Змовини

Косинка Григорій

Першу звістку привіз із ярмарку Петро Рудик.

Він летів змиленими кіньми, як зміями: безмилосердно — удар за ударом — Рудик шльогав коні лозиною і гукав:

— Лети мені, кров чортова, як з лука!

Руки вклякали йому,— тоді схилявся в якомусь розпачі головою аж до полудрабка на возі — от-от стукне головою об віз... Вимовляв слова з мукою в голосі:

— Ех, коні мої, сивогриві коні!

Рудик підвів голову. Перед його очима на всю прить мчали коні, вигнувши блискучі хребти; йому навіть здалося, ніби коні виводять якогось шаленого танця, ритмічно лупаючи копитами підмерзлу землю... Далеко — у білих латках снігу — чорніє степ.

А дорога — двома чорними коліями — летить назустріч неймовірно швидко: село виринає з придолинка раз у раз ближче. На греблі замайоріли верби, сірими павуками виткнулися на горбах вітряки, а за горбами — домівка Рудикова.

— Усе, тепер усе пропало,— промовив упівголоса Рудик.

Невимовний жаль застиг йому на скам’янілому обличчі

так, що годі було змалювати його, обличчя те...

— Кінець,— прошепотів Рудик.— Кінець...

Захекані коні стишили ходу — бігли риссю,— тоді господар смикнув віжки і зовсім зупинив коні. Він зліз із воза, випростався і повагом, як то годиться хазяїнові, став поруч коней.

У борозного коня блищав на здуховині піт: кінь важко дихав і пирхав.

"Дурний. Зовсім загнав коні",— промайнула Рудикові думка, але він махнув у просторінь рукою, ніби рубнув зозла.

— Мені коні жаль?

Злоба судомила Рудикові обличчя; він скривив рота і зайшовся сміхом. Глузуючи, переконував когось невідомого:

— А наші дурні сівалки та січкарні купують — все, бач, багатіють. А виходить — смерть прийшла... Розумніші давно вже спродуються до цурки... Волів рубають, щоб чорту нетрудженому не дісталися, а ми — багатіємо!.. Своїм салом колеса комуні підмазуємо: сідай на воза та й поганяй! Багачі — по три на копійку.

Рудик, упершись в голоблю воза, застиг; мислі, одна одну переганяючи, завихрили йому в голові, як ніколи до того: не встигне яскраво промайнути одна думка, а друга вже підхоплює першу, вивершує кінець — а далі зринає третя — ще яскравіша... Мислі, здається Рудикові, вихрять, товпляться, а неспроможні зарадити горю.

— Так... Востаннє, мабуть, їду з базару? — тихо запитав він коні. І повагом, увігнувши голову в плечі, рушив назад до воза. Лозину переломив і кинув серед дороги. Коні торкнув віжками й попустив до села тихою ходою.

Злоба не сходила йому з обличчя — не вгамовувався. Все переконував когось невідомого:

— Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського,— голота ненажерна нас за горло взяла: "Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу..."

Базар аж клекотить: огирі хазяйські стоять рядами, як намальовані,— не купиш, хоч подивишся! А мені, дурню старому, коні жаль!... Люди дочок заміж за харпаків змовляють, щоб багатство втримати, а мені коні в голові?!

"...У вас, Петре, Наталка як королівна",— спливли в Рудиковій пам’яті чиїсь солодкі слова.

Рудик ударив коні по стегнах віжками, а сам схилив заклопотану голову аж на груди; чорний, приношений кожух охляп, звисав на його кремезному й дужому тулубі. А злоба й журба вчорнили йому обличчя: сидів на возі розлютований, лаявся, не зважав на слова:

— Голоті колектив — як висівки гарячі до болячки! На руку ковінька. Підуть, підуть, гади! Заради хліба шматка робитимуть... А ще коли помажуть той шматок — в долоні плескатимуть, дякуватимуть!.. Підуть.

