Тіні нетлінні

Івченко Михайло

"Забрало небо у землі радість її, остудило ласки на ній. І тому така убога й знівечена вона, і таке безмірно прекрасне холодне небо. Стогне обкрадена земля, з тугою благає в неба повернути їй радість, а воно байдуже й холодне, тільки інколи спустить пучки сяйва, поласкає шовковими тканинами блакиті. І заграє тоді великою втіхою земля, і в п’яних танках творить буйне соковито-радісне життя.

А люди і сієї маленької радості не помічають. Ходять і топчуть її. Десь в глибоких нетрях їхніх душ зостались ще далекі смутні спомини про первісні свята землі, про ті часи, коли небо й земля бреніли одною музикою блакиті і в потоках її купалися душі людські. Заступили небо темні смуги безнадійної розпуки, і з глибоким болем шукає люд минулих первісних часів. Ходить очуманілий, снує тканини свого життя, темні й непривітливі, і з тугою тривожною бренять душі його, сподіваючись ласки від неба. А життя люду — бруд і сміття, і там, де пройшов він, зосталися довгі могили скорбот і злиднів.

І тільки ти, земле, як змучена мати, любиш творіння свої, усіх рівно, за всіх дбаєш та клопочешся.

І там, де не пройшли ще люди, зберегла ти виплакані в неба ласки і хорониш їх, як найцінніші подарунки. Тим ти чарівна й прекрасна степами й водами, лісами й травами, квітами й фарбами — і ласки твої тепліші від ласок неба, бо ті байдужі й далекі, а твої теплі й рідні, в змученім серці зношені, глибокими сльозами виплакані. Нетрі людські вабиш ними до себе. І благословенні ті, хто спізнають сі ласки, хто вчуває їх, і в безконечній розпуці проходять ті, хто розтоптав їх".

Плутаються думки в пана Стася і біжать, біжать, чіпляючись одна за одну — то глибоко-болісні, то екстазно-радісні.

Безмежні простори розкрились в душі, і стільки в неї свого сяйва, і така глибінь своїх скорбот. Голоси якісь сміються й шепочуть свої чари, ніжні й теплі, і в солодкім лоскоті радіє серце. І тоді здається, що життя безмірно прекрасне, що всі скорботи і всі болі — се омана, що їх нема зовсім. І все те, що породило тугу, що прибило життя — се тимчасове, тлінна форма життя. І нема чого побиватись за нею, бо одійде вона, ся форма життя, тлінна і вмираюча, а зостануться за нею безмежні простори віковічного, і знайде в них дух людський свої радості.

І тоді в радіснім сяйві впліталися в душу тихі шелести лісу, мрійні шуми верхів’я віт, і здавалось, співають вони якусь теплу й чарівну казку дитячих часів. І хотілось найширше розкрити груди, щоб вливалась та пісня в глибини їхні, заспокоїла б постійно палаючі болі.

А одкривалися болі, піднімалися голоси їхні, і тоді ставало ясно, що не зможе він, Стась, порвати з землею, з її вмираючими формами, що глибокими корінцями вросли в душу його тенета землі, і скільки б він не силився, нічого не зможе подіяти. І від кожного пориву зостануться глибокі болі і гарячі струмки крові його власного серця. І того, що сталося, не можна забути, не можна вирізати з власної душі, не можна втекти від нього — се брехня, сама безглузда, божевільна омана, а є життя саме звичайне, і його закони, і його болі й скорботи. В дикій розпуці вискакував з саней, тупотів ногами і кричав серед лісу:

— Ні не так! не так! не так! Панна Ія вся запльована, знівечена! І сльози її запльовані, і ласки її, і теплий, повний любові погляд її темних очей не повернуться, і сама вона, знівечена і запльована, не встане з могили.

Здавлював холодними руками виски, і здавалось хвилинами, що не стане сили й змоги знести сю неймовірну образу життя.

І знову плутаються думки в голові, і тихий шум пливе навколо.

