Сотников

Василь Биков

СОТНИКОВ

1

Вони йшли лісом, глухою, заметеною снігом дорогою, на якій не було ні людського сліду, ні колії, ні навіть знаку від копита чи полозка. Тут, мабуть, і влітку не часто їздили, а тепер, після тривалих лютневих хуртовин геть усе зарівняло снігом, і якби не ліс — ялини впереміж із чагарником, який нерівно розступався з обох боків, лишаючи посередині вузьку білу кривулину, — то було б і не догадатися, що тут дорога. І все-таки вони не помилилися. Вдивляючись крізь голий, огорнутий сутінками чагарник, Рибак дедалі більше пізнавав цю дорогу, котру він пам'ятав ще з осені, коли під ногами хлюпали калюжі, а в лісі густо падало листя і осінній вітер сіяв довкола нудним холодним дощем. Тоді їх чоловік п'ять із групи Смолякова якось надвечір теж пробиралися цією дорогою на хутір і теж із наміром роздобути харчі, ну, й відпочити, і посушитися в теплі. Он якраз і знайомий ярок, що довгим крутобоким язиком простягся до самої дороги, і та, вигинаючись од нього, звертала ліворуч, у чагарі, й незабаром зникала у вільшняку, поглинута сутінками. Тут вони сиділи тоді утрьох і курили, чекаючи, поки двоє, що пішли до хутора, не подадуть сигнал іти слідом. Але тепер у ярочок не влізти — з краю нависала намурована завірюхою снігова стріха, голі деревця на схилі з гіллям потонули в снігу.

Над верховіттям сосен угорі легко ковзав вищерблений молодичок-місяць, який майже не світив, тільки ледь блискав у імлистому сяйві, прикрашаючи похмуре незоряне небо. Але з ним було якось веселіше, наче хтось живий ретельно супроводжував їх по цій дорозі. В лісі ж віддалік було похмуро, напевне, від тьмяної мішанини ялинника, якихось плям, гілля, але поблизу, на чистій білизні снігу, непогано вгадувалася дорога. Те, що вона була зовсім без сліду, по цілику, хоч і утруднювало ходу, але застерігало від несподіванок: навряд чи хто буде чатувати їх тут, у цій глушині, морозяної ночі. І все-таки Рибак остерігався, особливо після невдалого заходу в Глиняне, де вони, очевидно, потрапили б до рук німців, якби не один дядько, що стрівся їм з дровами. Дядько, спасибі йому, попередив, що надвечір у село наїхали німці, й вони звернули в ліс, до цього хутора.

Зрештою, випадкової сутички Рибак не дуже й боявся, тим паче в лісі чи навіть у полі — в них була зброя. Правда, трохи малувато назбиралося патронів, але й так непогано: ті, що лишилися на Гнилому болоті, віддали їм усі лишки із своїх теж мізерних запасів. Тепер, не рахуючи п'яти штук у гвинтівці, Рибак мав ще три обойми у кишенях кожушка, стільки ж було і в Сотникова. На жаль, не знайшлося жодної гранати, але й це не біда — над ранок вони вже будуть у таборі. Принаймні мусять бути. Правда, Рибак відчував, що вони трохи барилися, йти слід було б швидше, сніг був не дуже глибокий, місцями добре спресований завіями, але підводив напарник.

Увесь час, поки вони йшли лісом, Рибак чув за спиною приглушений застудний кашель, який лунав то ближче, то далі, але тепер він зовсім стих чомусь. У котре вже Рибак оглянувся й уповільнив ходу?

— Сотников ледь помітно ворушився позаду в лісових сутінках. Рибак не гукнув його і не поквапив, лише, гамуючи в душі нетерпіння, хвилин п'ять дивився, як той втомлено шкандибає по снігу у своїх грубих стоптаних валянках. До того ж він якось незнайомо і незвично сутулився, опустивши голову в глибоко насунутій, з опущеними краями пілотці, а коли підходив, стало чути його розгарячіле важке дихання, з яким той не міг справитися, навіть зупинившись.

