Векша

Івченко Михайло

ВЕКША

У Векші було смугляве, вузеньке личко, кирпатий носик, темні лагідні очиці й гострий рот, тому здавалось, ніби Векша завжди нюхав повітря. І справді, він по всьому був схожий на гостреньку цікаву білочку.

Коли його звільнили з Червоної Армії, він який час вагався й не знав куди подітись. Та швидко йому прийшла спокуслива думка: погуляти, щоб не сталось, погуляти на волі. Він щось помічав у місті — життя наче повертало до чогось старого, чого він так завжди боявся; але тепер це було йому навіть до вподоби. Грошей, розуміється, в нього не було ані шеляга, та це ніскільки не турбувало.

Він не знав, що робити, але швидко надумав продати нову шинелю й штани з англійського сукна.

Другого дня вранці він поволі ходив на тічку, коло шопи, захоплений гамором, метушнею та силою барвистих найріз-номанітних речей. Він якось незчувся, як і продав одному перекупцеві за півціни обидві речі, але, відчувши в руках шелестливі "лимончики", збентежився й по щирості не знав, що йому робити.

Тоді в животі йому солодко смоктало, на язиці відчував тонкий присмак ласощів. Він згадав, що давно вже не їв досхочу, й зразу ж подався в середину шопи до столиків. Там 4 був ще більший гамір, але Векша швидко проштовхнувся й підійшов до бабів, що продавали сметану. Він пожадливо накинувся на горщатко з сметаною й почав їсти з м'яким білим хлібом, відчуваючи одночасно, як по всьому тілу розходиться пестлива теплінь, в животі лагідно булькотить, у мозок б'є радісний сік і очі дивляться весело.

Виївши сметану, Векша підійшов до другої баби й купив у неї глечик молока. Але після молока йому стало раптом холодно. Тоді він підійшов до чайного столика, попрохав чаю й почав пити його довго, з утіхою смакуючи кожен ковтень.

Коло самовара стояв червонощокий, веселий дідусь, плутав бороду пальцями, кряхтів та приємно посміхався.

— Папаша, а де тут пивна є? Щоб можна отакечки пивка й до пивка? — поспитав Векша, допиваючи чай.

— Пивна, кажеш? Пивна є, як же, то є! Он там, коли хочеш,— дідусь показав рукою й більш уважно оглянув Векшу.

— На побивку, товариш? — поспитав він.

— Ні, зовсім в одставку.

— Навоювались, значить?

— Годі, папаша! Тепер будем строїть, как полагається!

— А-а! Значить, до родні повертаєте?

— Ні, ні! —легко кинув Векша.— В мене нема нікого!

— Е-е, то не годиться, нада тоді жениться! — І дідусь захитав співчуваюче головою.

Векша тепер якраз згадав, що в нього й справді нема нікого з рідних. Була ще десь сестра, та вона вийшла заміж, а за кого, Векігіа й не знав до пуття. З пиши Векша вийшов і став вештатись по базару, оглядаючи все навкруги. Дорогою він купив насіння, цукерок, цигарок. Але шелестливі папірці все ж муляли йому в кишені. На базарі він все здивовано оглядав, усміхався й по-дитячому дивувався:

— От то штука — неп! Дивись ти, скільки понаставляли всього! І де-воно тільки взялося?

Між возами він зустрів своїх земляків і захоплено, по-дитячому привітався з ними, як з рідними. Ті холодно посміхались, але коли Векша несподівано нагадав про пивну, вони раптом захопились і почали шуміти, голосно реготати й розпитувати Векшу.

ДорогЬю вони захопили знайомого міліціонера, двох черво-ноармійців — і в такій компанії увійшли до пивної.

У пивній Векша розходився, махав руками й про все захоплено розповідав.

— З ким же ти воював, Векша? — поспитав сусіда.

— З бандитами, братішка! Це така тобі каналія, куди не кинь, а вона тобі лізе сльотою. Одно слово — бандита! Ти тут налагодиш, заведеш порядки, а воно тобі ламає, руйнує.

— Виходить, ти горою-за Совітську власть?

