І як він не розуміє,— дивувалася,— що не під таку лиху годину золота шукають?..

А тут — новий клопіт: недавно приїхала до неї дочка Галька: пишна така, що й на мову не здається: сама в тілі гарному, біленька, наче панянка яка, і все перед дзеркалом косу розчісує та все кучері над лобом збиває, щоб такими начосами звисали їй, а до чого воно — начоси ті — не знає Гандзючиха!

Дівка день у день лає якихось більшовиків: вони, каже, примусили панів її тікати десь аж за границю...

"Кровопивці — більшовики ці,— говорить Галька.— Не дають по-людському жити... " А Василь змагається з нею, і гризуться, дурні, день у день обоє, як ті сліпі цуценята!

Дорікає Василь Гальці довгою спідницею, в'їдає на неї за поведінку панську:

"Годі,— каже,— булок поїла, а тепер од чорного хліба ясна болять?"

Отак день у день сперечаються, і ніхто з них не знає, що вона — Гандзючиха — троє ряден уже на хліб заміняла!

А це тільки вчора нового діждали: дві копи жита збили хлопці. Є в неї тепер новий хліб! Зародило цього літа жито так, що давно вже не пам'ятає вона такого урожаю! Прикро трохи Гандзючисі, що не буде в неї ніякого приварку на зиму — не сіяла вона ані проса, ані гречки, ніде було й клаптя забризкати... А в людей такі проса, аж хвилі ходять: квітчасті та волотисті.

Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі і все човпла коло однієї думки: хліб.

Може-таки, хлопці її — Василь з Гришкою — замолотять восени хоч пуд який проса на кашу? Однаково хліб: чи просо, чи гречка, аби було чим борщ заїсти. А чого б хлопцям і не замолотити? Обидва замашні, спритні; свого, бач, жита аж півтори копи за день збили!

Але в пам'яті знову сплили Гандзючисі докірливі Василеві слова: "Краще, мамо, в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти..." Запитала вголос, чітко слова проказуючи:

— А що ж ми, сину, їсти будемо?..

Вона підвелася з лави, хвилину стовбичила над посудом,— все ще шепотіли їй вуста, ніби вговоряла сина,— а далі втерла рукавом скупу сльозину й мовчки, вряди-годи схлипуючи, шарувала віхтем чорне горня.

* * *

— У молотники радять...

Василь Гандзюк — перший парубок у Піях — сьогодні сам здивувався з того, що йому раптом обридла й надокучила парубоцька гульня. Справді, чого йому йти туди, на ту вулицю? Хтось, може, женихається, маткобожиться коло дівчини, а йому, Гандзюкові, треба рихтувати ціпа!

Вийшов він з хати, позмагавшись з матір'ю, з таким смутком, що ніякою гульнею не розвіяти його.

"Рихтуй ціпа..."

Замислений, Гандзюк нерухомо сидів під яблунею, недалеко своєї клуні, і з тупим болем прислухався до глухого бринькання балабайки.

Десь далеко, на кутку, вирувала сільська вулиця. У вуха Ганд-зюкові глухо бубонів бубон — враження було таке, ніби виїздили з весільним поїздом придани; бубнові підспівувала, мов та весела приданка напідпитку, балабайка: вона тілілікала тонким голосом і, здавалося, не в силі була заглушити голосні удари бубна:

Бум-бум-бум... Тілілі, тілілі-лі... Вамбум-бум!..

"Гришка триндикає..." — подумав Гандзюк.

Справді, на Василевій балабайці — усі знали — грав сьогодні найменший брат його — жуплякуватий, завжди хоровитий, але веселий на вдачу хлопець. Гришка — так звали його — грав сьогодні з особливим успіхом: йому пощастило підслухати в солдатів, що стояли були у Піях, декілька нових пісень, вивчити пісні ті, ще й на голос по-солдатському взяти, щоб потім з великою насолодою, як новину, притриндакувати їх на вулиці; а слова він вимовляв, як то й годилося, з тупою старанністю:

Едет Ленин на телеге,— Я за ним вдогонку...

Гришці подобалися слова цієї пісні: зрозумілі й до прикладу припасовані, вони аж танцювали на балабайці.