— Ну, як? Терпимо?

— Так, — непевно махнув рукою Сотников і закинув за плече гвинтівку. — Далеко ще?

Перше ніж відповісти, Рибак не кваплячись окинув поглядом перетягнуту, закутану в коротку шинелю постать напарника. Він уже знав, що той правди не скаже, хоч і знеможений, але буде заперечувати: мовляв, обійдеться, — щоб уникнути чужої допомоги, чи що? Чого-чого, а впертості у цього Сотникова було на трьох. Він і на це завдання потрапив, певно, через свою упертість — хворий, а не хотів зізнатися про це командиру, коли той добирав Рибакові напарника. Перед тим були викликані двоє?

— Глущенко і Вдовець, але Глущенко тільки-но розібрав кулемет, заходився чистити, а Вдовець одмігся тим, що дуже намочив ноги — ходив по воду і провалився в драговину на болоті. Тоді командир гукнув Сотникова, і той мовчки став збиратися, ніби в нього не було ніякої причини лишитися разом з усіма.

Коли вони уже вирушили і Сотников почав кашляти, Рибак запитав докірливо, чому він змовчав, тоді як здоровіші відмовилися, на що Сотников відказав: "Тому й не відмовився, що ті відмовилися". Рибаку це здалося дещо незрозумілим, хоча потім він подумав, що взагалі турбуватися немає підстав — людина на ногах, чи варто звертати увагу на її кашель — од простуди на війні не помирають. Дійдуть, зрештою, до житла, зігріються, поїдять гарячої картопельки, і вся хвороба відчепиться. Найкращі для солдата ліки — під'їсти.

— Тут уже близько. Потерпи трохи, — бадьоро запевнив Рибак і обернувся, щоб іти, коли Сотников позаду, мабуть, не стримався, закашляв якось уривчасто, сухо. Намагаючись зупинити кашель, затулився рукавом, але від того кашель став ще більше нестримний.

— А ти снігу, снігу візьми, він перебиває.

Змагаючись із кашлем, що рвався з його грудей, Сотников зачерпнув жменею снігу, посмоктав, і кашель справді потроху став ущухати.

— Холера, причепиться — хоч задушися.

Рибак нахмурився, але змовчав, і вони пішли далі.

З ярка на дорогу по свіжому снігу вибіг ланцюжок ямокслідів. Рибак подумав — собачі, але, придивившись, зрозумів, що сліди були вовчі. Теж, мабуть, тягло до людського житла — не солодко по такому снігу в лісі. Далі вони удвох так і йшли дорогою по цих слідах, неметушливо рівних, упевнено неквапливих. У притемненій сірості ночі сліди не тільки визначали дорогу, але й показували, де сніг був мілкіший — вовк це відчував добре і завжди обминав замети. Вони теж не хотіли грузнути до колін, бо й так уже притомилися йдучи. Рибак звично поглядав наперед, на боки і водночас стежив за вовчим слідом. Зрештою, незабаром мав показатися хутір, і це викликало в Рибака нові, більш радісні думки.

— Любка там. Вогонь-дівка, — раптом сказав він, не обертаючись, і Сотников позаду не дочув.

— Що?

— Дівка, кажу, на хуторі. Побачиш — одразу подужчаєш.

— Тобі до дівок ще!

Стомлено плентаючи ззаду, Сотников безсило опустив голову — вся його увага була зосереджена на тому, щоб не збитися з ноги, не порушити посильний, освоєний ним темп.

— А що ж… Підрубати б тільки…

Але і згадка про їжу не підбадьорила Сотникова. Горблячись на ходу, він знову почав відставати, і Рибак оглянувся.

— Учора задрімав на болоті, так хліб приснився. Теплий буханець за пазухою. Прокинувся, а це від огню припекло. Отака прикрість.