— Небезпремінно" братішка! Потому, як вона стоїть за порядок, за справедливість. Щоб усім, значить, було вольно, хорошо жилось. Ето факт.

Векша помітив лукаві посмішки на вустах селянських хлопців і тоді, переконуючи їх, додав:

— Потому, ти сам посуди: земля тобі є, робочі прав добились, образованіє тобі, какое полагається, і всем слобода. Ні, братішка, ета власть наша — за порядок і справедливість, і її нада поддержувать.

Вони ще довго говорили, шумливо й невиразно, але коли

Векша вийшов з пивної, в голові йому від пива й самогонки було важко. Проте він настирливо думав і запитував себе:

— Почему ж так? Разві вона не за нас, не за порядок, справедливість ?

І він не розумів, чому ж його сусіди лукаво посміхались, чому заперечували? Але вперше упав йому в серце якийсь сумнів, і він нестямно розводив руками, не знаючи, в чому тут справа. В армії всі ці три роки, що він пробув, було все просто, ясно й не викликало найменшого сумніву.

Хлопці, що разом з ним гуляли в пивній, швидко попрощались і пішли до своїх возів, та не натякнули йому й словом, щоб підвезти. Тепер Векша ходив стомлено, в нестямі розводячи руками, й запитував себе: куди ж йому йти?

Та його чомусь несвідомо тягло на село, до своїх кревних земляків, і він підійшов до одного дядька попроситись, щоб той підвіз. Але дядько холодно й рішуче одмовився. Тоді Векша сердито плюнув і пішов пішки.

//

Векша йшов спокійною, урівноваженою ходою, до чого звик ще в війську. На ньому була старенька, уся в дірках шинелька, порвані англійські черевики, полатані штани й непідпере-зана блуза — крізь неї пробивався й студив просто в живіт вітер.

Був листопад. На розкваслій землі лататтям лежали білі плями снігу — на шляху в коліях руді калюжі болота.

Стежечки по боках від талого снігу були слизькі, й Векша щоразу сковзався. В обличчя йому студив вогкий вітер. Проте Векша йшов бадьоро, не зважаючи на все.

Коло одного хутірця його застигли присмерки. Векша вирішив перепочити, сів під старою вербою, запалив цигарку й почав вдивлятись і вслухатись у все, що було навкруги.

Короною верби журливо шумів вітер, звідти перескакував і гойдав купу верб і вишняка коло хутора. Хутір був обплетений, обгороджений, теплий і затишний — і все ж у задумі до чогось прислухався.

А навколо лежали важкі зажурені лани, пригноблені густими хмарами, від них ішов тихий покірний стогін, і Векша чув всім своїм серцем оцей стогін і болів укупі з ним за землю, за людей, що на ній працюють. У нього й самого була десь прихована думка сісти на землю, одружитись і завести господарство. Та якось він про це серйозно не думав. Векша запалив другу цигарку й тоді пішов далі.

У першому ж селі, що зустрілось йому, він вирішив переночувати. Він постукав у кілька хат, і всюди йому одмовляли. Його брала вже розпука й лють, та зустрічний хлопець порадив йому попроситись до однієї молодиці.

— У неї всі подорожні спиняються. Тітка Євдоха,— сказав хлопець і показав рукою на її хату.

У тітки Євдохи чиста хата, й сама тітка чепурна й привітлива. Обличчя в неї русяве, біле, пшеничне, й голос м'який та співучий.

Векша зразу якось повеселів, засміявся, з часом почав розказувати свЬї військові пригоди. Тітка легко якось і поралась по хаті, й зазирала до печі, де щось голосно булькотіло, й співуче сокоріла в розмові. Родина тітки зовсім невелика: маленький хлопець, років з вісім, дівка, що сиділа за прядкою (сестра чи дочка — Векша так і недобрав), і чоловік — темний, замурзаний і похмурий.

Пізніше Векшу нагодували білими паруючими галушками, знайшли десь трохи горілки, і дружньо сокоріла тітка по-родинному, тепло й щиро.

Десь усередині Векши співало серце теплом та радістю.

