Фавст

Косинка Григорій

Коли догорятиме у вiках остання зоря — горiтиме моя мисль i страждання, а на чорнiй смузi неба кривавими лiтерами спалахнуть пророчi Франковi слова:

Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорiжжу. Людським презирством, нiби струпом, вкритий!..

В iменi твоєму, Фавсте з Подiлля, я пишу цi рядки. Хай наступнi поколiння згадають твоє iм'я велике, хай на колiна стануть перед стражданнями твоїми.

Дорогий менi, до болю рiдний Фавсте. Ти не знаєш, зрозумiла рiч, таких слiв страшних, як "Народна трагедiя" — чужi й не зрозумiлi тобi слова цi. Ти — до примiтиву простий. Адже перед своєю смертю — короткою i страшною — ти зумiв тiльки намалювати в камерi ч. 12 маленьку труну з хрестиком i видряпати пiд тiєю труною нiгтем на стiнi своє iм'я i прiзвище: "Прокiп Конюшина". Оце i все.

…Тодi саме Рiздвянi ночi клепав мороз, коли до нашої камери перевели iз/ тюремної "секретки" Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв.

Губи Конюшини спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками якiсь дивнi рухи, нiби збирався шугнути в якусь безодню…

Махлаюватий селюк, вiн пiдозрiло оглядав усiх присутнiх, до всiх ласкаво усмiхався, шептав щось, а далi несподiвано сiв на краєчок нар i голосно, пiд регiт присутнiх заявив:

— Диви, от iсторiя… I тут люди є. Камера, повторюю, зустрiла слова Конюшини смiхом: уперше, вирiшили всi. довелося людинi познайомитися з тюрмою.

Офiцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, iронiчно скривив рота i суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

— Бандит?..

Конюшина мовчав. Тодi офiцер, не стримуючи бiльше смiху, сказав до всiх присутнiх у камерi:

— Фауста привели. Посидим больше — Гете увидим… А все-таки, парнишка, за какие греки тебя в нашу камеру пригнали, а?

Конюшина не поспiшав вiдповiдати, вiн звiв стомленi очi на згорбленого Клєнцова, на всiх i несподiвано запитав офiцера з ноткою злоби:

— Хiба тобi не однаково?

З кутка, недалеко вiкна, пролунав хриплий бас:

— Правильно. Молодець, Фавст. Так i треба одказувати… Вiн же тебе не питає, чого ти погони згубив? — визвiрився до Клєнцова той-таки хриплий голос з кутка.

Клєнцов в'їдливо огризнувся, але його нiхто не пiдтримав. Правда, усiм до вподоби було нове прiзвище, що його дав Конюшинi Клєнцов:

"Фавст". То нiчого, що сам Конюшина не розумiв, до чого воно — прiзвище таке. Про великого Гете вiн теж уперше чув у камерi. Фавст з Подiлля не знав ще, чи смiються тут з його махлаюватости i вбогости, чи таки пiдтримують проти Клєнцова, — тодi ще раз обвiв усiх своїми великими сiрими очима — побачив глузливу посмiшку на вустах Клєнцова, але все-таки вирiшив чомусь, що таки пiдтримують його, Фавста з Подiлля.

Урочисто витяг з кишенi засмальцьованого кисета, поклав його на бiлi, латками вкритi штани, добродушно засмiявся.

— Курiть, хай дома не журяться, — сказав вiн. — Добре тут у вас, ая… Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне — люди є… Там, де був я…

I вiн раптом замовк.

— Довiку б гадам таке добро! — вихопився з кутка той-таки голос, що пiдтримав Конюшину проти Клєнцова. Фавст здивовано пiдвiв очi: чи не сказав вiн якоїсь дурницi? Здається, що — нi, але краще йому не цвенькати, бо тюрма — сам знає — не любить дуже балакучих… Тодi. здалека, з характерною i притаманною лише селянам дипломатiєю почав був виправдовуватися:

— Ая. У вас, кажу. тому добре, що — тепло, нари є…

— …С-сш. Як вiн менi болить. Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй.

По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження i вимови, видно було, поляк, i все лаяв свої зуби, спльовуючи раз у раз рiденьку слину з рота.

Коли пан Яцькiвський — так звали його — зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:

— Ая. зуби? Знаю. Це якби самогон — первак, а тодi намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок — повiрте, одразу занiмiє. Я знаю.

Яцькiвський образився:

— Цо? Занiмiє? Ти краще, хлопе, порай це своєму батьковi, розумiєш? Маєш його? Занiмiє.

Але Конюшина не бачив, здавалося, нiчого образливого: порада була як порада. Йому навiть зробилося трохи смiшно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви — настовбурчився, розсердився i гасає по камерi з кутка в куток,

Знизавши плечима, Конюшина мимоволi задивився на цього гоноровитого пана.

