Самотній вовк

Дрозд Володимир

Глава перша

Андрія Шишигу розбудили. Той, хто будив, провів по щоці холодною долонею і зник, ніби провалився крізь підлогу. Шишига розплющив очі — нікого. Тоді задзвонило в голові: сьогодні похорон Петра Харлана, о першій годині. Годинник показував чверть на першу. Андрій підвівся, поторгав двері — замкнені. У шпарині стримів ключ.

Кепкуючи з власного переполоху, відчинив шафу — висів святковий костюм, біліли сорочки. І все. Перевтома, нервове виснаження, пробув трохи не всю ніч біля труни. Уже під ранок викликав таксі, приїхав до себе у Голосієво, щоб спочити перед похороном.

Яка все ж трагічна і безглузда смерть! Я знову, вже вкотре, почув, як падає Харланове тіло. Було п’ять хвилин до дев’ятої, ось-ось мав під’їхати Георгій Васильович. Петро пробіг повз мене, але я не обернувся, бо милувався бабиним літом на гілці каштана за вікном. Раптом — розпачливий скрик, хтось упав, покотився по сходах, які вели до приймальні директора, і — тиша.

Я підхопився з-за столу: Харлан лежав головою на нижній сходинці, ніби підклав її собі замість подушки. Із скроні на полірований мармур скрапувала кров. Тека з паперами для Георгія Васильовича темніла біля ніг моїх, мабуть, Петро посунув її до мене останнім, ще свідомим рухом руки. Я нагнувся, підняв теку і стояв якісь хвилини непорушно, ніби в безпам’ятті. Колеги мої кинулися від столів і креслярських дощок до Петра, обступили, хтось викликав "швидку допомогу". Але я знав: жодна "швидка" вже не допоможе Петрові. І ноги самі понесли мене повз гурт співробітників навколо загиблого, по мармурових сходах (я не Харлан, щоб безрозсудно поспішати, я ступав обережно, тримаючись за перила) до приймальні директора.

Досі мене ніяк не обходив світ, що починався за порогом приймальні. У конторі я мав свій звичний куток, свій мікросвіт: креслярська дошка, письмовий стіл і ще — моє вікно, за яким, засвідчуючи плин часу, змінювали одна одну, ніби на екрані кольорового телевізора, пори року. На моєму підвіконні стояли кактуси: їх я любив, за любов до кактусів мені симпатизували конторські жінки й дарували нові горщечки із зеленими їжаками на мої дні народження. З адміністрацією контори (відпустки, відрядження, виробничі справи) я спілкувався через завідуючого відділом. Під час загальних зібрань, які завжди здавалися мені задовгими, я полюбляв ліниво, добродушно, пошепки — на вухо Петрові Харлану — покепкувати з конторського начальства. У такі хвилини Петрове обличчя кам’яніло, і я відчував, як подумки він відсувається од мене, демонструючи директорові свою непричетність до моєї безвідповідальної іронії. Ця переміна в другові мене веселила.

Ще мені подобалася секретарка директора. Не те що подобалася, а, я б сказав, дивно хвилювала. Я любив, коли вона під час зібрань з’являлась у дверях приймальні, ніби в церковнім вівтарі, і сходила вниз, щоб прошепотіти на вухо Георгію Васильовичу про терміновий дзвінок з управління. Вона упевнено ступала по сходинках навіть не вдаючи, що намагається приглушити свавільний перестук каблучків, який дисонансом вривався у самогіпноз промов. Так само врочисто і незворушно піднімалася по сходах і зникала за дверима приймальні, лишивши по собі тонкі пахощі французьких парфумів. "О синтетично-хімічна богиня двадцятого віку. Я ревную вас до нашого директора. Яке щастя — мати вродливу секретарку! Ніколи не прагнув адміністративної роботи, шкідлива для здоров’я, але, коли бачу вас, починаю заздрити дорогому Георгію Васильовичу..." — такий монолог з канцелярської мелодрами виголосив я одного вечора за ресторанним столиком — ми відзначали день Петрового народження. Секретарка загадково посміхнулася.