"...У вас, Петре, Наталка як та королівна",— вдруге спливли чиїсь солодкі слова.

Намагався пригадати, хто говорив йому слова ці. Ні, не пам’ятає... А знає твердо, що хтось у свати набивався.

І в Рудика мимоволі зажевріла — єдина над усі — думка: вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі; були між ними, на думку Рудикову, хороші, путні хлопці — на зріст, на силу, на вдачу, та й на вроду — дарма що вбогі... За багачів парубків Петро Рудик навіть не думав: хіба вони спроможні тепер зарадити його горю?

Він трьох синів — найзаможніших батьків на селі — поруч дочки своєї поставив: усі вони, коли до Рудикового багатства рівняти, з руками Наталку вирвуть... А найбільше Рудикові до серця Михайло Шовкуненків.

"Та що з того,— подумав Рудик,— як йому, козакові, самому батька рідного доводиться зрікатися, щоб на інженера довчитися?.. Не потрібна моя Наталка Шовкуненкові. Студент!.."

Він твердо, категорично вирішив, що найкраще йому обирати собі зятя з-поміж убогих.

"Адже й з убогого,— подумав хитро Рудих,— можна буде доброго хазяїна викохати..."

Тоді бадьоріше підвів голову, підсмикнув кожуха й весело гукнув на коні:

— Ану, дріботи, сивогриві!

Коні легко, ледве доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза вздовж селом.

Він їхав селом, як мертвий: склепивши очі, не підводив голови, не здоровкався до людей... Люди тінями миготіли йому в очах; деякі — ясно бачив — запобігливо вклонялися, інші ж одверталися — намагалися не помічати,— а багато було таких, що перші сподівалися на привітання Рудикове.

Не доїжджаючи зборні, Рудик побачив у гурті парубків Юхима Скрекотня. Його легко було впізнати з однієї шапки: гостроверха якась, облямована по краях товстим полотном, що вилискувалося від лепу,— шапка здалеку кидалася в очі й кожному говорила ніби: це Юхим Скрекотень...

"Нужда, а не чоловік! Купу дітей за свій вік наплодив",— подумав Рудик.

Скрекотень тримав у руці якийсь шматок мотузки.

Коли Рудикові коні стишили коло зборні ходу, Юхим Скрекотень вийшов з гурту хлопців і стояв собі недалеко дороги. Парубки реготали й заливалися сміхом.

— Дядьку Петре, спиніть на хвилину коні,— гукнув Скрекотень. Парубки ще голосніше пирхнули зо сміху.

Рудик зупинив. Тоді Скрекотень склав удвоє з мотузки петлю, накинув собі на шию, затяг її, кумедно якось смикнувши за один кінець... Запитав голосно:

— Бачили? Це я на куркулів таку видумав!..

— Дурень ти! — рубнув з обуренням Рудик.

Він хотів вилаяти Скрекотня останніми словами, змішати його з болотом — тут-таки, на вигоні, прилюдно... Проте переміг свої чуття: не насмілився вилаяти.

Дітвора, підбадьорена Скрекотнем, бігла навперейми Рудикового воза, заглядала Рудикові в очі й голосно приспівувала:

Рудий cам, руду взяв,

Рудий піп повінчав;

Одно було малесеньке.

Та й те було рудесеньке...

Рудик метко лапнув на возі батога. Не було... Жаль який! Він ніколи не брав батога до своїх коней.

"Останнє стерво насміхається. Докотилася чума й нашого берега! Кінець тепер... Голота розметає нас, як ризи Христові..."

У мислях Рудикових — він це твердо вирішив — був єдиний порятунок: Наталчині змовини.

Тоді вдруге вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі... Шукав собі зятя з-поміж убогих.

...Недалеко свого подвір’я, за п’ять-шість хат, Рудик перепинив коні: назустріч йому переходив дорогу Оксентій Кашуба.

