Із днів польових

Івченко Михайло

ІЗ ДНІВ

польових

Нам дали наказ міцно держатись позицій, доки не прийде підмога. Довелось наспіх поробити невеличкі шанці й за ними критись. Ми зовсім не знали, коли саме надійде підмога, якої сили наш ворог, і не думали, що з нами може статись через годину, дві, добу. А так спокійно йшли собі в майбутнє.

Уночі ставало тривожніше. На тім боці горіло небо, не горіло, а світилось яскравим блакитно-зеленим вогнем, що довгими смугами розпускався в небі.

Тоді раптом великий пук сяйва рясним дощем розсипався в темряві, і над ними вибухав великий ляск.

Коли б хто знав, як то стояти на однім місці й чекати набоїв! Хвилинами мені хотілось утекти кудись у простір, де плачуть тихі нічні звуки, або заритись глибоко в землю й нічого не чути. Це було так просто зробити, але я добре знав, що не зроблю так ніколи.

Ці хвилини були, як вічність. Вічність лягала між вибухом та вибухом. І я багато думав. Думав про смерть і ніяк не міг припустити, що тут можу щохвилини загинути. Як це може статися, що світ навколо замре? А проте... ще не знав до краю, достотно, де саме лежить моя правда.

Над ранок ставало легше. Кулі свистіли лагідно, миротворно. Широкі зірниці привітно усміхались. Навколо були безкраї простори степів. Білі плями снігу, як шапки з грибів; а поміж ними — зелені крижані кружала, як купки лісу.

На тім боці варили страву, синій дим стелився в придолинки.

Теплий весняний вітерець щось хвилююче шепотів у груди. В ту пору, не знаю чому, я хотів би слухати тиху казку.

А все ж ми продержались. До нас прийшла свіжа червона дивізія, і ми разом посунули.

Тоді настав справжній бенкет, такий завзятий, такий шалений.

Небо було червоне. Мені хотілось купатися в крові, брести в ній, підіймаючи важкі ноги, й пити пару її, і дихати гарячим подихом її.

Я почував найвищу насолоду захоплення, як пускав маленького гостинця в потилицю білому. Чому саме: що я червоний? Не знаю. Може, за ті страшні ночі, що пробув у шанцях.

І ми гнали, доки не перебили деяких загонів та не забрали решти в полон. Полонені нас мало цікавили. Я пригадую: ми з ними говорили, курили. Вони, жартуючи, відповідали, сперечались. Вони врятувались від смерті, були до останку певні, що тепер зостануться живі.

Незабаром їх кудись погнали, ми й не цікавились: куди, для чого. Це так звичайно на війні.

Тоді ж мене відзначили за хоробрість, за відданість червоним. Політком сердечно вітав мене при всіх.

Я знав, що десь горів яскравий радісний вогонь. І я йшов до нього. А всередині було порожньо.

Білих одігнали далеко. Або швидше розігнали, розпорошили.

А проте деякі гуртки їх ще зостались. Вони розбрелись по лісах, байраках. До них приставали подекуди бандити, і разом вони часто нападали на нас та чинили прикрі бешкети.

Ми, розуміється, зовсім не боялися їх. Ми добре знали, що

розбити нас їм ніколи не доведеться, а все ж інколи вони були дуже лихі і завдавали нам великих утрат.

Ми розташувалися по селах і мусили звідти наскакувати на ліси. Мені одвели тиху, білу хатину в одного дідуся. Родина була невелика. Він, старенька бабуня й дочка Христя. Двір увесь як чисте кубельце, обнесений чепурними ясенами, дотепно обплетений, обгороджений. Всюди акуратно, чисто. Ці люди, здавалось, не жили, не господарювали, а лише дбали про спокій та чистоту. І хто найбільше пильнував із них, я й не знаю. Вони всі робили якесь своє непомітне діло, а що саме, трудно й сказати.

