Листя землі

Дрозд Володимир

Сторінка 6 з 247

Злетіла з долоні Божої сиворакша, розмальована, як цяцянка, а прилетіла іволга, і йон іволзі крила малювати став. Як розмалював крила іволзі і полетіла вона на землю, звів Бог на мене очі і мовить: "Говори, Несторе". — "Як говорити, Боже твоє високопревосходительство, калі душа моя криком кричить, земним горем вигорена, кров'ю людською просочена, а ти, Господи, сидьма сидиш на лаві під стріхою, крила птахам розмальовуєш, а людям, яких ти сотворив, ладу не даєш! — почав я. — Нема на землі ні ладу, ні поладу, нема закону твого, нема правди твоєї і справедливості, а хто дужчий — той і правує у короні зі зла. Нащо ж ти сотворив нас такими, а калі вже сотворив, то нащо залишив нас на самих себе? Бо попи твої брехні тобі брешуть, пахучими ладанами голову тобі обкурюють, затуманюють, а до нас ім'ям твоїм лживо промовляють, кров, піт і муки наші в ім'я твоє благословляючи… Опусти очі, Господи, і подивися на мій Край, де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай. Люди там — уже не люди, душі їхні продають і купують на штуки, наче худобу. Пани й паненята вірьовками нас пов'язали, зв'язаних б’ють і плакать не дають. Страждав мій люд у Краї тяжко од нагайок татарських та лядських, не водою, а кров'ю Невкля повнилася, і кровиця наша далекі береги кривавила. Тепер одної з нами віри супостати нас на псів міняють, дружин і дочок забирають у підложниці, а чоловіків безневинно саджають у тюрми або забривають у солдати, на муку й смерть. А спробуй який нещасний сказати хоч слово на свій захист, нагадають про закон твій і правосуддя твоє — пропав навіки, посиротив жонку свою і дітей. І так не лише в Краї, над Невклею та болотом Замглай, а по всій землі, де бував я…"

І розказав я все, що чув та бачив на довгім віку, що переживать довелося. І смеркатися стало на небі, бо спохмурніло обличчя Бога, і тьма розповзлася по землі, і кури побігли на сідало, бо думали — ніч. І покотилися сльози по його обличчю, і дощаки упали на землю. І відклав Бог пензля, і торкнувся маятника світового годинника, і зупинився годинник. І мовив Бог до мене так: "Великого болю завдав ти, Несторе, мені, за горе земне і несправедливості земні винним мене зробивши. Хіба не разом ми творили і творимо, чоловіче, усе добро світу і все зло світу? Хіба ви, люди, лише актори, які грають написану мною комедію?! Хіба не казав я, і так записано в книгах: творіть — і будете як боги.

Тяжко буть морем, легше бути краплиною в морі. Тяжко бути сином Божим на землі, бо все у тобі і за все ти в одвіті, легше бути сином мавпи. Є велика таємниця душі людської, і її ще належиться відкрити самій людині в поті, крові, муках і радощах земних". І запитав я у Бога: "Що ж мені чинити, Господи?" — "Тобі, Несторе? — перепитав Бог, просвічуючи мене строгим, іконним поглядом. — Вертайся, чоловіче, на землю, бо смерть тебе обминула, із власної волі ти на небі з'явився. Небагато днів земних тобі залишилось, але встигнеш дім збудувать і сім'я посіять. Недовго тілу твоєму землю топтати, але душа твоя лише в третім коліні вернеться на небо, і тільки тоді, збагачена трудним буттям земним, велику таїну людини осягне. Іди, Несторе, на землю, твори і розумій, і я з вами, людьми, бо там Бог, де людина, а все, що ти нині бачиш, тільки марево". І не стало ні хатки, ні Бога у вишиванці та солом'янім брилі на лаві, сама лєсніца з неба, як у наших хатах із горища, на шпиль Холодної гори зіперта. Там, у подолі гори, ви з батьком і стрілися мені…"

Кукурікнув півень у хліві баби Солохи, йому відлупили півні на кутку і ніби розбудили Уляну. Роззирнулась наполохано — а воно сама в хаті, і тільки Нестер-солдат з люлькою біля припічка. Ухопила шитво — і за поріг. Бігла вулицею, ніби вовки за нею гналися.

