Вергає труд натхненний,
Начебто зміни генні
І начебто труд екстерном
Має створить і повірить,
Що ще комусь треба ліра,
Золотом золочена,
Наче богами вречена
І наче на виріст дана
Ця сіллю засипана рана.
Можна торкнути вітер,
Можна піти зі світу,
Можна шукать адресата
І навіть йому писати,
Але це усе даремно,
Бо стежити маєш недремно
За паперовим вітром,
За вогнищ зрадливим світлом,
За богом, який навпроти
З поглядом, повним скорботи.
Наче тубілець зранку –
Скроєна вишиванка,
Темна калина в склянці –
Гуцули чи наддніпрянці?
В цьому краю казковім,
В цій шовкоплинній мові
Знищуєш темне і кревне,
Начебто внутрішньовенно
Вводиш слова і знаки,
І десь ідуть гайдамаки,
Й трава попід ними плаче,
Й чиясь кобилиця скаче,
А вершник в траві осінній,
А вершник, де небо синє.
І цих кобилиць багато,
І нікому слова сказати…