Я кілька разів обходив дворище, обдивлявся. Невеличка коняка хрумкала в стайні січку, поруч стояли вівці; далі, в другім кутку, жувала корова. Тільки пізніше дізнався я, що старі мають іще й гусей та качок. Вони були окремо, в вузеньких сутичках між повіточкою й клунею. Коли я наближався, гуси здіймали страшенний лемент, і я швидше тікав, стурбований їх криком. В цьому господарстві всюди була тиша й спокій, і це здавалось таким дивним і незвичайним після тих бурхливих часів, що прожито було в бійці.

Це було по весні, в перших днях березня, коли саме весна починається. Багато снігу вже розтануло і втекло кудись. На полях стояли великі озера, вкриті зелено-сизою крижаною корою. По берегах озера розтанули, і дрібні хвилі повільно лизали крихку кригу. На придолинах, по підгір'ях ярів, у вузеньких байраках ще лежали довгі синяво-білі смуги снігу. Від них стікали тоненькі прозорі струмочки.

Я п'янів, п'янів від радості, від холодного спокою.

Мрійна неосяжна далечінь була прозора й легка. В ній синіли стрункі смуги лісів. Вечірні зорі, як причепурені дівчата, що розпустили безліч стрічок, глибоко хвилювали серце. На високих березах вовтузились галки й дзвінко, клопотливо стогнали чуло, по-весняному. Пахло розпареною парою, тихі шуми співали якусь давню, забуту казку.

Кожен ранок умивався новою свіжою водою, кожен ранок по-новому благословляв день, і я вслухався в це нове життя. І я горів холодним повітрям, далекою червоною зіркою, що стояла перед моїми очима.

А проте, я не знаю. Зірка була занадто червона, далека, а сині струмені землі вливалися в груди.

Хто скаже, де лежить тут правда?

Цієї весни тихої, польової я не знав.

Я сам міська людина, і батько мій був робітником на металургійному заводі на півдні України. Весну ми знали за високими мурами заводу по тому, як підбивалося вгору сонце, тепло-блакитним ставало небо й танули тоненькі шари снігу. Вони за день-два зникали, і тоді навколо були сірі брудні купи шлаку. Шлак висихав, усе вкривалось порохом, ставало сіре та непривітне.

І ще зостались спомини, коли ми, майже цілим заводом, сунули до природи. Це було на літнього Миколи. Ми збирались цілими родинами, забирали з собою гори провізії, шклянки, самовари, гітари, балалайки, великі запаси пива — і йшли до сусіднього монастиря. Це був справжній похід на гульбище, бенкет.

Нас, звичайно, зовсім не цікавила служба. Ми бачили повних, налитих салом монахів, що прислужували нам — подавали самовар, смажену рибу, а самі дивились на нас масними очима.

Багато там напивалося. Ми грали на балалайках. Кричали якихось пісень, обіймались, інколи сперечались за якусь дрібницю, і суперечки ці доходили до бійки. Жінки наші теж напивались і верещали дикими писклявими голосами. Дехто з нас під вечір на природу, на зелену молоду траву блював...

Аж під вечір ми поверталися додому, зовсім задоволені, з п'яною одрижкою на серці. А навколо в золоту порохню вечора пурнав густий монастирський ліс з білими будинками, з золотими хрестами, з тихим вечірнім дзвоном.

І лише один спомин тішить серце глибокою радістю, як казкою, що замережилась павутинням буденщини.

Це було першого травня. Ми з малечею простежили за старими й зайшли слідом за ними на прогалину монастирського лісу. Там були вже поодинокі гуртки робітників, що сторожко курили цигарки. Потім прийшов гурт "інтелігентів"— чорних, патлатих людей з широкими брилями; коло них було кілька панночок із книжками в руках. Вони щось довго радились, далі почали говорить.