Йому послали спати на долівці, на свіжій соломі, і Векша, розлігшись, довго гомонів з тіткою:

— Ну, а як у вас, тьотю, нащот Советской власті? Чи приймають її порядки, как полагається?

— Що ж, хлопче, власть собі, а ми собі. Нам і за старого режиму було не добре-то жити, та й тепер не покращало.

— Почому ж так? — дивувався Векша.— Разві вона не за порядок, справедливість, одним словом, за лучшую жисть?

— Хтозна, хлопче! Може, воно й власть хороша, та тільки тут такі бузувіри сидять: гляди, щодня тобі й лізуть, то те, то інше. Одна біда з ними.

Але тітка, видно, забула про це й почала говорити про своє найближче. ,

Забрали на війну чоловіка, та вона ж тоді пильнувала за всім, збивала копійки та все чекала чоловіка. А він прийшов, хлопче, подумай,— з пранцями.

— Кинулась я до нього, аж у нього погань усяка завелась. Що вже поповозилась, що вже пополікувала, скільки тих грошей витратила, тепер зажило. То він унадився до дівчат — отака лиха година! А ти думаєш, хазяйство хто веде? Та він ні до чого, за все я та я.

Векша слухав і добродушно посміхався. Тітка притулилась до нього, важко дихала й сокоріла. Від неї пахло приємно жіночим молоком, сама вона начебто трохи хвилювалась — і Векші щось лоскотало десь глибоко в серці. Та він відганяв соромливі думки й злегка одхилявся. А на полу солодко всі хропли.

Ранок устав тихо, прозоро й сумно. Та в сумі була бадьорість, і жваво всі брались до нової денної роботи. Векша чекав сніданку й напружено думав: куди ж йому йти далі?

За сніданоком він поспитав:

— А що, тьотю, як у вас нащот того, щоб найнятись? Вона хвилину повагалась, а далі поважно відповіла:

— Аякже! Мабуть, можна. Тут є, хлопче, совіцька економія. Буряки там сіють, то там ти, мабуть, наймешся. А так, у людей, де ж тут? Там тобі, хлопче, добре буде. Наші дівчата щоліта й цукру поприносять, і зодягнуться, та й харчують добре. Як строковим — так і сахару дають, і хліба, й сала скільки хочеш.

— Значить, можна поправиться? — поспитав радіючи Векша.— Це б мені не мішало.

І він з увагою помацав свої гострі ребра та сухе засмалене тіло.

Векша попрощався привітно й щиро й вирушив у дорогу.

Йому вставали якісь теплі картини, і він солодко мріяв і по-дитячому сміявся. Хвилинами він витягував губи, вони зливались з кирпатим носиком. Тоді здавалось, що Векша нюхає повітря.

///

Векша стояв у кабінеті управителя' совхозу і, чекаючи відповіді, байдуже дивився в двір.

На широкому дворищі була сила сміття, соломи, гною, розкидані плуги, сіялки, косарки й інші машини. Із стайні вигнали волів, і вони ледве ступали, сонно ремиґаючи.

"Худі які!—думав Векша.— Нікому пильнувати!?"

Перед ним сидів управитель, червоний, гладкий, як налитий, чолов'яга й уважно переглядав документи Векшині.

Нарешті він підняв голову й оглянув Векшу маленькими, налитими салом очима.

— Так, товариш, значить, на роботу? Що ж ти знаєш?

— Шо ж, усе знаю! Можу на яку хочеш роботу!

— Ну, добре: ставай на поденну! Тільки знаєш, у нас балуваться не можна! Нада, товариш, работать!

— Ну, то звісно, как полагається! Управитель устав, насмішкувато оглянув Векшу.

— Так! Значить, за Совітську власть сражався? Молодець, Зекша! Так і нада!

I управитель підійшов і ляснув Векшу по плечу.

— Старайся, старайся, Векша! Георгія получиш! Векша ніяково посміхався.

— А що це в тебе — пузо, як бубон, світить!

І управитель підняв блузу, й ткнув Векші в пупа, і при цьому голосно захіхікав.

— Ех, ти, Векша, Векша! Що ж ти так!..

1 2