"Птиця летить",— усміхнувся Рудик.

Справді, Кашуба схожий був з обличчя на якусь дику птицю, яку годі було пригадати! Зріст мав низенький, миршавий,— негармонійно якось збудований був Кашуба.

— Хазяйнуємо? — жартома поспитав його Рудик, спиняючи коні.

— Ке там хазяйство, свате! То ви, бачу, по ярмарках гасаєте... Здрастуйте,— і Кашуба по-дружньому, підсунувши шапку на лоба, подав Рудикові свою довгу, схожу в долонях на маленького ковша, руку.

Сердечно привітавшись, давні приятелі хвилину стояли мовчки — вони звикли розуміти один одного з півслова.

Правда, Кашуба здивований був, що Рудик загнав так коні — вони взялися милом, трусилися й парували.

"Петро ж не любить їздить так кіньми",— подумав він, але й слова не сказав про це.

У Кашуби на мислі зовсім інше... Ярмарок, зрозуміла річ, його цікавить надзвичайно: чи поцінна тепер худоба, чи правда тому, що спродуються люди, а коли спродуються, то які ціни на свині? Кашубі треба до зарізу купити пару добрих підсвинків.

А є ще в Оксентія найголовніша справа — спитати Петра Рудика за Наталку. Кашубиха день у день нагадує: "Спитай..." Хочеться їй висватати за невістку Наталку Рудикову.

Кашубиха декілька раз уже вихваляла дівку перед людьми, щоб похвала та до батьків докотилася, а Рудики на це — ні слова. А кращої ж пари, на думку Кашубів, не знайти Рудикам. Бо недурно ж сказано: "Чешися кінь з конем, віл з волом..."

Кашуби до дрібниць підраховували свої достатки, рівняючи їх до Рудикових: так, Петро Рудик заможніший з усіх багачів на селі, але й вони — Кашуби — недалеко в ряду від нього. А пасіка кашубівська, всі знають, щоліта червінці на крилах носить!

Коли Кашуби рівняли своє багатство до Рудикового, щоб таки почесався віл з волом, то Оксентій нагадав усій сім’ї, що вони з Петром Рудиком — давні приятелі... Разом парубкували, разом на привоз ходили, чарку колись глибоку пили, а коли не помиляється Оксентій, то одного літа й поженилися: Оксентій після великодня, а Петро — восени.

"Неговіркий став Рудик... Загордував",— подумав собі Кашуба.

Оксентій Кашуба звик бачити його завжди насмішкуватого, веселого, дотепного й не жалького на слова, а раптом — така велика зміна: обличчя сиво-біле, ніби в п’яного, брови суворо стиснуті, вуста стулені... А на губах, помітив Кашуба, зашерхла в куточках піна.

"Знов, мабуть, наклали облігації",— подумав собі Кашуба. Він перший вирішив порушити мовчанку.

— А я це од вас іду,— промовив, чекаючи почути звичайне запитання: чого, мовляв, ходив?..

Рудик не запитував; ледве усміхнувшись, він хитнув журливо головою.

— Не буде, свате, з нашого пива дива,— сказав.— Не весілля нам справляти, Оксентію...

Далі оглянувся на обидва боки, смикнув Кашубу за рукав,— поставив його собі просто перед ротом, а тоді говорив таємниче, з притиском на кожному реченні... Аж піна йому скакала з рота, так говорив він!

— Комуна колективізує сарану, голоті — всі права... У степових селах розкуркулюють до сорочки й очкура. Рубай реманент, ховай добро, спродуй худобу,— вже нам більше не хазяйнувати! І то поспішай, бо пізно буде. Думаєш, не підуть у колектив? Підуть. Підуть, гади!

Рудик закляв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.

— Тепер, Оксентію, кожний за свою шкуру дбає... Я вам не ворог, ви мені, знаю добре, теж не каменя бажаєте...

1 2 3 4