В сяйві ненароком запаленого сірника, маленьких електричних ліхтарів рухались тіні, переплітались, потривожено шелестіли кущі лісу і падали в темряву далекі незрозумілі слова, що їх з глибокою увагою всі ми слухали.

Опівночі нас викрили.

Я пригадую глухий тупіт, шелест кущів, кілька пострілів, залякані, але стримані голоси. Хтось шмигонув чимсь гострим, хтось прокричав, постріли зачастили.

Ми, малеча, шугонули в кущі й бігли, не знаючи як і куди.

За якийсь час я відстав від товаришів і опинився на Прогалявині під старовинним дубом. Там я довго прислухався і, коли пересвідчився, що навколо було зовсім тихо, я ліг і до ранку продрімав.

Вранці дзвонили в монастирі. Сиві луки горіли на сонці, пахтіли й співали трави навколо, поміж пальцями спадали теплі роси. Я тоді глибоко сміявся й радів, не знаю й чому.

Дома батько, коли довідався за все, покрутив лиш головою і щось пробурмотів, навіть не полаяв...

Цього ж разу на березах тихо курличуть галки, складаючи гнізда, пищать шпаки.

Ах, будь благословенна, весно! На новім ковадлі перековується серце в чисте золото!

Я взяв рушницю й пішов на польові озера. Віддаль, по обрію, вже сідали густі тумани, зеленіли поблизу озимини і легкий морок кутав вітряки з простягнутими в небо руками. На озері догорали останні пасма заходу, сині смуги збиралися в брижі. Я став зачікувати.

Незабаром у небі просвистів невеликий гурт качок. Вони покрутились недовго й сіли на воду.

Маленький вибух їх сполохнув, одна качка підлетіла, потріпотіла крильцями й важкою грудкою впала знову на воду. Я дістав довгу жердку, забрів трохи у воду і так вибрав здобич.

Я побродив ще який час по житах і повернувся додому. А на заході ще довго смутніла золото-червона зоря.

Коло воріт стояла Христя. Це вперше сталося, що вона вийшла й стояла без роботи. Христя угледіла мене і чомусь засоромилась.

— Ну, Христе, на завтра треба добрий борщ зварити.

— Чого ж так?

— Ось, подивіться.

— 1-і, качку забив. Хіба ж можна тепер убивати?

— Чого ж ні?

— Та вона ж прилетіла сюди жити, дітей виводити...

— Ну, так у неї нічого нема поки що.

— Так будуть. Ви всі, вояки, такі, вам аби вбивати, крові все треба. Не нап'єтесь!

— Ми людської крові не проливаємо.

— А чию ж?

— Панську, буржуйську.

— Авжеж! А мало людей загинуло?

— На те війна.

Христя кудись смутно дивилася.

— А ви хіба проти революції, Христе?

— Я? Чого ж мені проти? Хіба я воюю?

*— А хіба вам не легше стане жити? Ніби не ви дістали волю, землю?

— О! Легше! А чи я ж знаю. Я тільки бачу, як ріжуть людей, наче кабанів.

— Ось заждіть. Проженем панів, заведем новий лад, будуть панувати тільки ті, що працюють. Тоді побачите, Христе. Червона зірка, одним словом, усюди горітиме червона зірка.

— А ви в це вірите?

— Не вірю, а знаю, що так буде.

— Ви, мабуть, комуніст.

— Ні, я тільки їм допомагаю. Йду за ними.

Вона помовчала. Я дивився і вперше добре помітив її. Вона була тиха, з повільними рухами, трохи журлива. З-під довгих вій спокійно дивились теплі сірі очі.

В той вечір ми більше з нею не говорили.

З заходу повіяли теплі хвилі вітру. Зашуміли густо, по-весняному. Пішли гулять хмари, важкі, ковтунясті. Тоді пустились дощі теплі, рясні. Йшли кілька день безперестанку. І знову вітри, тепер рвучкі, ніжно-пестливі й співучі.

1 2 3