У тумані.
Повість
Сльотавою вітряною дниною пізно восени на другому році війни загоновий розвідник Буров прямував на станцію Мостище, щоб застрелити свого знайомця Сущеню.
Цей Сущеня був тутешній селюк, ще з передвійни працював на залізниці, але місяць тому його заарештувала поліція за диверсію біля Виспянського мосту; купив собі життя тим, що видав спільників, своїх же залізничників, які йому допомагали розгвинчувати рейки. Хлопців повісили в містечку, а Сущеню випустили, і він другий тиждень розкошував під носом у гарнізону, у своїй добрячій домівці неподалік від станції. У теплі й ситості, мабуть, сподіваючись, що партизани до нього не доберуться. Подарують йому. Але таке не дарується, за таке карають. Командири в загоні порадилися і минулої ночі послали Бурова зробити те, що треба було зробити. Для зручності на допомогу Бурову дали партизана Войцика, і вони вдвох верхи на зморених конях, відтюпавши чи не з тридцять кілометрів лісового шляху, того ж дня надвечірком продерлися крізь кущисті зарості на поле десь за кілометр від Мостища.
У лісі стемніло, холодний туман і присмеркова тиша ковтали змокрілий сосняк, майже голий, з рештками рудуватого листя підлісок, а на польовому просторі за грузькою дорогою було ще видно; в обличчя вершників ударив пругкий вологий вітер, і вони спинилися. Буров звично озирнувся, прикинув, куди це їх занесло і куди тепер податися. Та незабаром він розгледів за полем розлоге гілля старих дерев на станції, ближче, на схилі пагорба, темніло кілька хат за садками, пара стіжків заготовленого влітку сіна, хлівці та сарайчики. Нижче, в кінці городу біля річки, сиротливо тулилася за кущами невелика лазня, — там із давнього часу, пам'ятав Буров, була кладка через річечку, мабуть, зараз удасться перебратися й верхи.
Однак ще не смерклося, у полі їх могли побачити від станції, а в тій справі, задля якої вони їхали, краще було обійтися без свідків. Тим більше без поліцаїв. Коли ж помітять, то, вважай, усе пропало, доведеться втікати до лісу, подалі від людей і взагалі від Мостища. Ні, треба таки перечекати якихось півгодини, поки стемніє, і тоді вже вирушати до станції.
Буров завернув кобилу назад до Войцика, той, утягнувши голову в плечі під мокрою, із саморобного сукна чумаркою, у понурій покорі сидів на буланому коникові, розпарені боки якого здіймалися від утоми.
— Глянь он! Приїхали, — кивнув головою Буров у бік станції.
Войцик мерзлякувато стенув мокрим плечем, над яким стирчало довге дуло драгунки. На його давно не голеному обличчі під довгим козирком чорної кепки не позначилося нічого, крім утоми й бажання відпочити. Та до відпочинку було далеко.
— Та бачу вже.
— Постіймо трохи. Стемніє — поїдемо.
— А річка там, — ворухнув худим підборіддям Войцик. — Болото.
— Та вже якось переїдемо.
— Добре, як-небудь...
Звісна річ, Войцик уже сумнівався — це з ним не вперше було у дорозі. До чого ж непевний чоловік — Бурова часом аж злість розбирала, — усе йому не так, усе він розуміє інакше і такий обачний, як районний стратег. Буров було пошкодував, що зв'язався з таким напарником, але, певно, іншого не знайшлося, мусив їхати з тим, кого дали.
Вони причаїлися за вільховим гіллям на узліску, даючи трохи відпочити коням та й щоб самим перевести дух — уперше за сьогодні; Буров оглядав поле, яке він пам'ятав ще з того часу, як сам жив на станції. Улітку тут було, здається, жито, давно його зібрали, добряче столочена худобою земля з витоптаною стернею розкисла після дощу, на порослому травою долі тьмяно виблискували коров'ячі сліди. Розм'яклий коров'ячий кізяк сірими плямами лежав на стежці край поля. Далечінь за полем і станцією помалу поринала в темряву, осідала в сльотавих вечірніх сутінках, але поблизу ще було досить видно, і їх могли побачити здалеку.
— Думаєш, він нас чекає? — сказав, помовчавши, Войцик, мабуть, маючи на увазі оте головне, що тепер турбувало обох.
— Може, і не чекає.
— Давно змився кудись. У поліцію, може...
— Прийдемо — побачимо. Якщо так, влаштуємо засаду, — мимоволі відчуваючи прикрість від тих обачливих слів, мовив Буров.
Войцик насторожено озирнувся то в один бік, то в другий, і хоча й змовчав, Буров зрозумів, що сидіти тут йому не дуже затишно. Хочеться швидше назад, у Валівську пущу, до своїх буданів , де хоч таке-сяке тепло біля кволого багаття, там безпечніше, ніж тут, поруч зі станцією. Цілий день вони плуганилися лісовими стежками, змокли на мряці та в заростях, давно вже задерев'яніли від холоду. Їхали без сідел, у Бурова була якась брудна ряднина, вона муляла, збиваючись то на один, то на другий бік, а Войцик трюхикав на конику, трясучись на гострій, не вкритій хребтині. Обом хотілося їсти — трохи перекусили на світанку в таборі, із собою не було чого взяти, думали, розживуться чимось у дорозі. На щастя чи на біду, дорога видалася такою, що ніхто ніде не стрінувся, а в села вони не заїздили, щоб не нарватися на поліцію. Зроблять справу, їхатимуть назад, тоді можна куди й заскочити, щоб перекусити та обсохнути. Але саме такий варіант і був, очевидно, не до душі Войцику.
Ніби він, оцей варіант, подобався Бурову!