Але все те, звичайно, гра слів, не більше. Бо насправді я і пальцем не поворухнув досі, щоб зблизитися із секретаркою директора чи піднятися по адміністративних щаблях. Якось я жартома сказав Петрові Харлану (в конторі саме заговорили про пенсійний вік завідуючого нашим відділом), що варто мені лише захотіти — і я посяду місце зава, а там і вище, вище, аж до управління чи й міністерства,— керівництво контори про мене доброї думки, уся справа лише в моєму небажанні. Але я задоволений, я щасливий, я нікуди не рвуся... Харлан саркастично розсміявся:

— Ти навіть не теоретик, Андрію. Ти з отих віршомазів, які усе життя таємно від світу псують папір і чорнило, але нікому нізащо не покажуть своїх опусів. Ти від самого себе таїшся.

— Зате ж ти у нас поет! — розсердився я, хоч загалом гніваюсь дуже рідко, надто вже глибоко треба мене штрикнути.— Боян! Шкода, що ніхто не записує твоїх усних поем про міністерських прибиральниць!

Петро страх як любив теревенити про начальство — він знав усе про всіх в управлінні та міністерстві, якому підлягала контора: хто з ким дружить, хто з ким земляки чи давні знайомі, у кого є перспективи росту по службі, у кого їх немає.

— Можеш записати: ти поки що поза грою, і хоч лусни, а вище свого столу біля вікна не стрибнеш. Поки що,— багатозначно повторив він.

— На роль у твоєму театрі я ніколи не претендуватиму, будь певен!

— А я якраз і не певен.

— Ну, себе я трохи знаю!

— Трохи...— ствердно кивнув Петро. Він любив удавати, ніби знає те, чого інші не знають, і мене це дратувало.

— У тебе не голова, а холодна кібернетична машина! — Я справді лютився тої миті. Було незатишно під його гострим, насмішкуватим поглядом.— Хіба ти живеш? Ти граєш у шахи — людьми.

— А ти — усе життя граєш у піддавки, проте колись тобі це остогидне...

Я справді любив піддавки: це геніальна гра, антигра — перемагає той, хто програє. Любив до вчорашнього дня...

Коли я з Петровою текою під рукою переступив поріг приймальні, секретарка директора друкувала на машинці. Нічого від богині в ній не було — буденна, звичайна, як синтетична іграшка. Я на мить заплющив очі: зайві, непотрібні емоції. Коли я знову глянув на секретарку, вона вже мене не цікавила — такими очима я дивився на стіл, на графин з водою, на приземкуватий сейф. Не підводячи голови, секретарка дістала з шухляди паку паперів:

— Для Георгія Васильовича — з управління.

Шишига — я з холодною цікавістю стежив за собою — поважно кивнув, узяв папери і зайшов до директорового кабінету. Назустріч йому радісно сяйнули широкі вікна, обрамлені шовковими фіранками, що біля відчинених кватирок напиналися, наче вітрила. Кабінет плив по небу, Шишизі приємно паморочилось у голові. Було багато світла, простору, неба — і жодного натяку на смерть. Ніхто не помирав, смерті не існує, ми міняємо оболонки тіл, як одяг. Думки незвичні, але дивуватися їм не було часу: без трьох хвилин дев’ять, ось-ось приїде директор. Шишига метнувся на вулицю. Він ледве встиг обсмикнути поли піджака, поправити краватку і зобразити на обличчі сумнувато-приязний усміх, як шелеснули шини, біля контори зупинився "Москвич". За кермом сиділа дочка директора — Вікторія. Шишига не раз бачив з вікна, як Харлан зустрічав Георгія Васильовича, і навіть калькував його рухи: коли Петро був у доброму гуморі, то дозволяв із себе кепкувати. Тепер він всерйоз копіював покійного товариша. Раптом Андрієві подумалося, що він зараз лише лялька, яку за невидимі нитки сіпає чиясь таємнича рука, але зусиллям волі відкинув цю неприємну, мульку думку. Щойно завмерли колеса машини, а він уже шанобливо відчинив дверцята. Георгій Васильович легко ступив на тротуар, подав Андрієві руку. Той обережно увібрав у свою долоню м’які пальці директора.