— Хто він такий — Ленін? — цікавився Гришка, але ніхто з хлопців не міг до ладу пояснити.

— Чудаки: генерал, який Денікіна не послухався! — урочисто, з виглядом знайка, сказав один зарічаний парубійко.

— Упертий, видать, коли воює з таким бороданем, як Деніка! — додав хтось.

Гришка навіть спробував уявити собі невідомого Леніна за цією піснею: виходило так, що він їздить звичайним селянським возом од села до села, підбиває проти Денікіна людей і, заклопотаний війною, зовсім не зважає на прохання Смолярчукового Кирила: гнати Кирилові самогонку чи ні?..

А на Смолярчукові Гришка спинився не випадково: Кирилів Кар-по, казали дівчата, записався до війська — у пластуни якісь чи в плаксуни, не добрав Гришка! Чув тільки:

"І мій син із золотими плечами ходитиме!.." — сказала нібито Карпова мати.

— Хай собі пишуться...— міркує знічев'я Гришка.

Він удруге б'є пальцями по струнах, удруге вимовляє слова чужої йому пісні; вимовляє їх баском, по-парубоцькому, особливо підкреслюючи ті рядки, що стосуються самогонки:

...Разрешите нам, товарищ, выгнать самогонку!

— Це, хлопці, наче Кирило Смолярчук біжить за возом та проситься! — вихоплюється із словом Гришка.

Але йому ніхто не відповідає; молода челядь захоплена словами дотепної пісні, пісні, що встигла прославити, як здається парубкам, піївську самогонку... Її — пісню — тільки й співати варто заради цього!

Правда, деякі парубки гоноровито спльовують на землю з таким виглядом, ніби нічого нового Гришка й не співає сьогодні, ніби вони ще кращі пісні чули й знають,— отож нема чого по-дурному вихваляти запозичену з чужого голосу пісню!

Не здивувати піївських парубків піснею. Ніколи!

— Вона під гармонію краще виходить,— говорить хтось недалеко Гришки.— Ну, скажіть, як тоді грати на балабайці, коли людині гармонії хочеться?..

— На гармонії, кажеш, краще?

Усміхаючись, Гришка повертає голову і довго шукає очима того парубка, якому так раптом заманулося гармонії, він вирішив — з усього видно — відрубати парубкові так, щоб раз і назавжди відбити в нього охоту встрявати не в своє діло:

— Гармонія! Ну й сказав, хлопці, наче в церкві не вдержався! Може, тобі ще трирядки забажалося, такої, може, як у Півненко-вого Данила?.. Чому б не Маруся, якби шанувалася!..

— В'їдливий...

Сміються хлопці з дотепної відповіді; добрим словом згадують Півненкову гармонію, і ніхто, здається, не прислухається вже до слів парубка, коли той намагається огризатися до Гришки: нікому нема до того діла.

Вулиця, захлинувшись парубоцькою піснею, знову гуляє під голосні удари бубна.

Гришка уриває грати.

"Хай краще співають хлопці,— ображено думає він,— як маю триндикати на балабайці..."

Мовчки струснув білявим, обрідним чубом, тихо поклав собі на коліна балабайку і, слухаючи пісні, мимоволі згадав за Півненкову трирядку: гармонія на всі голосники — разом з піснею — заливається в його дитячій уяві... Вона плаче й сміється тут таки, під вербами; захлинається від пісень — сумних і веселих, а він, Гришка, аж очі примружує від такого великого щастя, голови не повертає, щоб не схлюпнути вимріяної насолоди: йому здається, що він от-от черкнеться підборіддям об ріжок гармонії...

— Тю, і малих чорт на вулицю носить! Посунься! — безцеремонно гукає до Гришки якийсь кремезний, вузлуватий парубок з чужого кутка.

Гришка швидко, не змагаючись, одсовується, дає парубкові місце поруч себе. Парубок придивляється до Грищиного обличчя, а пізнавши його, трохи ласкавіше говорить:

— А-а, це ж Василів братуха! Гуляй, малий... Нікого не бійся, гуляй!

— Я не боюся,— тихо одказує Гришка.

Йому приємно, що цей міцний, дужий парубок, згадавши Грищи-ного брата, не дав йому стусана, а, навпаки, запросив гуляти...

1 2 3 4 5 6 7