Уже краще піти десь на зв'язок — на гарнізон чи ще ліпше на хутір — або посидіти під ялиною біля шосейки в засаді, ніж пертися на таке завдання. Але ж от, мусив, хотів чи ні, — начальство про те не питало, наказ, і все — йди, виконуй. Зрештою, все зрозуміло: крім нього, Бурова, цього Сущеню з Мостища в їхньому загоні знав у лице хіба що Ковзан, який з літа порався на кухні. Але Ковзана хіба пошлеш на таке — цей сільський дядько, мабуть, і з гвинтівки за все життя не стріляв, чи ж він справиться з таким дужим Сущенею...
Узагалі, якщо розібратися, то поки що їм не було чого нарікати, все складалося більш-менш вдало, і Буров був би задоволений, якби трохи відпочив. Та за ці дні він добре таки вимотався, минулої ночі спав усього пару годин: пізно вночі притюпали з Хомутовим з-під Реси, де розвідували новий табір. Начальство надумало міняти на зиму місце, щоб подалі сховатися в лісові нетрі, бо коли позамерзають луки й болота, тут, у пущі, загонові не всидіти. Три дні вони з Хомутовим і ще одним розвідником дещо таки нагледіли і повернулися стомлені, мокрі й голодні, а тут ось тобі: їдь у Мостище, Правда, Буров не мав такої звички — відмовлятися, сказав: єсть, буде зроблено. Але це не значить, що в нього в душі заграли оркестри, — душа його плакала, як на поминках, страшенно хотілося спати, хоча б на годинку десь заховатися в теплі й спокої: дорогою ж боявся, щоб, заснувши, не звалитися з кобили. Тому й гнав, не даючи спочину ні собі, ні Войцику, люто лаючи в думках того Сущеню.
Щоправда, дорогою той гнів трохи вщух, Буров почав звикати до своєї не дуже приємної, якщо не огидної місії. Але зараз, опинившись через одне поле від хати зрадника, відчув, як щось у ньому знов піднялося від нестерпної кривди і злості. Загалом Буров був людиною крайніх поглядів, він або приймав людей повністю, або повністю їх не приймав, у різних там каверзних справах не визнавав ніякого права на "пом'якшуючі" обставини, особливо тепер, у війну. Справді, хіба можна було зважати на якісь причини, коли через них (та й без них) загинуло стільки люду, і кінця тій погибелі не видно. Мабуть, тут потрібне одне: відвага і твердість, і коли вже так трапилося, що ти попався в їхні лапи, то помри по-людськи, але не нашкодь іншим, тим, хто має можливість щось зробити, а може, ще й відомстить за твою загибель. А цей залізничний слимак Сущеня, бач, захотів вижити і продав своїх хлопців, ніби вони не хотіли жити чи мали на це менше від нього право. Ні, видно, в загоні вирішили правильно, такого треба знищити, щоб іншим була наука.
От тільки робити це не дуже хотілося Бурову, краще нехай би хтось інший. Шкода, іншого не знайшлося, така гидка справа випала йому, і він мусив увесь день трястися на цій шкапині, доки доцюгикав до Мостища.
Тепер ось приспіло найтрудніше.
Чим ближче воно насувалося, тим більше думав про нього Буров. Як він оте зробить — без кінця прокручував у своїй голові за цю дорогу і врешті погодився на найкоротший варіант: не розмусолювати, не розпочинати розмов, відвести кудись і стрельнути. Коли чинитиме опір, не хитрувати чи виправдовуватися, — застрелити на місці. Найгірше, звісно, якщо не застануть Сутцені вдома; тоді як? — чекати або шукати, куди поїхав. Якщо втік у містечко до поліцаїв, зовсім погано, тоді місія Бурова, вважай, не вдалася. Доведеться повертатися ні з чим, виправдовуватися перед командиром Трушкевичем, а той найбільше не любив виправдовувань, це Буров добре запам'ятав. У цій справі він був навчений, одного разу навіть походив тиждень без зброї, — Трушкевич наказав здати гвинтівку, лишити при собі лише штик: там, куди вони ходили за толом, їм показали дулю, і вони повернулися з порожніми руками. А треба було розстаратися, "ворухнути мізками", як казав Трушкевич, і завдання виконати хоч кров з носа. Так вимагав Трушкевич, а цей старший лейтенант з оточення першого літа війни і покарати, і вимагати вмів добре. Якщо ж тепер буде щось не так, то вже він накладе стягнення на обох.
— Головне, ти не відставай і не висовуйся. Ще краще, аби я тебе спиною чув. А що треба, я сам зроблю, — сказав Буров, не обертаючись до Войцика. Той, чути було, знову насторожився.
— А коні?
— А що коні? Коней, коли що, потримаєш.
— Треба було ще когось узяти, — гучно сякаючись на траву, прогугнявив Войцик. — Третього. Усе б зручніше. А то що удвох?
— Ну, ти, розумний такий! — почав злитися Буров. — Чого ж мовчав там? Сказав би командирові: дайте третього. Але ж мовчав?
— Мовчав, мовчав... — невиразно пробурмотів Войцик і потягнув за повід коня, який попнувся в кущі за жмутом зеленої трави. — Ну, ти, вовче м'ясо, не нажерешся...
Тим часом помалу темніло — ліниво й непевно; у полі ще було видно, але пристанційні будинки на тому боці річки вже оповив сірий присмерк, а високі дерева біля станції то й зовсім розчинилися в сутінках. Мабуть, можна було їхати, бо вже ставало нестерпно на цьому вітряному узліссі, поодинокі сосни вгорі аж гуділи од вітру, та й зголоднілі коні не хотіли стояти — лізли до трави у вільшняк, ненажерливо видирали її разом із вогким зеленим мохом.
— Так.