Шишига вбрався був у сірий буденний костюм — не на парад же зібрався і не до театру, та потім подумалося, що цей одяг не пасуватиме до вбрання Георгія Васильовича,— директор, звичайно, приїде у темній парі, сорочка біла, урочисто-смутний, втілення жалоби. Андрій поспіхом перевдягся у чорну пару. Тепер він ще більше був схожий на Харлана. Шишига відійшов од дзеркала: схожість не радувала — Петро ж мертвий...

Біля хвіртки Андрієві очі ввібрали вишнево-червоні, прихоплені осіннім приморозком жоржини. Він побачив себе збоку — ще досить молодого, вродливого, гарно вбраного, з жалобними квітами в руках. Ці квіти уже цвіли, коли до нього востаннє приїздив Харлан. Того дня він розповів Шишизі про свою пригоду з капелюхом.

— Ти ще пам’ятаєш головний майдан у своєму Мрині? Просторезне поле, вистелене бруківкою. Так ось, я був ще дрібненький клерк, але сповнений самоповаги — це вже я потім навчився тричі на день линяти. Я ходив тоді в темному плащі і в такому ж капелюсі з широкими крисами. Був певен, що усі в обласному центрі мене знають і з пошани перестають дихати, коли бачать. Одного вітряного дня, коли я переходив майдан, вітер зірвав з голови і покотив по бруківці капелюха. Я підбігцем ступив кілька кроків навздогін, повільно нагнувся, але капелюх покотився далі. Я паленів від сорому і враженої пихи. Мені здавалося, що всі на майдані, та що на майдані — у всьому Мрині, зирять на мене і сміються. Кілька разів я дрібними переступами, щоб не впадати у вічі, наздоганяв капелюх — і марно, його котило по майдану, наче колесо. Це було жахливо, ти, пробач, трохи рибуватий, тобі цього не зрозуміти. З того дня я зненавидів Мрин і почав мріяти про Київ. У місті, яке бачило мене смішним, я вже ніколи не почувався б переможцем, хоч яких би висот досяг. Скільки літ минуло, я в столиці, але страх лишився, мені досі часом сниться: знову голий майдан, вітер, люди навколо, а я дрібочу навздогінці за капелюхом. Ти не пишеш романів, Шишиго, у вільний від роботи час? Бо можу продати сцену — вражає, правда? Ні, краще не для роману, а як початок модерного кіно. А я вийду на пенсію — писатиму. Спогади. От і вигадую ефектні епізоди. Уже маю і назву майбутнього томища: "Мій шлях на вершини". Після останнього рядка стоятиме: "Пакуль — Мрин — Київ". А може, "Пакуль — Мрин — Київ — Москва"? (Тут Харлан засміявся, ніхто так не сміявся, як він: ніби швидко-швидко гвіздочки вбивав у дерево). Ти у дитинстві бачив фільм за романом Мопассана "Любий друг"? Втім, якщо й бачив, то сімсот разів забув. Його треба було бачити, як я — у Пакулі, недоглянутим сиротою: темні пакульські хати, забагнючені вулиці, тісна хижка з лози під лісом, піч, що димить, вічно хворі тітки, і раптом на екрані сільського клубу — паризькі вітальні, жінки в розкішних туалетах, лоск, пишнота, веселощі, і все це здобуває приступом молодий, енергійний герой.

1 2 3 4 5 6 7