А треба знати, що пан Яцькiвський був iз своїм гонором за втiху для цiлої камери: конфедератка, австрiйська шинеля з бiлими орлами, бундючнi вуса, а вже гонору того, то тiльки в'їдливий Клєнцов мiг його збити, жартуючи:

— У пана Яцькiвського, — казав вiн серйозно, — воша теж дурно не лiзе. Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає iсторичнi межi, що їх позбулися поляки…

Яцькiвський, зрозумiла рiч, люто лаявся на такi слова, але хiба можна зупинити Клєнцова?

— …пан Яцькiвський, — не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов, — найбiльше тужить i журиться за блискучим минулим Степана Баторiя… А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воєводства, панi? З Бельведеру?..

Це, повторюю, було мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разiв п'ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носiя великодержавного шовiнiзму.

Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, — розповiдав, — снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля…

— Весна, — казав, — часто сниться менi.

Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна — жити будеш. I село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiєї намiтки, то пахла йому рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiшнiм гноєм, i птиця у високому небi кричала.

— Такий сон, — говорив менi Фавст, — що вiн має визначати?..

Я пам'ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським:

— У тибє болит зуб, — говорив Маламет. — Я ничево, не протестую… Пусть, у каждого своя болезнь. Но когда в меня острый колит, когда с меня кровь капает, когда… й ты ругаешь. Я, как я должен?..

— Кумедiя, їй-богу, — щиро, по-селянському сказав менi Фавст. — Менi такий сон миленький наснився, а вони — за парашу гризуться…

— …поднимайсь.

У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа i нас усiх… Заспана камера встає, кидає жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стає по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.

Декiлька слiв про Конончука.

Це — темне i вбоге село, село, яке пiдписує собi акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пiзнiше, в тюрмi, падає додолу на колiна, коли побачить кришку хлiба; нужа на такому Конончуковi така велика i плiдна, що здається iнодi, нiби його тiло навмисне засiяно висiвками — вошами; тiло, схоже на рябе мило… Коли пройде вранiшня повiрка — завжди коротка i занадто вже дiлова, — Конончук сiдає, як каже Клєнцов, "читати газету": "бльондинки" впилися йому в тiло, i треба довго шарувати Конончуковi свої гiстки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих "бльондинок" падати й сипатися на помiст…

Висiвки сиплються — така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, — вiн от-от, здається, розплачеться; важко зiтхає, журно хитає головою i, допомагаючи Конончуковi, бере одну "бльондинку" за лапки, кладе її на помiст i дико б'є черевиком…

— Отак її треба! — приказує Фавст.

— Ех, Конончук, Конончук! Твоя "бльондинка", видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає пiд черевиком, як пана Яцькiвського воша. То воша, можна сказати, iнтелiгентна, панська воша… Правда, господин поручик?

Пiсля такої реплiки, а головне — такого безцеремонного i рiзкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнiв, що Фавст — незрячий гречкосiй… Хто вiн такий?

Мотив цей розробити.

Клєнцов польською мовою (вiн сидiв у польських тюрмах, де дають з патронату бiлий хлiб, вряди-годи масло, каву, а книжок — професорська, мовляв, бiблiотека) гне матюки i пильно, з ненавистю й пiдозрою дивиться у вiчi Фавстовi.

— Жаль-жаль. — говорить Клєнцов, — що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивiявся…

Фавст щиро смiється.

— Що менi блатнi, — каже вiн, — адже там скрiзь — ми, а не ви… Офiцера зустрiти, та ще й офiцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справдi, як вони, варвари, тримають вас нєвинно п'ятий мiсяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…

…Хто такий Фавст? У мене бiльше нiяких сумнiвiв, що це не такий уже звичайний собi дядюшка з далекого Подiлля.

На цьому мiсцi межи Фавстом i Клєнцовим. як пишуть деякi галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогоднi обiйшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:

— Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты… ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную…

— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди — у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства — повiрка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв — дзiнь, дзiнь… Блискучi кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнiдий якийся на виду, цинiчно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прiзвисько — Злий Собака); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття — кривив з огидою обличчя так, нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову.

Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiєю категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив свої сухi, зеленкуватi очi. схожi трохи на баранячi, на Фавста — вiн раз у раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши:

— В чем обвиняют тебя?..

Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в "секретцi", знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокiп удавав з себе — не було нiякого сумнiву — наївного селюка з Подiлля.

Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi — там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, — тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, але вiн завжди умiв стримувати свої чуття — вiн спокiйно, навiть занадто вже спокiйно, вiдповiдав запитанням:

— За що? Ая.

1 2 3