Рівним танком біжать коні. Правий, з білою смугою на лобі, коли-не-коли озирається в ліс, наче в нього тут є якісь свої спомини. Тихим шумом шелестить сніг під саньми.

А дерева навколо ясно-сонні, тихо-радісні. Повбиралися в білі шовки і крізь темні стовбури посплітались в далекі пишні казково-прекрасні гірлянди. За ними палаци, а в них Царівна Зими, прекрасна панна, вся в перлинах і сріблі. Гойдаються шуми на тонких верхів’ях, журні співи зачарованих снів хвилями котяться вдалечінь. А смутні обрії, синіми серпанками заслані, тремтять і тікають, і на тлі їх переплітаються золотосяйні промені морозяних зорів.

З гущавини лісу вискочить ярок, блимне звідти вогник з занесеного снігом вікна, на хвилину запахне оселею, і знову йдуть рівні темні стовбури дерев. Пливуть шуми зимові, то густо-обурено виють, то в тепло— затишні нотки переходять на тоненьких вітах.

І тоді пан Стась щільніш кутається в хутру, і світлі заколихуючі спомини встають в голові.

"Лю-лю, лю-лю, Стасю, милий!" — шумлять дерева, а Ія тоді не пускала. "Поїдеш в місто, зустрінеш багато панн, але ніхто так не поласкає тебе, ніхто такої щирості не дасть тобі, в такі м’які пелюстки не обгорне твоєї душі. Лю-лю, Стасю, лю-лю, любий. Хай осінні вітри нагадають тобі про твою Ію, про ту дівчину, яка все життя ладна віддати тобі, послати шляхи твої найкращими квітами душі своєї. Посипалися листя на деревах, згадай, Стасю, Ію. Листочки на землі — краплини сліз її. То плаче вона, що не може злитись з тобою, знайти шляхів до душі твоєї, розбити клітки, що роз’єднують нас".

"Не чаруй мене чарами, Іє, не сплітай мені з вінків налигачів. В ранкову пору ти принесла мені пучок найсвіжіших квіток, росою зрошених, сонцем обласканих. І прокинулась тоді душа моя, тисяча голосів повстала в ній. А хотів би я так заспівати, щоб задзвеніла моя пісня на цілий світ. Щоб одгукнулись на неї міліони змучених людей. Понесу я до них радість, радість ласки, що украв у квітів твоїх. Не тужи, моя люба, не будуй кліток мені, не сплітай уздечок. А почуєш пісню — линь до мене, люба Іє! В сяйві власних променів озолочу тебе."

І пішов від неї рішучий і сміливий, з пуком надій в серці. І тремтіла душа вогнем пісень, екстазом радості. М’яко заколивалася струнким станом панна Ія, і дві темних коси повисли в повітрі. Щось найрідніше одірвала од власного серця і послала його в невідому просторінь. І сльози болю пильно ховала від присутніх, тільки темні широкі очі ловили останню точку зникаючого Стася.

Лю-лю, лю-лю... шумлять віти на деревах. А в душі нечутними пальцями ходить Ія, замогильною ласкою точить його кров.

Прийшли привиди від неї, тіні їх блукають в душі. Журно дзвонять дзвіночки, дитячі пісні розсипають в повітрі — і привітно усміхається їм ліс.

Се панна Ія з могили встала і кличе його до себе. І голос її, такий владний, болісною тугою вабить його.

Ну, хутчій тікайте, зорі, сині смуги снігів, темні віти дерев.

Зустріли його в домі Пташинського спокійно і трохи здивовано. І здавалось, що і ті струмки морозу, що увірвались разом з ним в покої, і він сам сколихнули на хвилину замертвілий спокій життя, а потім і самі засоромились і полохливо сховались в застиглих темних куточках.

І тільки сама наймолодша в домі — Нінусь, вся в легко-блакитному вбранні, привітливо і зацікавлено усміхнулась. Буйна радість світилась в очах її, і рвалась Нінусь звідси, з німих кутків, на широкі простори життя.