— Присниться не знати що, — глухо погодився напарник. — Тиждень на пареному житі…

— Та й парене вже кінчилося… Учора Гронський рештки роздав, — сказав Рибак і замовк.

Усе, що справді турбувало його, він переживав мовчки. До того ж попереду закінчувався ліс, дорога вибиралася крізь чагарник у поле, позаду в зимовій сірості широкою стіною чорнів ялинник. Далі, обіч дороги, почався зруб, замерзле болітце з вільховими купинами, за яким дорога повертала ліворуч на пагорок, де з-за чагарника от-от мала виглянути дірява стріха клуньки, а там, за плотом, — і домівка з подвір'ям, хлівами і задертим журавлем над колодязем. Якщо журавель стирчить кінцем угору, то все гаразд, можна заходити, а коли опущений гаком у колодязні цямрини, значить — повертай назад, у хаті чужі. Так принаймні колись домовлялися з дядьком Йосипом. Щоправда, то було давно, восени, потім вони сюди не потикалися — кружляли на іншій місцевості, по той бік шосе, доки карателі не загнали їх знову туди, звідки місяць тому вигнали.

Вони підходили до повороту. Рибак нетерпляче зиркав поверх чагарника, але в сірих сутінках попереду ще нічого не було видно, лише темнів перемішаний зі снігом чагарник, що безладно розповзся довкола. Гамуючи нетерпіння, хвилину дряпалися по схилу узбіччям дороги. Вовк, певно, відчуваючи близькість житла, тиснувся під самий чагарник, ступав рівно, нешироко, обережно. Вони теж ішли по його слідах, неквапливо ступаючи по снігу, та все вдивлялися вперед.

Нарешті Рибак перший виліз на пагорок і подумав, що, напевно, він помилився — очевидно, хутір був трохи далі. Так? часто трапляється, що окремі ділянки малознайомої дороги забуваються, і тоді весь шлях здається коротшим, аніж насправді. Рибака підганяло нетерпіння, але Сотников знову став відставати і все ще стомлено грібся на схилі. А втім, Рибак уже не звертав на нього уваги — якимось внутрішнім відчуттям він запідозрив ще не виразну, але одразу щемливо хвилюючу тривогу всередині. Цю тривогу доніс вітер.

Клуньки в нічній сірості все ще не було видно, не видно було й інших будівель, зате кілька подихів вітру звідтіля, з поля, принесли гіркувато-їдкий запах згарища. Спочатку він подумав, що, може, це здалося, можливо, смердить звідкись із лісу, і пройшов ще сотню кроків, з усієї сили намагаючись побачити крізь чагарник звичайно засніжену стріху клуньки. Але марно: клуньки не було. Зате ще дихнуло згарищем — не свіжим, з димом чи з вогнем, а холодним гаривом від згаслого вугілля і попелу. Зрозумівши, що не помиляється, Рибак упівголоса вилаявся і майже підтюпцем пробіг кілька кроків, поки обіч дороги не побачив пліт.

Пліт був на місці, хоч і поламаний, без верхніх ворин; кілька пар похилених, перев'язаних лозиною кілків косо Стирчали в землі. Тут, за картоплищем, стояла колись та сама клунька, а тепер був лише сліпучо-білий сніговий пагорок, з-під якого місцями виступало, бугрилося щось темне — недогорілі головешки, чи що? Далі, на тому місці, де була хата, теж громадилося засніжене груддя з недоладно оголеною і задимленою піччю, а там, де колись стояли хлівці, не розібрати було — очевидно, не лишилося й недогарків.

Рибак спинився і так стояв біля плоту, без упину лаявся в душі, не знаючи, що робити і що думати. Не вірилося навіть, що це той самий хутір, до якого вони навідувалися восени. Перед його очима постало колишнє людське житло з його непоказним селянським затишком.

1 2 3 4 5 6 7