Опісля торішньої крижаної купелі, як пішли під лід і мерин, і сани, і кожух, важко стягався Кузьма Лемеха на коняку. Аж під Різдво виторгував у Будищах кобилу, усе, що Вівдя на дні скрині берегла, віддав, ще й винен лишився. Як вляглася дорога, кожну гладишку, як дітей, на санях вмощував, соломою перекладав. Виїхав з двору до світу, ще й півні не співали. Ніч темна, лише зорі од стрітенських морозів дрижаки хапали. Уже крайні хати минув, а біля мосту через Білорічицю кобила стала як укопана. Батожив, а вона лише вухами стриже — і ні з місця. Кузьма виліз із саней та за вузду. А навстріч, із крутого узвозу, із скосистої гори Крукової, вогняне колесо котиться. Викотилося на міст і — вниз, у сухий очерет. А в очереті свиня зарохкала. Як вчула те рохкання кобила, хоч стара була, смирна, а вузду з рук Лемехи вирвала, шарахнулась у замет, сани перевернула. Висипалися горщики та гладишки череп'ям на дорогу. Повернувся Кузьма додому, розпріг кобилу, а вона і в хліві ще тремтить, так її коло мосту налякало. Зайшов до хати, сів на лаву, Вівдя уже поралася, та й каже: "Наторгувався я…"! сльози в голосі.

І того ж таки дня, а була неділя, Нестор-солдат переступив поріг: "Драстуйте у вашій хаті. Як воно поживається, добра наживається?.." Уляна знову шасть на піч, і старі мовчать. "Нічого не хочете сказати мені, батьку?" — запитує Нестор. "Який я табє у чорта батько! — аж з лиця змінився Кузьма. — Лихий та рогатий табє батько! А дочку свою одиначку неволить не буду. Хай сама скаже". Уляна ж на печі нічичирк і голови з-за комина не показує. З тим і пішов Нестор.

Зима трапилася сніжна, намело по самі стріхи, а весна пізня. "Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень, недалечке черноне яєчко", — приказували хлопці й дівчата на Вербну неділю, шмагаючи одне одного гілками, а ще навколо церкви сніги лежали. Уночі подув вітер з Мрина, теплий, і —потекло. По вулицях хоч човном плавай, так поспішала у Невклю тала вода. Прокинулись води земні, точилися з глинища в яру, де землянка з горном. А вночі гухнуло, аж у хаті у Лемехів попрокидалися. Аедь розвидніло, пішов Кузьма до землянки. Нема ні круга його, ні горна, ні горшків: посунувся згірок і накрив землянку, а з землянкою і Рябка, якого Кузьма припинав, щоб ніхто на горшки не зазіхнув. Аж тепер здогадався Лемеха, чого увечері так рвався з прив'язку Рябко — смерть на нього дихала. Постояв Кузьма над зсувом, хоронячи давні надії свої через ремество у хазяї вибитися, та й пішов до хати рибальські снасті готувать. Поки риба у Невклі є — з голоду не дасть померти. Казали в Пакулі, що Лемеха слова якісь знає — риба сама до нього у волочок, та в ятір, та в накидку іде. Слів він не знав, а риба справді ішла.