В пані Пташинської був параліч ніг, і вона повсякчас лежала в покоях і тихо стогнала. А їй співчував старий зігнутий Пташинський — у нього була безліч хвороб, і все життя складалось з слідкування за ними. Вони були живими істотами в Пташинського, і він приязно, з легким докором розмовляв з ними, час від часу шануючи їх ліками. І в цьому полягав увесь інтерес і насолода життя його.

І всі речі в домі, давнім порохом вкриті, пильно і уважно зберегли в собі скорботні таємниці покоїв. Тільки тверді кроки і свіжий юний голос Нінусі дзвінко порушали холодний морок темних просторих кімнат.

А туманним ранком долітав з саду співучий крик собак. Десь під кущем знайшли вони зайця і завзято гнали його по саду. Там ішла своя буйна бадьора боротьба первісно-радісного життя. І голоси їхні свіжими мелодіями вливалися в кімнати. Очі Нінусі проймались юним вогнем, і вона довго, припавши до вікна, слідкувала за собаками.

— Знаєте, так досадно. Маємо таких добрих собак, і нікому ходити на полювання. Так от, як знімуться самі з нудьги і почнуть ганяти зайця. Співак! Співак! Завертай його, — кричала вона, захоплюючись гонкою. — Коли б була компанія, з якою б охотою я пішла на полювання. А ви, Стась, не хочете піти?..

— Ні, Нінусь, чомусь не хочеться. Тяжко бачити кров.

— Сумуєте все, — з докором говорила Нінусь, — все одно не поможеться. Ієчка не встане вже. І ніколи не повернеться, не забудеться те, що сталось. Боже, як все се тяжко! Живеш, як в труні якій! Татусь з мамою після того не живуть. Наче залізли в могилу і там вештаються. Ой, як все се гнітить, як гнітить! Хочеться вирватись звідціль і втекти кудись далеко-далеко.

— Ну то й тікайте, Нінусь. Ви ще така юна. Беріть життя, сяйво його, фарби. Чого вам тут вмирати?

— Не можу, Стасю. Рідних жалко. Коли кину їх, то се вже буде занадто. Ні, не можу, не можу! Хай краще так доживають.

Якусь хвилину помовчала.

— А ви чого, Стасю, сюди приїхали? Адже все скінчилось?

— Не можу, Нінусь, бути там. Все переплуталось, все померкло. Хотів творить радість людям, сонячною піснею співати їм, а в самого ніч, глупа осіння ніч.

— Бідний Стасю! І невже не подолаєте себе?

— Ні, Нінусь. Якимись глибокими нитками тягне сюди. Сиджу в себе і чую, як кличе Ія таким ласкавим, таким щирим голосом: "Стасю, Стасю!". "Боже, — думаю, — найрідніший друг, безмірно близький. Ти у мене єдиний". Махнув на все і приїхав сюди.

— А Ієчка так дбала про вас. Кожного ранку отут грала на роялі. Се вам посилала вона свої радості. І пісні її були світлі, такі чисті.

— Нінусь, Нінусь, золотко, не треба сього! Або ні, краще говоріть, говоріть. Я буду слухати. Все рівно. Хай болить. Хай тягне там. Знаєте, я вже не можу жити без болю. Коли він втихає, мені здається, що чогось у мене не вистачає. Як п’яниця. Так ближче я відчуваю Ію.

— Хочете, Стасю, я заграю що-небудь? Я пригадаю, що Ія грала.

— Грайте, Нінусь.

Грала Нінусь світлі мелодії, але кожен звук бренів тоскно, і в сполучених хвилях лилась якась глибоко— скорботна пісня. Наче встала з могили сама Ія і посилає в сих незрозумілих формах свої почуття. І силиться Стась розгадати їх — то радіє, впіймавши знайомі звуки, і в напружній увазі спішить за неясними містами.

Тихо одіходили дні темні й суморочні.

1 2 3 4