Того року вітер на Благовіщення із-за Невклі дув: на рибу. Закумкали жаби, зійшов з ріки шум, і вперше виплив Кузьма на річку Синявку. А в неділю віз риби відтарабанив у Мрин, перекупникам. Відтоді і день, і ніч на річці мокнув. Як почалися роботи на полі, трохи поспить звечора— і знову по рибу. Одної ночі перед Купалою ловив у Синявці, заплив у коліно, де рогоза та осока. Закинув сітку під очерет, нагнувся з човна і вибирає. Коли хтось як заплаче-заплаче в очереті. Тоненьким дитячим голоском… У Кузьми картуз на голові піднявся і бовть у воду. А тоді як зарегоче хтось за його спиною. Оглянувся, аж Нестор-солдат по воді, як по суші, до нього іде. Весь у білому, та такий високий, що й місяця головою затуляє. Кузьма сіпнувся з човна, човен гойднувся, води зачерпнув — і на дно. Лемеха замолотив руками-ногами, якось добрався до берега, з берега озирнувсь: нікого і ні чого на плесі, лише туман над водою, під місяцем, та регіт відлунює в очеретах. А може, то зозулі реготіли, на порі такій було. Але а тої ночі урвалося йому з рибою. Так річка споганіла, що як їхав у поле чи в економію через місток, лице одвертав.

Як і кожної весни, на Проводи приїхала з Києва, де, розказували, мала дюжину будинків, баронеса, їхала по селу у ридвані, запряженому білими кіньми, і кидала з вікон цукерки дітям. Діти бігли за ридваном, ловили цукерки і галасували на весь Пакуль: "Баронеса їде! Баронеса їде!" Як з'їжджала з Крукової гори, понесли коні, дитячого лементу налякавшись.

А може, сам Нестор і наврочив, йон щось знав, знав.

Баронеса ж та була повнюща, як бочка, то вже не так у ридвані колотило!

А внизу, під горою, сякий-такий місток через Білорічицю, там уже баронесу і смерть ждала.

А тольки ж не смерть її ждала, а Нестор-солдат.

І узяв йон коней баронеси за вузди, узяв йон білих коней баронеси за вузди та й зупинив.

Щось йон знав, щось йон знав!

А мо, руки такі мав, що коні його рук слухалися.

Знав що чи не знав, а коней перед самим містком зупинив. А баронеса ледве у вікно змогла виглянути, синьо-біла вся, як гербовий папір.

А далєй яна і питає: "Хто ти такий будеш, що мене на той світ не пустив?"

"Буду я Нестор Терпило, колишній солдат, а теперечки пакульський мужик". Одвітив так Нестор і кінську піну з лиця витирає. "Дяка од мене велика буде, що порятував, приходь завтра на обід поминальний по моєму чоловікові". Назавтра поставили столи за наказом баронеси на майдані, коло дому її над Студеницею, і Нестор прийшов. По обіді, як повезли пироги попові та церковному старості, підкликала баронеса Нестора до себе: "Що, солдат, хочеш од мене на порятунок від смерті?" — "Хочу латку поля під хату й дворище, бариня". А баронеса мала в Пакулі два кусні поля за вигоном і луги під Страхоліссям. "Продаватиму я землю за вигоном, на Круковій горі, хто селитися захоче. А тобі день поля дарую, така моя дяка. І стерегтимеш луги мої за десяту копицю сіна".

Був день літній, паркий, їхав Нестор верхи луками баронеси. Навстріч од села ішла Уляна з вузлом у руці. "Ти, дєвко, до косарів?" — притримав коня Нестор. "До батька я, — Уляна дивилася під ноги коню, — просив їсти на луг принести". — "Добре, що мене стріла, бо тільки б ноги даремно била. Батько переказував, щоб на луги не несла, бо вже вони там викосили, а тепер косять на Чортовім болоті, за Страхоліссям, туди й неси". — "Дякую, дядьку, що сказали". — "Ти б мене ще дідом називала…" Ані слова не відповіла на те Уляна, мовчки звернула на стежку, що до лісу. Довго дивився їй услід Нестор, і було його обличчя наче з каменю чорного вирізьблене. А тоді пришпорив коня, погнав яром. По дну яру сльозився потічок. Вода пахла торфом, бо текла з болота. У Страхоліссі Нестор пустив коня пастися, а сам усівся на зваленого вітром осокора.

1 2 3 4 5 6 7